Психологические особенности стилей воспитания в проблемных семьях

     Взаємозалежність  особистісних характеристик батьків, стилю батьківської поведінки і  рівня розвитку дитини є різною для  батьків і синів, матерів і  синів, батьків і дочок, матерів  і дочок. [15]. 
 

                             РОЗДІЛ 2

             СТИЛІ ВИХОВАННЯ В ПРОБЛЕМНИХ СІМ’ЯХ 
 

     2.1. Батьківські стилі виховання та установки 
 

     Батьківські установки, або позиції, − один з вивчених аспектів батьківсько-дитячих відносин. Під батьківськими стилі виховання та установками розуміється система, або сукупність, батьківського емоційного відношення до дитини, сприйняття дитини батьком і засобів поведінки з ним. Поняття «батьківський стиль» або «стиль виховання» часто вживається синонімічне поняттю «позиції», хоча й доцільніше зберегти термін «стиль» для позначення установок, які не пов'язані саме з дитиною, а характеризують ставлення до дітей взагалі.

     Під стилем сімейного виховання слід розуміти найбільш характерні способи відносин до дитини, що застосовують певні засоби і методи педагогічного впливу, які висловлюються у своєрідній манері словесного обігу та взаємодії [16] .

     У клінічно-орієнтованої літературі описана велика феноменологія батьківських відносин (позицій), стилів виховання, а також їх наслідків − формування індивідуальних характерологічних особливостей дитини в рамках нормального або відхиляється поведінки [17]. Переконливі і демонстративні спостереження та дослідження, присвячені впливу неправильних або порушених батьківських відносин. Крайнім варіантом порушеного батьківської поведінки є матерінской депривація [18]. Відсутність материнської турботи виникає як природний результат при роздільному проживанні з дитиною, але, крім того, воно часто існує у вигляді прихованої депривації, коли дитина живе в сім'ї, але мати не доглядає за ним, грубо звертається, емоційно відкидає, ставиться байдуже. Все це позначається на дитині у вигляді загальних порушень психічного розвитку. Нерідко ці порушення незворотні.

     Так, діти, виховані в дитячих установах  без материнської турботи і ласки, відрізняються більш низьким  інтелектуальним рівнем, емоційної  незрілістю, расторможенностью,сплощене. У зв'язку з цим привертає увагу описаний вперше Д.Є. Боулби варіант психопатичного розвитку з провідним радикалом у вигляді емоційної безчутлинності − нездатність до емоційної прив'язаності і любові, відсутність почуття спільності з іншими людьми, глобальне відкидання себе і світу соціальних відносинюю [19]. Інший варіант спотворенного розвитку за своєю феноменології відповідає класичному типу «невротичної особистості» − з низькою самоповагою, підвищеною тривожністю, нав'язливим страхом втрати об'єкта привязанності. Але не тільки грубі порушення батьківської поведінки позначаються на ході психічного розвитку дитини. Різні стилі догляду та поводження з дитиною починая з перших днів його життя формують ті чи інші особливості його психіки та поведінки.

     С. Броді виділила чотири типи материнського відносини.

     1. Матері першого типу легко й органічно приспособлина до потреб дитини, для них характерно підтримує, що дозволяє поведінку, матері першого типу не ставили собі задачу до певного віку привчити дитину до навичок охайності, вони чекали, поки дитина сама «дозріє».

     2. Матері другого типу свідомо намагалися приспособитися до потреб дитини, не завжди успішна реалізація цього прагнення вносила в їхню поведінку напруженість, недолік безпосередності з дитиною, вони частіше домінували, а не поступалися.

       3. Матері третього типу не виявляли великого інтереса до дитини, основу материнства становило почуття обов'язку, бо у відносинах з дитиною майже не було тепла й зовсім не було спонтанності, в якості основного інструменту виховання такі матері застосовували жорсткий контроль, наприклад, послідовно і суворо намагалися привчити дитину півтора року до навичок охайності.

     4. Матері четвертого типу поведінки характеризуються непослідовністю, вони вели себе неадекватно віком і потребам дитини, допускали багато помилок у вихованні, погано розуміли свою дитину [20].

     На  думку С. Броді, найбільш шкідливим для дитини надається четвертий стиль материнства, так як постійна непередбачуваність материнських реакцій позбавляє дитини відчуття стабільності навколишнього світу і провокує підвищену тривожність. У той час як сензитивним, приймаюча мати (першого типу), безпомилково і своєчасно реагує на всі потреби маленької дитини, як би створює у нього несвідому упевненість в тому, що він може контролювать дії інших і досягати своїх цілей. Якщо в материнському відношенні переважає відвертання, ігнорування потреб дитини по-завантаженого у власні справи і переживання, у дитини виникає почуття небезпеки, непередбачуваності, непідконтрольності середовища, мінімальної власної відповідальності за її зміни в напрямку забезпечення комфортного існування. Дефіцит батьківського чуйності на потреби дитини сприяє винекненню почуття «вивченої безпорадності», що згодом нерідко призводить до апатії і навіть депресії, уникненню нових ситуацій, і контактів з новими людьми-ми, нестачі допитливості та ініціативи.

       Можна виділити й більш складні типи батьківського ставлення, адресова дитині більш старшого віку (3-6 років), де важливим социализирующим моментом починає виступати параметр виховного контролю [21].

     А. Болдуін виділив два стилі практики батьківського виховання − демократичний і контролюючий.

     Демократичний стиль визначається наступними параметрами: високим рівнем вербального спілкування  між дітьми і батьками; включеністю  дітей в обговорення сімейних проблем, урахуванням їх думки; готовністю батьків прийти на допомогу, якщо це зажадається, одночасно вірою в успіх самостійної діяльності дитини; обмеженням власної суб'єктивності в баченні дитини.

       Контролюючий стиль включає значні обмеження поведінки дітей: чітке і ясне роз'яснення дитині сенсу обмежень, відсутність розбіжностей між батьками і дітьми з приводу дисциплінарних заходів.

       Виявилося, що в сім'ях з демократичним стилем виховання діти характеризувалися помірно вираженною здатністю до лідерства, агресивністю, прагненням контролювати інших дітей, але самі діти ніяк не піддавалися зовнішньому контролю. Діти відрізнялися так-же гарним фізичним розвитком, соціальної активністю, легкістю вступу до контактів зі однолітками, проте їм не був властивий альтруїзм, сензитивность і емпатія.

     Діти  батьків з контролюючим типом вихованням були слухняні, схильні до навіювань, боязкі, не дуже наполегливі в досягненні власних цілей, неагресивний. При змішаному стилі виховання дітям притаманні сугестивність, послух, емоційна чутливість ність, неагресивність, відсутність допитливості, оригінальності мислення, бідна фантазія [22].

     З аналізу літератури випливає, таким  чином, що найбільш поширеним механізмом формування характерологічних рис  дитини, відповідальних за самоконтроль та соціальну компетентність, виступає інтеріоризація засобів та навичок контролю, які використовуються батьками. При цьому адекватний контроль припускається поєднання емоційного прийняття з високим обсягом вимог, їх ясністю, непротиворечивістью і послідовністю в пред'явленні дитині. Діти з адекватною практикою батьківського ставлення характеризуються хорошою адаптованістю до шкільному середовищі і спілкуванню з однолітками, активні, незалежні, ініціативні, доброзичливі і емпатічни.

     В.І. Гарбузов з співавторами [20] виділили три типи неправильного виховання, що практикуються батьками дітей, хворих на неврози. Виховання по типу А (неприйняття, емоційне відкидання) − неприйняття індивідуальних особливостей дитини, спроби «поліпшення», «корекції» вродженого типу реагування, які поєднуються з жорстким контролем, що регламентацією усього життя дитини, з імперативним нав'язуючиням йому єдино «правильного» типу поведінки. В окремих випадках неприйняття може виявлятися в крайній формі − реального відмови від дитини, приміщень ня його в інтернат, психіатричну лікарню і т. д.

     Виховання по типу «Б» (гіперсоціальні) виражається в тривожно-недовірливої ​​концентрації батьків на стані здоров'я дитини, його соціальний статус серед товаришів, і особливо в школі, очікуванні успіхів у навчанні та майбутній професійній діяльності. Такі батьки прагнуть до багатопрофільного навчання та розвитку дитини (іноземні мови, малювання, музика, фігурне катання, технічні і спортивні кружки і т. д.), проте зовсім не враховують або недооцінюють реальні психофізичні особливості та обмеження дитини.

     Виховання по типу «В» (егоцентричне) − «кумир сім'ї», «маленький», «єдиний», «сенс життя» − культивування уваги всіх членів сім'ї на дитину, іноді на шкоду іншим дітям або членам сім'ї.

     Найбільш  патогенним виявляється вплив неправильного виховання в підлітковому віці, коли фрустрируется потреби цього періоду розвитку − потреби в автономії, повазі, самовизначенні, досягненні поряд з зберігається, але вже більш розвиненою потребою у підтримці і приєднання (сімейному «ми»).

     У вітчизняній літературі запропонована  широка класифікація стилів сімейного  виховання підлітків; з акцентуацією характеру і психопатіями, а також  вказується, який тип батьківського  ставлення сприяє виникненню тієї чи іншої аномалії розвитку [23].

     1. Гіпопротекція: брак опіки і контролю за поведінкою, що доходить іноді до повної бездоглядності; частіше проявляється як недолік уваги і турботи до фізичного і духовного благополуччя підлітка, справах, інтересам, тривог. Прихована гіпопротекція спостерігається при формально − присутньому контролі, реальному нестачі тепла та турботи, невключення в життя дитини. Цей тип виховання особливо несприятливих-приємний для підлітків з акцентуаціями по нестійкому і конформному типами, провокуючи асоціальна поведінка − втечі з дому, бродяжництво, дозвільний спосіб життя. В основі цього типу психопатичного розвитку може лежати фрустрація потреби в любові і приналежності, емоційне відкидання підлітка, невключення його до родинної спільність.

       2. Домінуюча гіперпротекція: загострену увагу і турбота про підлітка поєднується з дріб'язковим контролем, великою кількістю обмежень і заборон, що посилює несамотійність, безініціативність, нерішучисть, невміння постояти за себе. Особливо яскраво проявляється у підлітків з психастенической сензитивной і астеноневротичний акцентуациями. У гіпертімних підлітків таке ставлення батьків викликає почуття протесту проти неповаги до його «Я», різко підсилює реакції емансипації.

     3. Потворствующа гіперпротекція: виховання за типом «кумир сім'ї», потурання всім бажанням дитини, надмірне заступництво і обожнювання, нестримне прагнення до лідерства і вищості, поєднується з недостатнім завзятістю і опорою на власні ресурси.

     4. Емоційне відкидання: ігнорування потреб підлітка, нерідко жорстоке поводження з ним. Приховуване емоційне відкидання проявляється в глобальному невдоволенні дитиною, постійному присутність батьків, що він не «той», не «такий», наприклад, «недостатньо мужній для свого віку, все і всім прощає, по ньому ходити можна». Іноді воно маскуеться перебільшеною турботою і увагою, але видає себе роздратуванням, недоліком щирості у спілкуванні, несвідомим прагненням уникнути тісних контактів, а при нагоді звільнитися як-небудь від тягаря. Емоційне відкидання однаково згубно для всіх дітей, проте воно по-різному позначається на їх розвитку: так, при гипертимной і епілептоідной акцентуація яскравіше виступають реакцій протесту і емансипеції; істероїди перебільшують дитячі реакції опозиції, шизоїди замикаються в собі, йдуть у світ аутичних мрій, нестійкі знаходять віддушину у підліткових компаніях.

     4. Підвищена моральна відповідальність: не відповідає віком та реальним можливостям дитини вимоги безкомпромісної чесності, почуття обов'язку, порядності, покладання на підлітка відповідальності за життя і благополуччя близьких, наполегливі очікування великих успіхів у житті − все це природньо поєднується з ігноруванням реальних потреб дитини, його власних інтересів, недостатньою увагою до його психофізичним особливостям.

       Є.Т. Столін і В.В. Столін додали ще кілька типів неадекватного батьківського (материнського) ставлення до дитини.

       1. Ставлення матері до сина як до чоловіка: вимога активної уваги до себе, турботи, нав'язливе бажання перебувати постійно в суспільстві сина, бути в курсі його інтимного життя, прагнення обмежити його контакти з однолітками. Матері скаржаться на відсутність контакту з сином, його бажання відгородитися від неї, його «презирство». У менш грубій формі подібне ставлення, як вже вказувалося, виливається у привласненні підлітку статусу «голови родини».

       2. Гіперопіка і симбіоз: нав'язливе бажання утримати, прив'язати до себе дитину, позбавити його самостійності через страх можливого нещастя з дитиною в майбутньому (комплекс «розумної Ельзи»). У цьому випадку применшення реальних здібностей і потенціалу дитини призводить батьків до максимального контролю і обмеженням, бажанням все зробити за нього, уберегти від небезпек життя, «прожити життя за дитину», що по суті означає «закреслення» реального дитини, стагнацію розвитку дитини, регрес і фіксацію на примітивних формах спілкування заради забезпечення симбіотичних зв'язків з ним.