Електоральна соціологія

Проведення еxit- poll в Україні на сьогоднішній день пов'язане з рядом проблем і труднощів. Частково ці складності є об'єктивними і пов'язані з особливостями політичного середовища і технологічним відставанням. Разом з тим, якщо труднощі алгоритмічного та методичного характеру виглядають цілком переборними в доступній перспективі, то проблеми етичного характеру навряд чи отримають дозвіл в осяжний період. Зміна ситуації вимагає послідовного врахування інтересів всіх сторін електорального процесу, для чого необхідна зміна політичної ситуації, вихід української демократії на новий етап розвитку суспільства.

2. Поствиборчі  дослідження в української соціології.

Типовою задачею електоральних  досліджень є передбачення поведінки  виборців, які на момент останнього передвиборного опитування не визначилися з кандидатом, за якого збираються голосувати. Наприклад, український досвід показує, що частка таких виборців може становити 30-35%. Помилки прогнозування результатів виборів найчастіше перевищують очікувані внаслідок вибіркового характеру соціологічних досліджень. Багато в чому ці помилки пов'язані з неправильним прогнозуванням поведінки тих, хто на запитання соціологів відповів, що він ще не визначився з вибором. У практиці електоральних досліджень використовується, принаймні, два способи передбачення поведінки таких виборців:

1) всі рейтинги слід  розраховувати тільки по відношенню до виборців,які визначилися з вибором, тобто виборець, який визначився взагалі не враховується. Неявно це означає, що дослідник припускає, що голоси виборців, розподілені в тих же пропорціях, що і голоси виборців, що зробили свій вибір і повідомили про нього досліднику. Передбачається, що електоральні симпатії виборців збігаються з симпатіями тих, хто вже зробив свій вибір. Разом з тим, ряд соціологів вказують, що таке допущення невірно, що і призводить до помилок в прогнозах результатів виборів;

2) прогнозування поведінки  невизначених виборців за допомогою  побудови статистичних прогностичних  моделей, параметрами яких є  різні характеристики респондентів (політичні, соціально-демографічні і т.д.). У широкому сенсі перший спосіб можна вважати окремим випадком другого способу, якщо відповіді всіх виборців вважається пропущеним даними. Прикладом найпростішої моделі прогнозування поведінки невизначених виборців може виступати розподіл їхніх голосів на основі партійної ідентифікації. Однак цей спосіб може бути використаний тільки в країнах з чітким партійним структуруванням і стабільної партійної системою, які передбачають чітку ідентифікацію виборців з партіями, які вони підтримують.

Необхідність і значимість прогнозів результатів голосування  на різних

виборах далеко не однозначно оцінюється різними соціологами. Не зважаючи на багаторічний досвід прогнозування  виборчих кампаній в країнах Заходу, навіть Дж. Геллап, відзначаючи, що широка громадськість пов’язує дослідження електоральної поведінки, в першу чергу, з передбаченням результатів голосування, стверджував, що прогнозування є «найменш корисною соціальною функцією, яку можуть виконувати опитування».

Відомій український  соціолог Є. Головаха теж вважає прогнози непотрібною і непродуктивною справою: «Ми повинні дякувати Богу за те, що соціологи не дають точних передбачень: так як мало знайшлось би бажаючих знати дату власної смерті, так же мало точні результати виборів. Точне передбачення результатів, скажімо, за один місяць до виборів, позбавило б всякого сенсу подальше політичне життя» . При такому ставленні соціологів до значення і можливості прогнозування результатів виборів, значна частина політичних лідерів «практично не реагують на передбачення соціологів. А тому і не намагаються «відсунути» власну політичну смерть і навіть уникнути її, отримавши подібний прогноз».

Однак, переоцінити значення прогнозування результатів голосування в соціологічному забезпеченні виборчих кампаній значно важко тому як:        

по-перше, прогностична функція – одна з головних функцій будь-якої науки;

по-друге, прогнозування результатів виборів це  найкращий засіб для перевірки соціологічних методів і гіпотез, адже дуже мало коли соціологи мають можливість співставити результати, що базуються на даних вибіркових обстежень, з даними по генеральній сукупності. При цьому слід розрізняти:

1) значимість і роль прогнозів результатів виборів для рядових виборців, які публікуються, або оприлюднюються в ЗМІ напередодні виборів;

2) ексклюзивні прогнозні  розрахунки, багатоваріантні моделі, які розробляються для штабів  політичних партій і кандидатів.                                                  

В першому випадку  питання про вплив оприлюднених прогнозів на формування чи маніпуляцію громадської думки залишається поки-що відкритим. Так, багато дослідників громадської думки звертають увагу на так званий «ефект фургона з оркестром». Під ним розуміють форму електоральної поведінки, коротко визначаємо як голосування за переможця. Фургон з оркестром, рухаючись вулицями міста, гучною музикою залучає все більшу кількість людей в карнавальна хода. Так і кандидат на виборах, якому вдалося переконати виборців у тому, що він «все одно переможе», отримує в кінцевому підсумку голоси тих, хто спочатку не збирався голосувати за нього, в тому числі перехід виборців (особливо тих, хто ще не визначився чи вагається в своєму виборі) на сторону кандидата, який лідирує за даними опитувань і прогнозів соціологічних центрів.                           

Відомий дослідник з  проблем масової комунікації  Джозеф Клеплер в одній з своїх  праць навів слова одного американця, які розкривають психологію ефекту «фургона з оркестром»: «мені було байдуже за кого голосувати, але я прагнув голосувати за переможця». Протягом тривалого часу ефективність прийому «фургона з оркестром» відзначали майже всі полстери в США, а тому широкого поширення набула практика публікації фальсифікованих прогнозів «рейтингів вибору» з метою маніпуляції громадською думкою в певному напрямку. Однак фахівців галузі масових опитувань в США (Дж. Геллап, Л. Гарріс), як правило, спростовують наявність «ефекту фургона з оркестром». Дж. Геллап відзначав, що ніколи не спостерігав впливу «ефекту фургона», бо дуже часто популярність тих кандидатів, які за даними опитувань і прогнозів відставали від своїх конкурентів, зростає суттєво в ході виборчої кампанії, а це при наявності опублікованих прогнозів не на їх користь, не повинно було б відбуватись. Л. Гарріс звертає увагу та той факт, що якби існував цей ефект, то всі прогнози результатів голосування щодо особи майбутнього переможця президентських, парламентських чи місцевих виборів підтверджувались би, адже до прогнозованого переможця переходила б більша частка голосів невизначених виборців та тих, хто вагається. А цього як раз і не відбувається. Відкидаючи існування «ефекту фургона з оркестром», Гарріс вважає, що якщо і існує якийсь ефект психологічного впливу на громадську думку чи настроїв виборців, то це скоріш за все ефект зворотний вказаному – коли виборці стикаються в ЗМІ з явно лідируючою позицією одного з кандидатів, то це викликає роздратування тих, хто не віддає явної переваги жодному з кандидатів. При цьому досить часто приводяться відомі приклади з американської історії 1936 і 1948 років, коли на президентських виборах майже всі передбачали перемогу А.Лендону і Г.Дьюі, а перемогли відповідно Ф.Рузвельт і Г.Трумен».                                                         

Свіжий приклад з  російської електоральної соціології: на недавніх виборах мера ключового сибірського міста, виборча кампанія Сергія Серебреннікова, офіційного кандидата на пост мера Іркутська, велася в повній відповідності з правилами «фургона з оркестром», навіть з деякими перегинами. Кандидат презентувався не просто як людина, приречений на перемогу, але який вже переміг і приступив до виконання обов'язків мера. Виборці повинні були звикнути до нього саме як до мера, а 14 березня здійснити ритуальне голосування. Але в день виборів сталося ураження переможця. Переможцем виявився Віктор Кондрашов, кандидат, про існування якого за три-чотири місяці до виборів більшість тих, хто за нього проголосував взагалі не чули про такого. Справедливості заради варто відзначити, що в той же період виборці мало що знали і про існування того, проти кого голосували.

Іркутськ завдяки цим  виборам отримав благополучно втрачений  шанс розпіарити в світі в якості острови повноцінної демократії. До речі, прийнято вважати, що жінки-політики можуть розраховувати на підтримку виборниць, проте жінки в Україні за жінок голосують мало. І кожна починаюча жінка-політик повинна прагнути до того: щоб завоювати чоловічу електоральну аудиторію, слід йти шляхом Маргарет Тетчер. У цьому ряду можна згадати оману, згідно з яким «люблять скривджених» і політик з іміджем «постраждалого» або «дискримінованого» має високі електоральні шанси. В основі цього омани закладений єдиний яскравий приклад - Бориса Миколайовича Єльцина зразка 1990-1991 року в Росії, але в українських реаліях піар такого роду для політика малоефективний.

Таким чином, можна стверджувати, що нема достатніх підстав вважати, що можлива ефективна маніпуляція громадською думкою напередодні виборів з допомогою фальсифікованих даних рейтингів і прогнозів. Особливо при демократичних, вільних виборах, за наявності конкуруючих соціологічних центрів та вільної, конкуруючої преси. А, отже, нема потреби в законодавчому регулюванні, ліцензуванні чи інших обмеженнях на проведення і публікацію даних електоральних опитувань. Такі спроби правового регулювання, які неодноразово намагались ввести певні політичні сили в США, провалились. І не тільки тому, що обмежують право на вільне волевиявлення і свободу слова, а й тому, що дослідження американських соціологів, в тому числі і з використаннями експериментальної та контрольної груп виборців, привели до висновку, що різносторонній вплив результатів опитування взаємно врівноважується і не спотворює первісних орієнтацій електорату.                                                                                                                     

Разом з тим, деякі  дослідники вважають, що досвід західних країн не слід переносити на постсоціалістичні країни, де ще не сформувались електоральні орієнтації та обмежена свобода ЗМІ. Крім того, відома політизованість вітчизняної соціології - з’явився навіть термін «війна опитувань», а більша ступінь комерціалізації діяльності опитувальних центрів в останній час суттєво поглиблюється залежністю основних ЗМІ від фінансової олігархії і пов’язаних з  нею політичних кланів. Саме така позиція лягла в основу російського Закону «Про основні гарантії виборчих прав і прав на участь у референдумі громадян Російської Федерації», з яким було запроваджено трьохденний мораторій на опублікування в ЗМІ результатів опитувань громадської думки, прогнозів результатів виборів і референдумів, інших досліджень, пов`язаних з виборами і референдумом»,а також висунута вимога «про публікації результатів опитувань громадської думки, пов`язаних з виборами і референдумом, ЗМІ зобов`язані вказати організацію, що проводила опитування, час його проведення, кількість опитаних (вибірку), метод збору інформації, точне формулювання питань, статистичну оцінку похибки» (в Україні також).

До речі, в деяких інших постсоціалістичних країнах обмеження на публікацію даних рейтингів партій і кандидатів ще більші. В Албанії, наприклад, 8 днів, Болгарії – 14, Угорщині – 8, Литві – на весь період виборчої кампанії, Польщі – 7. В Законі України «Про вибори народних депутатів України» відзначається, що «за 10 днів до дня голосування забороняється оголошення в державних і недержавних ЗМІ результатів соціологічних досліджень та опитувань громадської думки про рейтинг політичних партій, окремих кандидатів у депутати та інших прогнозів».

Разом з тим доцільність введення обмежень на публікацію даних електоральних опитувань і прогнозів, навіть в умовах монополізованих «партією влади» і місцевими олігархами ЗМІ, виглядає дуже сумнівно, тому що:                                      

1) часові обмеження на публікацію рейтингів і прогнозів є порушенням прав виборців на ознайомлення з більш точними і оперативними даними опитувань населення;                                                                                                                     

2) немає достатніх підстав вважати, що більш політично поляризоване і розколоте суспільство постсоціалістичних країн за ідеологічними ознаками, ніж суспільство усталених демократій Заходу, буде більш піддаватись впливу «ефекту переможця», ніж масове суспільство розвинених країн деідеологізованими партіями американського зразка. Принаймні досвід  на президентських виборах в Україні в 1994 році: практично всі ЗМІ прогнозували перемогу на основі даних опитувань КМІС, «Соціс» та Центру інформаційних проблем територій Л. Кравчуку, але переміг Л. Кучма. Отже, навіть знання результатів мало б вплинуло на електоральний вибір, а попередні соціологічні прогнози, яким ще й не всі довіряють, впливають на вибір партій та кандидатів ще менше. Тому було б доцільніше створити законодавчу базу для жорсткого обмеження монополізму ЗМІ та нерівних умов кандидатів, ніж обмежувати право наукових і комерційних соціологічних структур на публічне оприлюднення результатів опитувань і прогнозів. Відсутність єдності серед соціологів і полстерів, невміння лобіювати свої інтереси в законодавчому органі (хоча значна частка депутатів та партій, представлених у парламенті, є реальними чи потенційними споживачами їх продукції), призвели до того, що в Україні перед президентськими та парламентськими виборами соціологи виявились обмежені у виконанні своєї професійної функції – інформувати населення про результати своїх опитувань і прогнозів. Публікація ж хибних чи фальсифікованих рейтингів чи прогнозів соціологічних центрів, інститутів, фірм призводить до дискредитації їх після виборів, втрати довіри до них з боку партій та громадськості. А, отже, є можливість ринковими засобами, а не обмеженнями в законах, регулювати процеси, що відбуваються в цій сфері. Але особливе значення прогнозування результатів голосування має для самих кандидатів, політичних партій та блоків, банкірів і фінансистів яким доводиться сплачувати витрати на передвиборчу кампанію партій і кандидатів. Адже політики і бізнесмени несуть багатомільйонні прямі витрати на підтримку певних партій і блоків, які не мають шансів на проходження до парламенту, чи «неперспективного» кандидата в Президенти (мери, губернатори тощо). Не кажучи вже про непрямі фінансові збитки та політичні ризики пов’язані з перемогою конкуруючих кандидатів, які мають місце в постсоціалістичних країнах. Сотні тисяч доларів, які навіть офіційно затратили на передвиборну кампанію партії та блоки (неофіційні витрати взагалі ще на порядок більший), які і близько не підійшли до подолання прохідного бар’єру, а, отже не отримали жодного мандата, могли бути використані і ефективніше, якби політики та фінансисти більше звертали увагу на дослідження соціологів.