Емпіричні дослідження готовності дитини до школи

    Поступово сприймання виділяються у відносно самостійні дії, спрямовані на пізнання предметів та явищ навколишнього  світу, виконання перших перцептивних завдань.

    Перцептивні дії, адекватні об'єкту, починають формуватися у дітей п'яти -шести років, їх характерною ознакою є розгорненість, включення до свого складу великої кількості рухів рецепторних апаратів, що здійснюються рукою чи оком.[27]

    Інтелектуальний розвиток

    У тісному зв'язку з удосконаленням сприймання розвивається і мислення дитини. Як уже зазначалося, наприкінці раннього дитинства на основі наочно-дійової форми мислення починає складатися наочно-образна форма. У дошкільному віці має місце її подальший розвиток. Мислення стає образно-мовним, тобто таким, що спирається на образи уяви і здійснюється за допомогою слів. Усе це є свідченням того, що мислення набуває певної самостійності, поступово відокремлюється від практичних дій, у які було вплетене раніше, стає розумовою дією, спрямованою на розв'язання пізнавального мисленнєвого завдання.[32]

    Зростає роль мовлення у функціонуванні мислення, бо саме воно допомагає дитині мислено ("про себе") оперувати об'єктами, порівнювати їх, розкривати їхні властивості  та співвідношення, виражаючи цей  процес та його результати в судженнях  і міркуваннях. Мотивами такої діяльності є прагнення зрозуміти явища оточуючої дійсності, з'ясувати їхні зв'язки, причини виникнення тощо.[25]

    Діти  чутливі до суперечностей у своїх  судженнях, вони поступово вчаться  узгоджувати їх, міркувати логічно. Необхідною умовою цього є достатня обізнаність з об'єктами, про які йдеться у їхніх міркуваннях.

    Розвиток  мислення дітей дошкільного віку значно прискорюється, якщо він відбувається не стихійно, а в умовах цілеспрямованого і правильно здійснюваного керування з боку дорослих за цим процесом.[8]

    Розвиток  мислення тісно пов'язаний із суттєвими  позитивними зрушеннями у мовленні дошкільнят. Швидко зростає словниковий запас, досягаючи до семи років 3500-4000 слів. У словнику, окрім іменників та дієслів, значне місце посідають прикметники, займенники, числівники та службові слова, згідно з їх співвідношенням у мові, якою дитина оволодіває.

    Дошкільнята загалом опановують фонетичну будову рідної мови, навчаються вільно артикулювати окремі звуки та поєднувати їх у звукосполучення.

    Протягом дошкільного віку діти досягають значних успіхів в оволодінні граматикою мови, структурою простих та складних речень.

    Відбувається  подальша диференціація функцій  мовлення. До функції спілкування додається планування своєї діяльності та її регулювання за допомогою мовлення. Мовлення стає засобом планування, коли переходить з кінця дії на її початок, а засобом довільного регулювання — коли дитина навчається виконувати вимоги, сформульовані за допомогою мовлення.

    В ході останнього процесу виникає  внутрішнє мовлення, яке стає засобом формування й функціонування внутрішніх розумових дій. Поява внутрішнього мовлення є ознакою розвитку в дитини словесно-логічного мислення, що ґрунтується на практичній діяльності.

    Внутрішнє мовлення — наслідок інтеріоризації мовлення вголос і засіб перетворення зовнішніх практичних дій у внутрішні дії. Стосовно дошкільного віку, йдеться лише про генетично ранні й специфічні форми внутрішнього мовлення (воно виконує психологічно внутрішні функції з опорою на зовнішню діяльність).[12]

    У дошкільників починає формуватися  довільна увага. Вони вже можуть виділяти об'єкти відповідно до потреб своєї діяльності та спеціально зосереджуватись на них. Мимовільна увага при цьому не зникає, а продовжує розвиватись, набуваючи більшої стійкості та обсягу.[30]

    Психологічні  особливості розвитку особистості  дошкільника

    Уже в дошкільному віці починає реально  формуватись особистість дитини, причому цей процес тісно пов'язаний з розвитком емоційно-вольової сфери, із формуванням інтересів та мотивів поведінки, що, відповідно, детерміновано соціальним оточенням, передусім типовими для даного етапу розвитку взаєминами з дорослими.

    Джерелом  емоційних переживань дитини є її діяльність, спілкування з оточуючим світом. Освоєння в дошкільному дитинстві нових, змістовніших видів діяльності сприяє розвитку глибших та стійкіших емоцій, пов'язаних не лише з близькими, а й з віддаленими цілями, не тільки з тими об'єктами, що дитина сприймає, а й тими, які уявляє.

    Діяльність  породжує передусім позитивні емоції, причому своєю метою, сенсом, якого вона набуває для дитини, та самим процесом її виконання.[24]

    Зростає потреба дошкільника в товаристві ровесників, внаслідок чого інтенсивно розвиваються соціальні емоції (симпатії, антипатії, уподобання тощо). Виникають інтелектуальні емоції. У процесі спілкування дитини з дорослими формуються її моральні почуття. Урізноманітнюються прояви почуття власної гідності: розвивається як самолюбство, так і почуття сорому, ніяковості.[8]

    Важливе значення у формуванні моральних почуттів мають дитячі уявлення про позитивні еталони, що дозволяють передбачати емоційні наслідки власної поведінки, завчасно переживати задоволення від її схвалення як "хорошої" або ж невдоволення від її оцінки як "поганої". Таке емоційне передбачення грає вирішальну роль у формуванні моральної поведінки дошкільника.

    Дошкільник  починає відособлюватися від  дорослого, диференціюючи себе як самостійну людську істоту. При цьому поведінка  дитини зорієнтована на дорослого (його вчинки та стосунки з людьми) як зразок для наслідування.

    Вирішальну  роль у засвоєнні зразків поведінки  відіграє оцінка, яку авторитетні  для дитини люди дають іншим дорослим, дітям, героям казок та розповідей тощо.[14]

    Орієнтація  поведінки дошкільника на дорослого  зумовлює розвиток її довільності, оскільки тепер постійно зіштовхуються як мінімум два бажання: зробити щось безпосередньо ("як хочеться") чи діяти відповідно до вимог дорослого ("за зразком"). З'являється новий тип поведінки, яку можна назвати особистісною.

    Поступово розвивається певна ієрархія мотивів, їх супідрядність. Діяльність дитини тепер зумовлюється не окремими спонуканнями, а ієрархічною системою мотивів, у якій основні та стійкі набувають провідної ролі, підпорядковуючи ситуативні пробудження. Пов'язано це з вольовими зусиллями, потрібними для досягнення емоційно привабливої мети.[7]

    Що  старші стають діти, то рідше у їх поведінці проявляються афективні дії, їм легше впоратися з виконанням необхідних для досягнення мети дій всупереч обставинам.

    На  розвиток вольових якостей позитивно впливає гра. Відособлюючись від дорослого, дошкільник вступає в активніші взаємини з однолітками, які реалізуються передусім у грі, де необхідно підкорятися певним правилам, обов'язковим для всіх, виконувати заздалегідь визначені дії.

    Ігрова  діяльність надає сенсу вольовому зусиллю, робить його ефективнішим. На розвиток волі у цьому віці позитивно впливає продуктивна та трудова діяльність дитини.[16]

    Дошкільник  робить перші кроки у самопізнанні, розвитку самосвідомості. Об'єктами самопізнання є окремі частини тіла, дії, мовні акти, вчинки, переживання та особистісні якості.

    З розвитком довільності психічних  процесів стає можливим їх усвідомлення, що служить основою саморегуляції.

    У спільній грі, виконуючи різноманітні завдання, діти порівнюють свої досягнення з досягненнями інших, оцінюють не лише наслідки своєї роботи, але й власні можливості, вчаться контролювати себе та ставити перед собою конкретні вимоги.[31] 
 
 

    1.2 Поняття структурних компонентів психологічної готовності дитини до навчання у школі

    Традиційно у психологічній науці виділяють 3 основні структурні компоненти психологічної готовності дитини до школи: когнітивний, мотиваційний і соціальний.     Когнітивна готовність дитини до школи виражається в сформованості найважливіших пізнавальних процесів і навичок,що дають змогу першокласнику успішно здійснювати навчальну діяльність. До неї входять: інтелектуальна готовність, мисленнєва готовність, розвиток пам’яті, уваги, уяви.  Інтелектуальна готовність до шкільного навчання зв'язана з розвитком розумових процесів - здатністю узагальнювати, порівнювати об'єкти, класифікувати їх, виділяти істотні ознаки, робити висновки. У дитини повинна бути визначена широта уявлень, у тому числі образних і просторових, відповідний мовний розвиток,  пізнавальний активність.[15]

    Розумова  готовність дітей до навчання в школі  є результатом систематичного і  планомірного розумового виховання  протягом усього періоду дошкільного  дитинства. Готовність дитини до школи  в плані розумового розвитку визначається кількома взаємопов’язаними компонентами:

1. Певним обсягом знань про навколишній світ. Це знання про навколишні предмети та їх властивості, про явища живої і неживої природи, про людей, їх працю, про деякі явища суспільного життя, про моральні норми поведінки тощо;
2. Деякими спеціальними знаннями та навичками, такими, як певні математичні уявлення та дії, вміння здійснювати звуковий аналіз слова, володіння елементами грамоти тощо;
3. Певним рівнем розвитку пізнавальної діяльності, який має вирішальне значення для успішного навчання в початковій школі. Він характеризується певними якостями пізнавальних процесів – сприймання, пам’яті, уяви, мислення тощо, ступенем довільності пізнавальних процесів, тобто здатності підпорядковувати їх певній навчальній меті (В.К.Котирло, О.В.Проскура і ін.).[25]

    Під мотиваційною готовністю розуміється  сформованість внутрішньої позиції  школяра, тобто бажання дитини навчатись  у школі та відчувати себе учнем.

    Мотивація до навчання – складна сфера поведінки, залежна від багатьох чинників. Вона характеризується не простим зростанням позитивного відношення донавчання, а перш за все – ускладненням структури всієї мотиваційної сфери особи. У пізнавальних мотивах виділяють два рівні: широкі учбові мотиви, направлені на процес учення, на його зміст і результат (вони виявляються в бажанні йти в школу, в прагненні долати труднощі, в загальній допитливості),  і теоретико-пізнавальні, направлені на способи добування знань.[7]

    У вітчизняній психології існують  різні підходи до вивчення проблеми. Так, Д.Н. Узнадзе вважав, що основним мотивом учбової діяльності є потреба у функціонуванні інтелектуальних сил дитини. Тому критерії готовності до шкільного навчання він визначав рівнем розвитку пізнавальних потреб.[18]

    У теоретичних роботах радянського психолога Л.І. Божович основний акцент робився на значення афективно-потребної сфери у формуванні особистості дитини. З цих же позицій розглядалася психологічна готовність до школи, тобто найбільш важливим визнавався мотиваційний план. Були виділені дві групи мотивів навчання:

    1. Широкі соціальні мотиви учіння, або мотиви, пов'язані з потребами дитини в спілкуванні з іншими людьми, в їх оцінці і схваленні, з бажанням учня зайняти певне місце в системі доступних йому суспільних відносин.

    2. Мотиви, пов'язані безпосередньо з учбовою діяльністю, або пізнавальні інтереси дітей, потреба в інтелектуальній активності і в оволодінні новими уміннями, навиками і знаннями”. [3] 

    Соціальна готовність – це здатність дитини зайняти соціально схвалювану і  продуктивну позицію в спілкуванні з педагогом та однокласниками.[15] 

3. Психологічна  готовність дитини до навчання у школі

    Під психологічною готовністю до шкільного  навчання розуміється необхідний і  достатній рівень психічного розвитку дитини для освоєння шкільної навчальної програми в умовах навчання в колективі однолітків. Психологічна готовність дитини до шкільного навчання - це один з найважливіших підсумків психічного розвитку в період дошкільного дитинства.

    Когнітивна  готовність дитини до школи виражається в сформованості найважливіших пізнавальних процесів і навичок,що дають змогу першокласнику успішно здійснювати навчальну діяльність. До неї входять: інтелектуальна готовність, мисленнєва готовність, розвиток пам’яті, уваги, уяви.