Розвитку партійної системи в Україні

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………………..3

1. Становлення партійної системи України …………………………………...5

2. Формування сучасної української багатопартійності ………………….....11

3. Особливості розвитку  політичних партій в Україні………………………22

Висновки………………………………………………………………………..25

Список використаних джерел…………………………………………………27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

З початку 90-х рр. ХХ ст. у всьому світі спостерігається  процес змін у політичних системах і активізація суспільних трансформацій у країнах різного рівня розвитку. В умовах трансформації суспільства виникають різні, часто непередбачувані явища – від конфронтації до глобальних зрушень у характері функціонування партійних систем, у зв’язку з чим значно зростає вплив на суспільство партійної системи як консолідуючої структури. В Україні ж, попри процес утворення окремих партій, відбувалося створення системи багатопартійності, яка є невід’ємним елементом демократичної політичної системи.

Політичні партії України  посідають особливе місце і відіграють значну роль у суспільно-політичному житті, суттєво впливають на формування та діяльність органів державної влади, на економіку, соціальні процеси, суспільні відносини між громадянами. Але особливості формування і роль партій безпосередньо залежать від ступеня розвиненості самого суспільства та його політичної еліти. Ця обставина визначає специфіку українських політичних партій та партійної системи, якою вона склалася протягом останніх двадцяти років так само, як і характер та глибину їх впливу на владу та суспільство [3, с. 15].

В Україні на сучасному  етапі її розвитку спостерігаються  як намагання до консолідації наявних  партійно-політичних сил з метою  створення дієздатної партійної  системи, так і деструктивні процеси, характерні перехідним суспільствам. У зв’язку з цим процес трансформації партійної системи України від однопартійної моделі до плюралістичної за роки незалежності набуває особливої актуальності. Саме тому доцільним і особливо актуальним видається дослідження природи партійної системи і тенденцій її розвитку в умовах трансформації суспільства, функціонування політичних партій України, різних моделей їх діяльності, особливостей українського переходу від багатопартійності загалом до багатопартійної системи, а також її становлення і розвитку в українському суспільстві.

Тема розвитку партійної  системи в Україні особливо актуальна  на сучасному етапі трансформаційних перетворень у нашій країні, адже відомо, що становлення багатопартійної  системи, розміщення партій та різні  конфігурації їх об’єднань на політичному  ландшафті країни, будучи одним із критеріїв розвиненої політичної системи суспільства та її атрибутів, існують лише в демократичних країнах з належним правовим регулюванням та наявністю громадянського суспільства. На жаль, Україна поки що, лише прагне до подібного  
правового регулювання і громадянського суспільства, тому що тут немає ще багатопартійної системи у справжньому розумінні цієї дефініції. Але розбудова незалежної України як демократичної і правової держави своєрідно втілюється й у становленні та розвитку політичного плюралізму та багатопартійності. Все це надає особливої актуальності зазначеній проблемі та зумовлює необхідність дослідження передумов і особливостей формування та трансформації партійної системи України [9, с. 23].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Становлення партійної системи України

 

Витоки формування політичних партій України припадають на середину XIX ст. Першою політичною партією європейського  зразка на українських землях прийнято вважати Руську українську радикальну партію, яку наприкінці 1890 р. організували відомі українські письменники, вчені та громадські діячі М. Павлик, І. Франко, Є. Левицький, Т. Окуневський, В. Охримович. Соціальною опорою партії визнавалося селянство, її програма містила мінімальні та максимальні вимоги. У 1899 р. з неї виділилося дві партії – Українська соціал-демократична партія та Національно-демократична партія. Якщо перша ставила собі за мету боротьбу за втілення ідей соціалізму, то друга добивалася об'єднання всього українського народу в єдиний національний організм на засадах політичної та культурної самостійності.

На східноукраїнських  землях про партійне життя можна  говорити з часу створення Революційної української партії (РУП), установчий з'їзд якої відбувся 11 лютого 1900 р. у Харкові. В 1902 р. з неї була утворена Українська народна партія, яку очолив М. Міхновський. Тоді ж від РУП відокремилися і народники (М. Шаповал, М. Залізняк), які приєдналися до партії есерів. У 1903 р. від РУП відкололася Українська соціалістична партія на чолі з Б. Ярошевським.

Восени 1904 р. була створена Українська Демократична партія (УДП). Програма даної партії містила як політичні парламентський ЛПД, автономія), Так і економічні вимоги (8-годинний робочий День, державна пенсія немічним тощо). Згодом із її лав вийшли представники радикального крила, які утворили Українську Радикальну партію (УРП), головою якої став Б. Грінченко.

Восени 1905 р. УДП та УРП провели об'єднавчий з'їзд і утворили Українську Демократичну Радикальну партію (УДРП), яка об'єднала значну частину національно-свідомих елементів. У грудні 1904 р. утворилася Українська Соціал-Демократична Спілка. Вона вийшла з РУП під проводом М. Меленевського та Лесі Українки, а в 1905 р. ввійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту. Під час виборів до 1-ї Державної Думи (1906 р.) вона проявила себе як русифікаторська організація.

У 1906 р. зі складу УНП виходить група автономістів, які заснували Українську демократичну партію, що проіснувала всього кілька місяців. У лютому 1907 р. свою програму прийняли українські соціал-революціонери. Вони вимагали скликання Українських Установчих Зборів. У цей час в Україні також діяли і терористичні революційні організації. Це «Оборона України», «Українська Народна Оборона». Існувало також декілька груп анархістів, активно на території України діяли і загальноросійські політичні партії. Влітку 1917 р. в Україні діяло понад ЗО політичних партій різних напрямів. До української Центральної Ради увійшли українські есери, соціал-демократи, соціал-федералісти, соціалісти-самостійники, українська демократично-хліборобська партія, які представляли всі частини політичного спектру. Перемога більшовизму в жовтні 1917 р. поклала край розвитку в Україні як парламентаризму, так і багатопартійності [15, с. 21].

На західноукраїнських землях напередодні проголошення ЗУНР найбільш впливовими були три партії – Українська національно-демократична партія, Українська соціал-національна партія й Українська радикальна партія. На противагу партіям Центральної Ради галицькі партії були партіями парламентського типу. У лютому 1919 р. була створена комуністична партія Східної Галичини, хоча ідеологія більшовизму не мала тут широкого поширення.

Отже, вже на початку XX ст. в українському політичному русі намітилося дві тенденції – перша  спрямована на захист національних інтересів, друга – соціальних. Перша розвивалася переважно в Галичині, друга – в Наддніпрянській Україні.

Поразка національно-визвольних змагань 1917–1920 pp. зумовила значні зміни  в партійному житті, в першу чергу, на східноукраїнських землях, окупованих більшовиками. На західноукраїнських землях, окупованих Польщею, ситуація була дещо іншою, але теж загалом несприятливою для діяльності українських політичних партій.

У 1920 р. для боротьби з окупаційним режимом виникає Українська військова організація, яка стала засновником Української партії національної революції, котра пізніше об'єдналася з Українським національно-демократичним об'єднанням.

28 січня – 3 лютого 1929 р. відбувся І Конгрес українських націоналістів. У ньому взяли участь 28 представників всіх націоналістичних організацій. Конгрес схвалив політичну програму українського націоналізму й утворив ОУН. ОУН виходила з того, що лише суверенна Держава може забезпечити всебічні інтереси нації. її основними засадами були «всеукраїнство, надпартійність і монократизм».

У 1926 р. після об'єднання галицьких радикалів із волинськими соціал-революціонерами утворилася Українська соціалістична радикальна партія (усрп), яка ставила собі за мету боротися за самостійну Трудову Республіку. На виборах до парламенту в 1928 р. вона здобула 8 посольських мандатів, що дало їй можливість сформувати партійну фракцію [13, с. 31].

У 1925 р. було створене Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке відстоювало соборність та державність України. Перехідним етапом на шляху до досягнення кінцевої мети визнавалася Радянська Україна. Однак колективізація, голодомор і репресії у східній Україні змусили її відмовитися від радянофільства і перейти на про-, польські позиції. В 1938 р. УНДО виступило за автономію Західної України в складі Польської держави.

Українська соціал-демократична партія не мала помітного впливу. Після  переходу керівництва партії на комуністичні позиції її діяльність була заборонена польським урядом. Частина її симпатиків перейшла до Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), а інша частина відновилися як соціал-демократична партія, увійшовши до складу Соціалістичного Інтернаціоналу. У 1938 р. КПЗУ була розпущена рішенням III Інтернаціоналу.

Після окупації Західної України більшовиками діяльність українських політичних партій фактично припиняється і відроджується, лише на початку      90-х pp. у період так званої «перебудови».

Головними гаслами «перебудови» стали гласність і плюралізм, що в трактуванні Комуністичної  партії Радянського Союзу (КПРС) означало дозвіл на певну свободу інакомислення в рамках соціалістичного ідейного вибору. Незважаючи на їх обмеженість, навіть цього виявилось достатньо, аби розбудити пригнічену суспільну активність громадян. Політична енергія мас, досі не задіяна в системі політичних інституцій СРСР, почала оформлятись організаційно. Спочатку дозована гласність і плюралізм у засобах масової інформації, потім створення політичних клубів і неформальних об'єднань, згодом – народних фронтів, а далі партій. Таким був шлях становлення багатопартійності в Україні.

Недивно, що в період з 1987 р. до 1989 р. в Україні утворилося понад 125 громадсько-політичних клубів, груп та об'єднань.

Шукаючи відповіді на питання, чому в цей період активність громадян не вписалася в традиційні для радянської системи форми громадської діяльності, можемо виділити наступну систему детермінант:

– неможливість представництва групових специфічних інтересів у тодішній системі суспільних об'єднань, у якій інтереси розглядались на рівні великих соціальних груп, а їх природна різноманітність ігнорувалася;

– загальна криза політичної системи, яка знаходила свій прояв у кризі легітимності її політичних та державних інститутів, традиційної системи вартостей і особливо у кризі участі, оскільки зростаюча активність населення, його прагнення впливати на суспільно-політичне життя, на процеси прийняття політичних рішень не могли бути реалізовані в рамках традиційних громадських організацій. Нетрадиційні суспільні організації стали формою прояву зростаючої політичної та громадянської активності населення;

– зростаюча незадоволеність людей власним становищем у суспільстві, можливостями самореалізації та впливу на суспільні процеси сприяли привабливості нових суспільних утворень, які були закладені в механізмі їх функціонування – вільний вхід та вихід, вільне обговорення будь-яких проблем, самостійність первинних організацій;

– можливість реалізації в нових суспільних утвореннях потреби у спілкуванні на основі спільних інтересів [12, с. 23].

Не в останню чергу ріст числа політичних об'єднань був зумовлений надмірною бюрократизацією держави, розчаруванням широких верств населення в офіційних владних структурах, які виявилися нездатними до ефективної управлінської діяльності. Багато з тих, що розчарувалися, шукали нових форм захисту своїх прав та інтересів, а це зумовлювало процес утворення нових секторів політичного життя.

Суттєвим фактором розвитку політичної самодіяльності мас були суперечності перебудовних процесів, які вели до поглиблення кризи влади та економіки, росту злочинності, загострення міжнаціональних, релігійних, мовних та інших стосунків. Все це викликало політизацію мас, збурювало опозиційну активність, яка зростає особливо стрімко в кризові періоди.

Надзвичайно великий політизуючий вплив на населення України мали вибори до Верховної Ради СРСР, які відбувалися в березні 1989 р. Це проявилось у бурхливих кампаніях по висуненню кандидатів у депутати, повній та прямій трансляції телебаченням найбільш відкритого і суперечливого за останні 75 років офіційного зібрання, утворення нового органу законодавчої влади, який оголосив своєю прерогативою контроль за державними органами (в т.ч. і кдб).  
«Групами тиску», які поводили себе, по суті, як самостійні партії, були парламентські групи у складі Верховної Ради СРСР, сформовані за ідейною (Міжрегіональна депутатська група, група «Союз»), професійною (аграрники) або іншими ознаками (молодіжна група Смена» Партійність» їх діяльності проявилась у підкреслено демонстративній конфронтації за ознаками ми – вони», «наші – чужі». Величезний політизуючий вплив на населення України справила діяльність Народної Ради – першої легальної опозиції в українському парламенті. Вона об'єднала близько 125 народних депутатів – представників депутатських груп «Відродження», «Вільні демократи», «За права людини», «Незалежність», «Демократична платформа КПУ, які протистояли комуністичній більшості парламенту т.зв. «групі 239»).

До зазначених причин слід додати і зовнішні чинники. Це, насамперед, значне відставання України від перебудовних процесів, що проходили в центральних регіонах країни, республіках Прибалтики, повна дискредитація діяльності республіканського керівництва КПУ.

Після усунення в 1972 р. першого секретаря компартії України П. Шелеста, якого запідозрили в націоналізмі, його наступник В. Щербицький доклав значних зусиль, щоб в апараті компартії України не було й* сліду інакомислення й непокори. Тому за часів «перебудови» серед українських керівників компартії не виявилося жодного реформатора на зразок Б. Єльцина чи О. Яковлєва в Росії.  
Установчі з'їзди народних фронтів Естонії, Латвії, Литви, які відбулися в жовтні 1988 р., дали значний імпульс політичній активності населення України, стали свого роду зразками опозиційної поведінки.

Поява багатопартійності в 80-х pp. на Західній Україні була явищем цілком природнім, оскільки ця частина України впродовж XIX та першої половини        XX ст. пройшла типовий для усієї Центральної Європи процесі формування і розвитку «третього стану», а разом з ним і громадянського суспільства. Історична пам'ять без особливих труднощів відновила тут традиційні інститути та цінності.  
Історія Лівобережжя, а значною мірою і центральної України, розвивалась у зовсім іншій системі координат. Практично аж до 1917 р. говорити про скільки-небудь серйозний розвиток тут громадянського суспільства не доводиться. Усі ті інститути та цінності, які в Галичині були природними, тут починали творитися практично з нуля [5, с. 19].