Психологические особенности стилей воспитания в проблемных семьях

      3. Виховний контроль шляхом навмисного позбавлення любові: небажану поведінку (наприклад, непослух), недостатні шкільні досягнення чи неакуратність у побуті караються тим, що дитину або підлітка демонструється, що «він такий не потрібен, мама такого не любить». При цьому батьки прямо не висловлюють невдоволення дитиною, неприпустимість подібної поведінки, не демонструють ясно негативні почуття, які вони переживають у зв'язку з поганим поведінкою дитини. З ним не розмовляють, його підкреслено ігнорують, кажучи про дитину в третій особі як про відсутній; у гіпертімних підлітків подібне ставлення породжує безсиле почуття люті і гніва, спалахи руйнівної агресії, за якими стоїть прагнення довести своє існування, впровадитися в сімейне «ми» напролом. Батько тоді йде на мирову із-за страху перед агресією або шляхом відповідьної агресії (ляпасів, ударів) намагається подолати ним же створену стіну відчуження; подібна поведінка батьків у сентизивні дітей породжує глибоке почуття власної непотрібності, самотності. Прагнучи повернути батьківську любов, підліток змушений сверхогранічівать власну індивідуальність, поступаючи почуттям власної гідності, втрачаючи власного «Я».

      4. Виховний контроль за допомогою виклику почуття провини: дитина, що порушує заборону, таврується батьками як «невдячний», «зрадив батьківську любов», «доставляє своїй матусі стільки прикростей», «доводить до серцевих нападів» і т. д. [24]. 
 

       2.2. Стилі виховання 
 

     Стилі виховання дітей − різні способи взаємодії батьків зі своїми дітьми. Стилі виховання можна підрозділити за рівнем їх вимогливості до дитини (тобто встановлення високих стандартів і вимог послуху батьками та або чуйності і поваги до прав і потреб дитини).

     Авторитетний  стиль виховання: одночасно вимогливий і чуйний. Батьки висувають розумні  вимоги до дитини в питаннях навчання та послуху, але проявляють ніжність до нього і з повагою ставляться до права дитини на прийняття рішень. Авторитарне виховання: вимогливе, але не чуйне. Від дітей потрібно беззаперечна слухняність під загрозою різних покарань. При такому підході права і потреби дітей практично ігноруються. Дозвільне виховання: чуйне, але не вимогливе. Дітям надаються всі можливості для самостійних рішень, і батьки не намагаються встановлювати правила або пояснювати дитині його обов'язки. Байдужий стиль виховання: ні чуйний, ні вимогливий. Між батьками і дітьми майже не відбувається взаємодії. Підхід «абияк» в крайніх випадках межує із зневагою батьківськими обов'язками.

     У кожній сім'ї під впливом різних факторів складається певна, далеко не завжди усвідомлена нею, система  виховання. Найбільш поширеною класифікацією  стилів спілкування батьків та дітей  є їх поділ на такі стилі: авторитарний (диктатура), індиферентний (невтручання) і демократичний (співробітництво). Багато додають до цього списку гіперопіку. Кожен з цих стилів має свої особливості і по-різному відбивається на особистісному розвитку дитини.

       У психології існує досить багато різних стилів виховання. Я розглянула найбільш  популярні на мою думку стилі виховання.

     Авторитарний стиль.

     Дорослий  добре уявляє, якою має бути дитина і докладає максимум зусиль, щоб  наблизити його до «ідеалу». Категоричні  вимоги, непоступливість, зайва вимогливість − основні складові авторитарних відносин.

     Особливості стилю є в тім, що батьки, які дотримуються цього стилю, вимагають від дитини високих досягнень, карають за невдачі, жорстко контролюють, вторгаються в особистий простір дитини, пригнічують силою, вирішують за дитину, що йому краще, не цікавляться особистою думкою дитини, не визнають його права. «Як я сказав, так і буде», «Я батько, значить я правий».

     При цьому стилі виховання дитина не має можливості проявляти ініціативу, так як всі питання, що стосуються його життя, вирішуються батьком  одноосібно, без його участі. Авторитарний стиль виховання має на увазі  рішення конфліктів методом «батога  і пряника», заборонами і погрозами, а не знаходженням компромісного  рішення.

     У підлітковому віці батьківський авторитет  втрачає свою силу і страх перед  батьками, характерний для авторитарного  стилю виховання, зникає. Тому таких  сім'ях в цьому віці часто виникає  велика кількість конфліктів, діти стають «некерованими», тому що всі  колишні засоби впливу батьків втрачають  свою силу.

     Індиферентний стиль.

     Проблеми  виховання не є у дорослого  першорядними. Свої проблеми дитині доводиться вирішувати самому («нехай росте самостійним, а мені ніколи»). Немає в таких  відносинах і емоційного зв'язку.

     Особливості стилю є виховання батьком, який формує у дитини «свободу», самостійність і розкутість, дозволяє йому робити абсолютно все, що він хоче, не накладає ніяких обмежень. Батько не допомагає підлітку і не заважає, не бере ніякої участі у становленні особистості.

     Індиферентний стиль спілкування передбачає тактику невтручання, основу якої, по суті, складають байдужість і незацікавленість проблемами дитини. Спільними особливостями попустітельского і авторитарного стилів спілкування, незважаючи на гадану їх протилежність, є дистантних відносини, відсутність довіри, явна відокремлено відособленість, відчуженість, демонстративне підкреслення свого домінуючого положення.

     Авторитетний (демократичний) стиль.

     Вихователь (педагог, батько) усвідомлює свою важливість у становленні особистості дитини, але й за ним визнає право на саморозвиток. Тверезо розуміє, які  вимоги необхідно диктувати, а які − обговорювати. У розумних межах готовий переглянути свої позиції, піти на компроміс.

     При такому стилі спілкування батьки орієнтовані на особистість дитини, її активної ролі в сім'ї, власного життя. Дитина виховується як самостійна, самобутня особистість. На відміну  від попустітельского стилю виховання  цей процес не пущений на самоплив, а проходить під дбайливим  і чуйним контролем батьків.

       Ліберальний стиль ( гіперопіка)

       Дорослий високо оцінює дитини, вважає пробачити його слабкості, легко спілкується, довіряє думці дитини, не схильний до заборон, обмежень і контролю. Але по плечу дитині така свобода в кожному віці свої особливості, і маленькій дитині ліберальний стиль виховання більше нашкодить, ніж допоможе.

     У ситуації гіперопіки батьки намагаються  повністю захистити дитину від усіх труднощів, виконувати всі його бажання. Вони дуже бережуть сили дитини, так  щоб він не перенапружувалася, тому роблять всі домашні справи за нього, а іноді і не тільки.

     На  відміну від авторитарного і індиферентного стилів виховання тут присутня емоційна близькість з дитиною. Однак саме ця близькість в даному випадку заважає батькам надати дитині свободу для повноцінного розвитку, становлення особистості.

     У кризовому, підлітковому, віком негативні  наслідки даного стилю виховання  виявляються найбільш яскраво. У  цей період дитині необхідно емоційно відділитися від батьків. У гіперопекающей сім'ї таке відділення неможливо  або проходить вкрай болісно. У підлітковому віці саме такі діти найчастіше "зриваються" і "повстають" проти дорослих. Форма протесту може бути різною − від холодної ввічливості до активного відсічі.

     Авторитарний  і демократичний.

     Авторитарний  стиль виховання − стратегія педагогічного впливу, заснована на безумовному підпорядкуванні вихованця влади вихователя. У рамках такого стилю саме виховання розцінюється як цілеспрямований процес формування особистості; при цьому дитина, виступає об'єктом даного процесу, що зазнають на собі вплив суб'єкта виховання − батька чи педагога.

     Авторитарний  стиль виховання в значній  мірі складається під впливом  прийнятого у суспільстві стилю  керівництва та підпорядкування. Авторитарна  влада як у суспільстві в цілому, так і в будь-якій соціальній групі  сприяє насадженню авторитарних відносин у всіх сферах суспільного життя. Так, людина, змушений у своїй професійній  діяльності беззаперечно підкорятися  начальству, прагне і в сфері сімейних відносин насадити подібний тип підпорядкування. Тим самим він, зокрема, компенсує  незадоволеність від власного залежного  становища в службовій ієрархії і прагне виступити в ролі безумовного  авторитету в доступній йому сфері − у сімейних відносинах, у справі виховання дітей. Чималу роль грає при цьому і з дитинства засвоєні стереотипи виховання, які демонстрували людині її власні батьки.

     Супротивники  авторитарного стилю вказують, що він приводить до формування у  вихованця пасивної особистісної позиції, конформізму, бездумної залежності від нав'язаного авторитету. Ці аргументи  в чому справедливі. Дитина, з малих  років привчений тільки підкорятися, втрачає творчий початок, прагне йти від відповідальних рішень, йому бракує ініціативи і самостійності. У той же час формується прихована, несвідома жага влади. Знайшовши  в зрілому віці досить високий  статус, така людина як би мстить оточуючим  за перенесене в дитинстві приниження, вдаючись у свою чергу до жорстких методів керівництва подчиненнимі і виховання власних дітей.

     В даний час педагоги і батьки все  частіше відмовляються від цього методу виховання, а ось в 60-90х роках минулого століття це був основний метод виховання, який використовується в освітніх установах і, часто, в сім'ях.

     На  противагу авторитарному висувається  демократичний стиль виховання. У рамках такого підходу дитина розглядається  вже не як об'єкт впливу, а як рівноправний суб'єкт взаємоспрямованих діалогу. Очевидно, що саме такий стиль є ідеалом виховання. Однак виняткова прихильність йому також загрожує серйозними проблемами.

     На  самих ранніх етапах свого розвитку безпорадний дитина просто не володіє  потенціалом учасника рівноправного  взаємодії. Виховання на цьому етапі  може розглядатися не інакше як вплив  старшого на дитину. Але по ходу розвитку процес поступово набуває взаємоспрямованих  форму, спочатку різко асиметричну. Рівноправним учасником взаємодії  людина стає лише після досягнення зрілості. Завдання старших − відчувати темп цього поступального процесу і не робити непотрібних спроб його загальмувати або прискорити.

       Таким чином, на ранніх етапах розвитку дитини деякі елементи авторитарності у її вихованні корисні й необхідні. У ряді випадків слід не влаштовувати дискусію про доцільність якоїсь дії, а однозначно вимагати його виконання. Дитина навчається регулювати свою поведінку поступово; спочатку регулююча функція належить дорослому. Якщо ж зовнішня регуляція відсутня, поведінка дитини довгий час продовжує залишатися спонтанним, імпульсивним, безвідповідальним. У міру дорослішання дитина отримує здатність приймати зовнішні, соціальні норми, вимоги та обмеження як свої власні життєві установки. Цьому сприяють здорових стосунків у родині, які, втрачаючи елементи авторитарності, стають все більш демократичними.

     Отже, елементи авторитарного стилю воспитання на певному етапі розвитку дитини можуть зіграти позитивну роль. Але  якщо відносини в родині постійно будуються на авторитарних засадах, це призводить до викривлення у розвитку особистості. У рівній мірі і протилежна крайність може породити розбещеність і особистісну незрілість [25]. 
 
 

       2.3. Алкозалежні сім’ї 
 

     Алкоголізм  − захворювання, різновид токсикоманії, що характеризується хворобливою пристрастю до алкоголю (психічна та фізична залежність) і систематичним споживанням алкогольних напоїв, незважаючи на негативні наслідки. Алкоголізм відрізняється наростаючою симптоматикою психічних порушень і специфічних алкогольних уражень внутрішніх органів.

     Виникнення  і розвиток алкоголізму залежить від обсягу і частоти вживання алкоголю, а також індивідуальних чинників і особливостей організму. Деякі люди схильні до більшого ризику розвитку алкоголізму зважаючи специфічного соціально-економічного оточення, емоційної і психічної схильності, а також спадкових причини.

     У алкозалежних сім’ях батьки  можуть навмисно нанесети дітям тілесних ушкоджень і образити їх, сексуально зловживати та нанесети їм емоційних травм. Дітей можуть піддавати жорстокому фізичному покаранню, бити ременем або кулаками, кидати на підлогу, бити головою об стіну, що призводить до появи переломів, кровотеч, гематом. Нанесення емоційної травми відбувається в результаті постійної лайки, криків, образ, використання відносно дитини непристойних кличок, жорстокої критики, насмішок, невигідних порівнянь з іншими братами і сестрами або постійного ігнорування. Нехтування означає нездатність забезпечити дитині хоча б самий мінімальний догляд: надати необхідне для підтримки життя харчування, одяг, житло і медичне обслуговування, а також нездатність задовольнити його емоційні, соціальні та інтелектуальні потреби.