Розвиток кредитування малих форм господарювання

 Незважаючи на відмінності у видах діяльності, фінанси суб’єктів малого бізнесу мають однакові принципи організації, до яких відносяться:

                   жорстка централізація фінансових ресурсів, що забезпечує швидку маневреність ними, їх концентрацію на головних напрямах підприємницької діяльності;

                   фінансове планування, що визначає на перспективу всі надходження грошових коштів суб’єктів господарювання та основні напрями їх використання;

                   формування фінансових резервів, що забезпечують сталу (стійку) роботу в умовах можливих коливань ринкової кон’юнктури;

                   безумовне використання фінансових зобов’язань перед партнерами.

 Початкове формування ресурсів малого бізнесу відбувається під час заснування підприємств, коли утворюється статутний фонд. Його джерелами залежно від організаційно-правових форм господарювання є: пайові внески, акціонерний капітал, надходження від асоціацій. Статутний фонд характеризує обсяг грошових коштів (основних і оборотних), інвестованих у процес виробництва, де функціонують основні і оборотні фонди.

Організація фінансових відносин суб’єктів малого бізнесу базується на формуванні й русі фінансових ресурсів цих суб’єктів, їх ефективному використанні. На жаль, вітчизняна економічна наука до цього часу ще не має загальноприйнятої точки зору щодо терміна “фінансові ресурси”. За визначенням М.Я.Коробова, “фінансові ресурси підприємств - це грошові фонди цільового призначення, які формуються в процесі розподілу і перерозподілу національного багатства, сукупного суспільного продукту, національного доходу й використовуються у статутних цілях підприємств”.

Таким чином, фінансові ресурси підприємницьких структур - це грошові доходи та надходження, що перебувають у розпорядженні суб’єктів господарювання і призначені для виконання фінансових зобов’язань, здійснення витрат на розширене відтворення та економічне стимулювання працівників. Формування фінансових ресурсів здійснюється за рахунок власних та прирівняних до них коштів, мобілізації ресурсів на фінансовому ринку та надходження грошових коштів від фінансово-банківської системи у порядку перерозподілу. [33, c. 362]

Фінансові ресурси підприємницьких структур можна поділити на три групи відповідно до джерел їх формування.

До першої групи слід віднести доходи та надходження, які утворюються за рахунок власних та прирівняних коштів. Доходи: прибуток від основної діяльності; прибуток від виконаних науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) та інші цільові доходи; прибуток від фінансових операцій; прибуток від будівельно-монтажних робіт, які виконуються господарським способом; інші види доходів. Надходження: амортизаційні відрахування; виручка від майна, що вибуло; непоточні пасиви; цільові надходження (плата за утримання дітей тощо); мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві; пайові та інші внески членів трудового колективу; інші види надходжень.

До другої групи відносяться кошти, які мобілізуються на фінансовому ринку, а саме: продаж власних акцій, облігацій та інших видів цінних паперів, а також кредитні інвестиції.

До третьої групи слід віднести надходження коштів від фінансово-банківської системи у порядку перерозподілу. До таких джерел відно-сяться: фінансові ресурси, що формуються на пайових засадах; страхове відшкодування ризиків; фінансові ресурси, що надійшли від концернів, асоціацій тощо; дивіденди та проценти за цінні папери інших емітентів; бюджетні субсидії, інші види ресурсів.

Ринкові відносини вимагають від суб’єктів малого бізнесу грамотної оцінки фінансового стану свого підприємства, фінансової ситуації у народному господарстві країни в цілому. Інакше вони не зможуть прийняти правильні управлінські рішення в цій сфері і їхні шанси на успіх у конкурентній ринковій боротьбі залишатимуться мінімальними.

Неймовірно важкий тягар оподаткування, обмеженість або повна відсутність матеріально-фінансових та кредитних ресурсів спонукає багатьох суб’єктів малого підприємництва збочити у тіньову економіку. На нашу думку, суб’єкти малого підприємництва умовно можна поділити на дві групи: ті, що зайняті у формальному державному та недержавному секторі, а також - у неформальному секторі. [34, c. 402]

До першої групислід відносити діючі суб’єкти підприємницької діяльності, які:

                    здійснюють офіційно зареєстровані види діяльності;

                    сплачують відповідні податки;

                    звітують в органах статистики.

До неформального сектора або тіньової економіки слід відносити суб’єкти малого підприємництва, які:

                    зареєстровані, але не сплачують податки і не звітують в органах державної статистки;

                    не пройшли відповідну державну реєстрацію;

                    здійснюють незареєстровану та заборонену чинним законодав-ством економічну діяльність, або ведуть її без спеціального дозволу (ліцензії) на відповідні види діяльності.

За способом здійснення неформальної діяльності та отримання доходів слід виділити такі категорії:

                    індивідуально зайняті;

                    працівники та власники малих незареєстрованих виробничих одиниць;

                    офіційно не оформлені працівники у зареєстрованих організаціях;

                    діяльність підприємств формального сектора, яка не враховується та не оподатковується, але дає їхнім працівникам невраховані доходи;

                    неврахована діяльність працівників формального сектора, яка здійснюється на робочому місці тощо.

Серед працівників, зайнятих у неформальному секторі, є такі, котрі зайняті тільки у неформальному секторі, а також, такі, хто зайнятий як у неформальному, так і у формальному секторах. Тобто, неформальний сектор (тіньову економіку) умовно можна поділити на дві частини: тіньова економіка у “класичній” формі (діяльність незареєстрованих суб’єктів підприємництва, здійснення протизаконної діяльності тощо) і “напівфор-мальний” сектор (діяльність зареєстрованих суб’єктів, яка не враховується, не оподатковується тощо).

Слід також зазначити, що неформальний сектор малого підприємництва (як і всієї економіки), не можна вважати феноменом ринкової економіки. Він існував і раніше і був представлений репетито-рами, будівельниками-“шабашниками”, кравцями, домопрацівниками, перекупниками (які іменувалися “спекулянтами”) тощо, існувала і тіньова економіка. Проте останніми роками склад, обсяги, характер неформаль-ного сектора різко змінилися. Насамперед, чисельність зайнятих у цьому секторі в багато разів збільшилася, різко зросла питома вага торгівлі, з’явилися істотно нові для нас явища - вулична торгівля, “човникарі”, розширилися масштаби “класичної тіньової економіки”. Неформальний сектор став фактично самостійним сегментом ринкової економіки. Крім того, значна частина людей поєднує роботу у формальному та неформальному секторах. [31, c. 48]

Тому мале підприємництво на початковому етапі його становлення є “об’єктивною” реальною нішею для неформального сектора. Однак роль цього сектора для нашої економіки та ринку праці не є однозначною. З одного боку, очевидна його позитивна роль у вирішені проблем зайнятості та доходів населення. З іншого боку, він створює умови для розвитку кримінального середовища. Крім того, для зайнятих у неформальному секторі відсутні соціальні гарантії, не контролюються умови їх праці. Відбувається відтік частки кваліфікованих та перспективних працівників з формального сектора, що негативно впливає на його ефективність. Зайнятість людини у неформальному секторі, насамперед у таких сферах малого бізнесу, як торгівля і громадське харчування, побутове обслуговування населення, постачання та збут, призводить до втрати кваліфікації, професійних навичок. Через нерегулярність характеру зайнятості люди відволікаються від систематичної роботи. Все це є наслідком не лише негативних тенденцій розвитку малого підприємництва, а насамперед, загальноекономічних труднощів кризового характеру.

Лібералізація економічних процесів не привела до скорочення неформального сектора економіки, а, на жаль, навпаки, лише сприяла його зростанню. Багато в чому це зумовлено неефективною економічною політикою держави. Своєю податковою, зовнішньоекономічною, валютною політикою, режимом регулювання тих чи інших сфер економічної діяльності держава “заганяла” у “тінь” цілі галузі економіки. Невідповідність між новим законодавством, спрямованим на регулювання економічних процесів за принципами класичного ринку, та реальною економічною практикою призвела до деформації господарських процесів, істотного послаблення впливу держави на розвиток економіки. Було створено легітимну основу криміналізації економіки, тіньового накопичення капіталу, його застосування в цілях, що не відповідають інтересам розбудови національної економіки.

Головною причиною зростання неформального сектора економіки є можливість швидкого збагачення у сфері товарного та фінансового обігу, - з одного боку, та дуже великі труднощі для малого підприємництва у сфері виробництва - з іншого. Як наслідок, формування нового прошарку власників-підприємців відбувається на основі перерозподілу доходів та власності (передусім державної), а не збільшення суспільного продукту в результаті підприємницької діяльності. [29, c. 90]

Проблему неформального сектора економіки не можна вважати як таку, що сама вирішиться у процесі економічних реформ. Без дієвого державного впливу (відповідної державної політики) на ці процеси, механізм відтворення цього сектора економіки не буде подолано. Поступова легалізація неформального сектора - важливий шлях його інтеграції у суспільне виробництво.

Основними напрямами державної політики щодо підтримки малого бізнесу, ефективного використання фінансів на найближчу перспективу, на нашу думку, повинно бути:

                    створення відповідної нормативно-правової бази, яка б забезпеч-чувала ефективний розвиток підприємницької діяльності, сприяла б ефективному формуванню та використанню фінансів малого бізнесу;

                    розвиток мережі фінансово-кредитних установ, інвестиційних та інноваційних фондів, страхових організацій;

                    удосконалення механізмів оподаткування, кредитування та страхування малого бізнесу;

                    забезпечення умов для розвитку перспективних форм фінансування малого бізнесу (лізинг, франчайзінг та інші);

                    розробка та впровадження механізму стимулювання комерційних банків, які б надавали пільгові кредити малим підприємствам, що здійснюють свою діяльність у пріоритетних напрямах;

                    удосконалення та спрощення системи бухгалтерського обліку та звітності малих підприємств.

Реалізація цих та інших заходів сприятиме розвитку малого підприємництва, прискоренню процесу формування та ефективного використання фінансових ресурсів цього сектора економіки, поступової легалізації тіньового капіталу.

Суттєвий негативний вплив на розвиток економіки будь-якої держави чинить адміністративний тягар. [59, c. 101-103]

Найбільш важливими проблемами з цього питання, на думку підприємців та фахівців, є “самодержавність” органів державної податкової адміністрації, які не тільки контролюють відповідність дій підприємців тим чи іншим законодавчим актам, а й розробляють власні внутрішні нормативні документи (які у переважній більшості не подаються до Міністерства юстиції України); а також складність, обсяг і частота подання звітності, виконання інших обов’язкових процедур, а також частота їх змін, термін прийняття рішень, недостатня кваліфікація працівників відповідних державних органів.

Узагальнення висновків проведених соціально-економічних досліджень дозволяє в цілому оцінити економічні умови становлення підприємництва в Запорізькій області як негативні. Реальне становище та роль малого підприємництва в економіці Запорізькій області, а також можливості його розвитку визначаються перш за все системою соціально-економічних відносин, в рамках яких мале підприємництво поки що є “чужорідним тілом”. Реальні політичні сили ігнорують інтереси малого підприємництва. Відношення до нього значної частини населення негативне. Поряд з “системними” причинами розвиток малого підприємництва обмежують і діючі адміністративні бар’єри, а саме перешкоди, які пов’язані з виконанням суб’єктами підприємництва обов’язкових правил та процедур, передбачених законними та підзаконними актами, а також свавілля органів державної влади різного рівня, що заважає створенню та розвитку малих підприємств.

Саме усуненню адміністративних бар’єрів необхідно приділяти особливу увагу, оскільки вони викликані, як правило, необ’єктивними причинами, усунення їх не потребує значних матеріальних та фінансових витрат і в першу чергу залежить від досконалості законодавчої бази регулювання підприємницької діяльності та рівня правової культури.

 До адміністративних бар’єрів, які сьогодні негативно впливають на розвиток та діяльність суб’єктів малого бізнесу, можна віднести:

                    проблеми реєстрації;

                    недосконалість системи ліцензування;

                    значну кількість контролюючих органів і дублювання ними функцій;

                    бюрократичні дії органів державної виконавчої влади.

 Основні етапи реєстрації можна викласти в такій послідовності:

1. Проведення зборів засновників та підготовка статуту підприємства, установчого договору, протоколу зборів засновників.

2. Засвідчення у нотаріальній конторі в статуті та установчому договорі підписів засновників підприємства.

3. Оплата у відділенні Ощадбанку збору за державну реєстрацію.

4. Відкриття тимчасового рахунку та сплата власниками підприємства внеску до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому відповідними законодавчими актами.

5. Подання до відповідного відділу районної державної адміністрації необхідних документів для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, які передбачені законодавством.

6. Отримання через 5 робочих днів у районній державній адміністрації затверджених документів про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності.