Особливості психологічного розвитку дітей 6-річного віку

Таким чином, перша фаза розвитку дитини зв'язує біологічну спадковість новонародженого з його довкіллям, вводить немовля в навколишнє середовище та є основою для розширення його взаємодії з зовнішнім світом.

Друга фаза розвитку дитини триває від 1,5 року до вступу до школи. Первинні потреби ще є основним мотивом поведінки дитини, але поступово вони перетворюються у вторинні, дитина перестає бути настільки залежною від матері, розвивається ідентифікація себе з батьками.

P. Сіре виявив, що для  формування залежної поведінки  має знамення участь у спілкуванні з дитиною кожного з батьків і виділив п'ять форм залежної поведінки:

1. Пошук негативної  уваги, що складається в результаті  низьких вимог матері та сильної  участі у вихованні батька  і проявляється в привертанні  уваги опозиційною поведінкою, тобто неслухняністю, ігноруванням вимог.

2. Пошук постійного  підтвердження, що пов'язаний  з високими вимогами досягнень  з боку обох батьків та проявляється  у формі вибачень, потребі захисту,  допомоги, втішань, схвалення.

3. Пошук позитивної уваги від оточуючих як наслідок терпимості батьків, схвалення та рідкого покарання з їх боку.

4. Перебування біля  інших дітей чи дорослих як  форма незрілої, пасивної, але позитивної  за своїм змістом залежності.

5. "Дотик та утримання"  як форма залежності у вигляді дотиків, обіймів і т.п.

Дві останні форми  призводять до розвитку інфантилізації.

Третя фаза розвитку дитини (шкільні роки) характеризується зниженням  залежності від сім'ї та підвищенням  — від вчителів та ровесників.

Основна ідея концепції  Р. Сірса полягає у тому, що розвиток дитини — це результат практики виховання і научіння.

Важливим напрямком  у рамках теорії соціального научіння є дослідження критичних періодів соціалізації, які, власне, тим самим  знову зробили спробу розв'язати  проблему співвідношення спадковості і досвіду в розвитку дитини. Представники цього напрямку (Лоренц, Харлоу, Гезелл) стверджують, що вплив досвіду залежить від часу його дії: в певні періоди життя дитини він є значним, а в інші малопомітним. Найбільш глибоким є досвід ранніх років, коли формуються перші соціальні зв'язки, емоційна прив'язаність (навіть для дітей тварин найважливішою є потреба в контактах, а не в їжі).

Виділяються два критичних  періоди соціалізації:

   1. на першому  році життя у дитини формується  психологічна залежність, встановлюються зв'язки з близькими йому людьми;

   2. у 2—3 роки, коли в поведінці з'являються  елементи незалежності. Такою ознакою,  соціалізуючим елементом г соціальна  посмішка дитини, "комплекс пожвавлення".

Цей вік є критичним, або сензитивним для навчання і якщо воно не відбувається в цей період, то потім буде неефективним, а тому розумовий, фізичний і емоційний розвиток дітей слід здійснювати з самого раннього віку.

Багато прихильників знайшов також біхевіористичний підхід в рамках теорії соціального научіння. Так, Б. Скіннер вважає, що поведінка людини повністю визначається впливом зовнішнього середовища.

Ймовірність того, що певний акт поведінки повториться знову, вважає Б. Скіннер, залежить від підкріплення, яке підсилює поведінку та може бути як позитивним (дитина готується до уроків, щоб отримати похвалу дорослих), так і негативним (дитина готується до уроків, щоб уникнути покарання).

Підкріплення може бути також первинним (їжа, вода, температура) і умовним (це стимул, який спочатку був нейтральним, а потім, поєднуючись з первинним, отримав функцію підкріплення, наприклад, гроші, схвалення, знаки любові, уваги і т.п.).

Негативне підкріплення і покарання не тотожні: якщо перше  підсилює поведінку, то друге — стримує, і може здійснюватись при позбавленні позитивного підкріплення чи застосуванні негативного (покаранням за погану поведінку може бути позбавлення дитини обіцяної винагороди).

Покарання дає інколи ситуативний, але короткочасний  ефект, а тому Скіннер пропонує замінити покарання акцентуванням на чомусь хорошому у дитині і тим самим закріплення його.

Деякі психологи (Дж. Аронфрід) не погоджуються з тезою про те, що процес соціалізації може успішно  відбуватись без покарання і  вважають його такою ж необхідною формою соціалізації, як і заохочення.

Ще один напрямок теорії соціального научіння — це научіння через спостереження та наслідування, який розробляв А. Бандура. Для того, щоб у дитини сформувалась за допомогою  наслідування нова форма поведінки, необхідно, щоб вона була уважною  до моделі, яка чимось вирізняється та має функціональне значення,— мала розвинену пам'ять, певні рухові навички для відтворення того, що сприймається, та позитивну мотивацію до наслідування.

У цілому, в психологічних  дослідженнях цього напрямку, прослідковується тенденція зміщення акцентів з погляду на дитину як об'єкт, що знаходиться під впливом сім'ї та культури, на визнання її активної сутності та активної взаємодії з довкіллям. У зв'язку з цим особлива увага приділяється, аналізу ролі сім'ї та соціальних інститутів в розвитку дитини (У. Бронфенбреннер), розглядаються причини відчуження, "вікової сегрегації" сучасної молоді, що проявляється в її нездатності знайти своє місце в суспільстві. Корені цього психологи вбачають в особливостях життя сучасної сім'ї: високій зайнятості батьків на роботі, низькому матеріальному рівню життя, збільшенні засобів масової інформації, та, як наслідок, зниження потреби в спілкуванні, від чого страждає, перш за все, психічний розвиток дітей.

Та якщо аналізувати  глибше, то справжнім чинником, який по суті призводить і до дезорганізації сім'ї, є спосіб життя всього суспільства, яке не визнає сім'ю та дитину своєю найвищою цінністю.

Когнітивний підхід (вчення Жана Піаже)

Ж. Піаже — один з найвидатніших  психологів XX століття, який зробив кілька значних відкриттів в галузі дитячого розвитку, і основне з них — це відкриття егоцентризму дитини.

Егоцентризм дитини проявляється в  своєрідності дитячої логіки, дитячого мовлення, уявлень про світ. Так, наприклад, досліджуючи дитячі уявлення про світ, Піаже показав, що дитина на певній стадії розвитку розглядає речі такими, як їх дає безпосереднє сприймання. Це явище він назвав "реалізмом".

До певного віку діти не розрізняють  суб'єктивного і зовнішнього світу  і лише поступово із соціальної взаємодії розвивається знання про себе.

У системі психологічних поглядів Ж. Піаже є також поняття соціалізація. Соціалізація — це процес адаптації  до соціального середовища, який полягає  в тому, що дитина, досягаючи певного  рівня розвитку, набуває здатності до співробітництва з іншими людьми завдяки розділенню та координації своєї точки зору та точок зору інших людей. Соціалізація обумовлює поворот в психічному розвитку дитини — перехід від егоцентричної позиції до об'єктивної (7—8 років).

Ще один важливий напрямок досліджень Ж. Піаже — це "печення розвитку інтелекту в поведінці дитини та виділення його стадій. Під стадіями він розумів рівні розвитку, які послідовно змінюють один одного.

Процес розвитку інтелекту, згідно з Піаже, складається з трьох  великих періодів, протягом яких відбувається зародження трьох основних структур:

 

1. сенсомоторних операцій;

2. конкретних операцій;

3. формальних операцій. .

Розвиток він розглядає як перехід  від нижчої стадії до вищої. Попередня  стадія готує наступну. Порядок чередування стадій є незмінним, а це дає можливість зробити припущення, що він обумовлюється біологічним фактором, дозріванням організму як відкриттям можливостей розвитку, які слід реалізувати. Середній хронологічний вік появи тієї чи іншої стадії визначається активністю дитини, її досвідом, навчанням та культурним середовищем.

Ж. Піаже вивчав різні психічні функції (пам'ять, сприймання, мовлення) та їх зв'язок з інтелектом і виявив, що розвиток інших психічних функцій  на всіх етапах залежить від інтелекту  і визначається ним, а це означає, що стадії інтелектуального розвитку, виділені ним, можна розглядати як стадії психічного розвитку в цілому. Він стверджував, що "мислення дитини обов'язково проходить через всі відомі фази і стадії, незалежно від того, навчається дитина чи ні".

Концепція діалектичного  характеру розвитку Г.С. Костюка

У радянській психології розроблялась діалектико-матеріалістична концепція  розвитку психіки.

Діалектичний принцип визначає'.

1. Значення чи місце розвитку  і його вивчення в загальній концепції. Розвиток психіки виступає не частковою галуззю дослідження, а є загальним методом всіх проблем психології. Закономірності всіх психічних явищ пізнаються в їх розвитку, в процесі їх виникнення, руху, змінення і відмирання.

2. Розуміння самого розвитку.

Видатний український психолог Г.С. Костюк вважав, що діалектичний характер розвитку знаходить своє вираження  в становленні як окремих сторін особистості, так і її психічного життя в цілому.

Особистість дитини розвивається у  зв'язку з тими внутрішніми суперечностями, які виникають в її житті. Зовнішні протиріччя, навіть якщо вони набувають конфліктного характеру, ще не є рушійною силою розвитку. Вони повинні пройти складний шлях інтеріоризації, викликаючи в самій дитині протилежні тенденції, які, вступаючи між собою в боротьбу, стають джерелом активності індивіда, спрямованої на розв'язання внутрішніх суперечностей через вироблення нових способів поведінки.

Суперечності розв'язуються за допомогою  діяльності, яка й призводить до утворення нових властивостей і якостей особистості. Одні суперечності, долаючись, змінюються іншими. Якщо вони не розв'язуються, виникають затримки в розвитку, кризові явища.

Однією із основних внутрішніх суперечностей, яка знаходить своєрідний прояв  на всіх стадіях розвитку особистості, є розходження між виникаючими у неї новими потребами та досягнутим, рівнем оволодіння засобами задоволення цих потреб. У суспільних умовах життя особистості перше випереджає друге. Розходження, що виникають, і стимулюють активність особистості до оволодіння новими формами поведінки, новими способами дій.

Г.С. Костюк вказує на наявність у  людини загальної суперечності між  тенденцією до інертності, стійкості, збереження стереотипів та тенденцією до зміни, руху. Розв'язується вона шляхом вироблення більш досконалих, динамічних, гнучких способів регуляції взаємодії індивіда з середовищем. Такими способами є узагальнення знань, вміння розв'язувати різні задачі та життєві ситуації. В результаті відбувається розвиток як інтелектуальної, так і мотиваційної сфер особистості.

Мають місце також суперечності між досягнутим рівнем психічного розвитку та способом життя особистості, тим  місцем, яке вона займає в системі  суспільних відносин. Особистість переростає свій спосіб життя, який, відстаючи  від її можливостей, перестає задовольняти. В результаті дитина прагне зайняти нове становище в оточенні, досягти нових успіхів, підтвердити свою значимість і тим самим знаходив нові джерела свого розвитку.

Рушійні сили розвитку самі розвиваються в ході цього процесу, набуваючи нового змісту та нових форм прояву. На ранніх етапах розвитку особистості суперечності не усвідомлюються нею і лише поступово стають предметом свідомості та самосвідомості і переживаються у формі невдоволення, прагнення подолати їх. Нове виникає в старому, опосередковуючись діяльністю су об'єкта.

Навчання і виховання сприяють не лише успішному подоланню суперечностей, але й їх виникненню.

Теорія розвитку вищих  психічних функцій Л.С. Виготського

Вік, за Л.С. Виготським,— це якісно особливий етап психологічного розвитку, який характеризується сукупністю змін, які й визначають своєрідність структури особистості на даному етапі розвитку.

Л.С. Виготський розглядав вік як епоху, ступінь, відносно замкнутий  період розвитку, значення якого визначається його місцем в загальному циклі розвитку, а загальні закони розвитку відзначаються своєрідністю прояву.

При переході від однієї вікової  ступені до іншої виникають новоутворення, яких не було в попередні періоди, і перебудовується весь хід розвитку.

Особливості віку визначаються сукупністю багатьох умов: системою вимог до дитини на даному етапі її життя, сутністю взаємовідносин з оточуючими, типом діяльності, якою вона оволодіває, способами оволодіння.

Л.С. Виготський вводить також поняття  вікової кризи як цілісних змін особистості дитини, які виникають при зміні стабільних періодів, як переломних точок на кривій дитячого розвитку, які відокремлюють один віковий період від іншого.

Кризи обумовлюються виникненням  основних новоутворень попереднього стабільного  періоду, які призводять до руйнування однієї соціальної ситуації розвитку (це та система відносин, в якій знаходиться дитина та її орієнтація в них) та виникнення іншої.

Поведінкові показники вікових  криз — впертість, негативізм, конфліктність  та ін. — Л.С. Виготський вважав необхідними і відображаючими єдність негативної та позитивної сторін кризи.

Його концепція відрізнялась від  усіх сучасних йому теорій всіма вихідними  положеннями. Як уже розглядалось попередньо, всі теорії описували хід дитячого розвитку як процес переходу від соціального до. індивідуального в процесі соціалізації індивіда.

Основними умовами розвитку західні  психологи вважали спадковість  і середовище, а джерело розвитку вбачали в самій природі індивіда, розглядаючи в результаті розвиток як пристосування до довкілля.

Л.С. Виготський вважає, що джерелом розвитку вищих психічних функцій є  середовище. Вищі психічні функції  виникають спочатку як форма колективної  поведінки дитини, як форма співробітництва  між людьми (інтерпсихічна і лише потім стають індивідуальними (інтрапсихічними) функціями самої дитини.