Сучаснi вимоги до особистостi вчителя загальноосвiтньоi школи

     А.С. Макаренко зробив відкриття великої значущості людських відносин с вихованцем, коли під час гострої конфліктної ситуації він не витримав і в сильному гніві вдарив вихованця. Саме по собі вживання фізичної дії  було антипедагогічним, але в результаті був отриманий педагогічний ефект – людський гнів, переживання вихователя змусили вихованців побачити в ньому людину, яка переймається їх долею. Вони повірили у щирість всього, що надходило від їх учителя.

     Педагогічна доцільність людяних відносин ще й у тому, що дотримання або порушення цієї норми вчителем впливає ї на людяність самих дітей, які починають ставитися один до одного по-людськи, або навпаки.

     Дуже  важливе доброзичливе ставлення  до дітей. А. О. Сухомлинський писав, що бути доброзичливим –означає ставитися до дитини так,  як в и поставилися б до власного сина. [18, 21] Бажання створити в душі дитини моральну чистоту і красу і є доброзичливість. У педагогічній справі між явищами й фактами існують найтісніші зв’язки: почуття власної гідності дитини залежить від її успіхів в навчанні, а успіхи в навчанні –від доброзичливості педагога, і від того, наскільки душа дитини підготовлена до сприймання доброзичливості вчителя.

     Звичайно, навчальний процес не може виключати  офіційних (ділових) відносин. Його організація включає підкорення вимогам дисципліни, дотримання певних зовнішніх форм організації, без чого виконання своїх функцій всіма його учасниками було б неможливим. Однак ділові, офіційні відносини на практиці повинні поєднуватися з відносинами людськими, причому людські повинні буди на першому місці.

     Необхідність  моральних відносин між учителем та учнем – моральна норма, яка  вимагає дотримання й інших норм, серед яких можна виділити такі, як необхідність взаємного розуміння, необхідність більш тісних контактів вчителя з учнями, необхідність вивчення учня вчителем та інш.

     Учитель відповідальний також за вміння правильно  зрозуміти учня у різних ситуаціях, і щоб його самого правильно зрозуміли  учні; він повинен знати духовний світ дитини та у будь-якій ситуації відчувати, що дітям зрозуміло, цікаво, важливо, а що – ні. Він зобов’язаний враховувати кожну дрібницю в поведінці учня і відповідно з отриманою інформацією негайно вносити поправки в свою діяльність – правильно, вчасно і у відповідній формі приймати необхідне рішення. Йому слід опиратися зі своїм прагненням до спокою, з притуплюванням гостроти та активності почуттів, з байдужістю до оточуючого світу і всього того, що віддаляє його від дітей, молоді – станом, якому відомий російський педагог П.П. Булонський дав назву «старецтво». Вчителю слід бачити та розуміти помилки молоді та дітей, ставитися до них обережно та з терпінням.

     На  користь взаєморозуміння вчителю  не варто ховати від учнів мотивів  своєї діяльності. Його вчинки повинні  бути ясні та зрозумілі, бо він виступає перед ними як вчитель у всьому, в тому числі й у поведінці. Та учні очікують від його поведінки справедливості, хоча й можуть зрозуміти невірно. Тому педагог несе відповідальність перед учнями не тільки за вірність своїх вчинків, а й за вірність їх розуміння вихованцями. 

2.4  ЄДНІСТЬ ОФІЦІЙНИХ ТА НЕОФІЦІЙНИХ ВІДНОСИН

     Поєднання офіційних (ділових) та людських відносин практично важливо для розуміння  питання про дистанцію між  учнем та вчителем. Чи потрібна дистанція  між учнем та вчителем – спірне питання, яке досі дискутується. Складність перш за все у складності визначення самого поняття «дистанція».

     Слід  вважати, що дистанція у відношеннях  вчителя до учня – це свідоме  підкреслення чи несвідомий прояв відмінностей між сторонами, а через це і  обмеження людських (товариських, дружніх) контактів. Дотримання дистанції – це таке ставлення до учня, при якому на перший план виступає офіційна (ділова) сторона, де вчитель діє як людина, яка виконує певні службові обов’язки і діє від імені певної суспільної організації.

     Така  сторона відносин завжди виникає  через особливі функції вчителя: він дає учням знання та оцінює їх, його розпорядження учні зобов’язані  виконувати, і вже через це він  стоїть вище за учнів. Дистанція між  учителем і учнем створюється  самими обставинами через реальні відмінності між ними в соціальному досвіді, знаннях і положенні. Ступінь цієї дистанції, форма виявлення залежать лише від вчителя, і це стає моральною проблемою.

     Справа  в тому, що дистанція – це лише одна сторона відносин, перебільшення якої може призвести до перевтілення її на стіну відчуження між учителем та учнем, а, отже, до зменшення сили педагогічного впливу на учня.

     Найкраща  умова для педагогічного процесу  – єдність дистанції та людських відносин між вчителем та учнями. Але в роботі вчителя завжди є небезпека перебільшення тієї чи іншої сторони в власних інтересів, хоча часто вони й мотивовані педагогічними міркуваннями.

     Одні  вчителі заради скорочення витрат часу та енергії, скорочення пошуків та можливих помилок, з бажання зберегти чи підвищити свій авторитет та не виявити своїх особистісних чи професійних слабостей намагаються суворо триматися дистанції, підкреслювати її своєю поведінкою. Кожним словом, жестом, інтонацією вони намагаються здаватися зразковою людиною, напустити на себе несправжню значущість. До такого вчителя учень ніколи не звернеться, щоб відкрити душу або порадитися про певне питання, яке його бентежить, тому що не чекає розуміння та співчуття від чужої йому людини. Як правило, вчитель, який зайняв таку позицію, погано інформований стосовно своїх учнів, часто зовсім не обізнаний у тому, чим вони живуть та що їх турбує.

     Інші  вчителі намагаються ліквідувати  дистанцію, щоб налагодити контакти, завоювати любов та прихильність дітей, через бажання користуватися авторитетом, але забувають при цьому про свою головну роль в педагогічному процесі; вони   зневажаючи вимогами дисципліни, проявляють лібералізм та вседозволеність. Такі вчителі іноді взагалі перестають виконувати функцію вчителя, продовжуючи займати його місце.

     Педагогічна мораль засуджує такі крайнощі та утверджує  необхідність поєднання обох компонентів  – дистанції та людських відносин у їх діалектичній єдності. Ступінь  того чи іншого компонента у кожному  окремому випадку має залежати від  особистості вчителя, від віку учнів та їх індивідуальних особливостей, від конкретних обставин життя та навчання дітей. Така позиція більш за все відповідає ролі вчителя по відношенню до дітей у сучасних умовах.

     Учні  цінують у вчителі все: принциповість  і відповідальність, суворість та діловитість, вимогливість та чесність. Але більш за все вони цінують в ньому людяність. Вчитель повинен залишатися для учнів старшим товаришем, якого вони дуже потребують. Учні бачать, що вчитель, як і людина також може радіти та засмучуватись, гніватись та страждати. Йому не слід проявляти байдужість. Вияв людських почуттів вчителя, природна поведінка зближує його з учнями, сприяє формуванню справжніх людських відносин між ними. Тому вчителю треба якомога частіше спілкуватися з учнями – сперечатися, грати, відпочивати.

     Всім  відомо, що вчителю також властиво помилятися, з напливом найновішої інформації він також може чогось не знати, у нього є моральні слабкості. Вчителю не слід робити вигляд, що він  все знає, нехай учні знають, що він  працює над собою, що в деяких питаннях навіть може визнати учня сильнішим за себе. Тоді в учнів не виникає бажання на чомусь його підловити, поставити каверзне питання. Близькі повсякденні відносини з учителем – сильний засіб благотворного морального впливу на учнів. Через взаєморозуміння учень навчається справжньому людському спілкуванню; відвідування школи та отримання нових знань стає для учня задоволенням.

     Головні норми у відношенні вчителя до учнів:

• відношення вчителя до учнів повинно мати не тільки  офіційний (діловий), але й людський (товариський, дружній характер);
• ставитися до учня як до особистості, поважати та підтримувати найбільш цінні його якості, намагатися сприяти їх розвитку. Мірою поваги до учня слід вважати вимогливість до нього;
• постійно вивчати дітей, їх внутрішній психічний світ з тим, щоб мати можливість правильно приймати рішення по відношенню до кожного учня, беручи до уваги всі педагогічні та соціальні наслідки;
• бути терплячим до неправильних вчинків, їх думок і переконань, вміти переконувати та терпляче пояснювати їх помилки;
• вважати себе відповідальним не тільки за свою правильну поведінку, але й за вірне розуміння її учнями, постійно вдосконалювати керування своїми емоціями.

    Втілюючи  кожну з цих норм, слід враховувати  специфічність ситуації за якою вона втілюється  та її соціально-педагогічне обґрунтування.  

2.5  КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ

     Складовою педагогічної майстерності вчителя  є його мовлення. Це інструмент професійної  діяльності педагога, за допомогою  якого можна розв’язати різні  педагогічні завдання: створити щиру атмосферу спілкування у класі, встановити контакт з учнями, зробити складну тему уроку цікавою, а процес її вивчення – привабливим.

     Мовлення  вчителя є показником його педагогічної культури, засобом самовираження  і самоутвердження його особистості. Культура мовлення безпосередньо пов’язана із загальною культурою людини, є одним з найважливіших її компонентів. У широкому розумінні вона складається  з двох взаємопов’язаних компонентів: культури мовних елементів та культури самого процесу спілкування.

     Володінню мовленням як засобом професійної  діяльності потрібно вчитися. А.С. Макаренко  зазначав, що вчитель повинен так  говорити, щоб діти відчули в його словах волю, культуру, особистість. Мовлення вчителя – це мовлення, пристосоване для розв’язання специфічних завдань, що виникають у педагогічній діяльності, спілкуванні.

     Рівень майстерності мовленнєвої діяльності вчителя визначається рівнем культури його мовлення і спрямуванням його комунікативної поведінки. Важливими характеристиками культури мовлення є правильність, змістовність, доречність, достатність, логічність, точність, ясність, стислість, простота та емоційна виразність, образність, барвистість, чистота, емоційність. Правильна вимова, вільне, невимушене оперування словом, уникнення вульгаризмів, провінціалізмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іншомовних слів, наголошування на головних думках, фонетична виразність, інтонаційна розмаїтість, чітка дикція, розмірений темп мовлення, правильне використання логічних наголосів і психологічних пауз, взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою — необхідні елементи мовної культури вчителя.

     За  яких умов мовлення вчителя може бути інструментом продуктивного розв’язання  педагогічних завдань?

     По-перше, професійне мовлення вчителя повинно відповідати вимогам культури мови. Це важливий показник рівня його інтелігентності, освіченості, загальної культури. Його умовою є знання мови, адже мовлення є засобом існування, використання мови. Під терміном “культура мови” розуміють відповідність її не тільки сучасним літературним нормам (акцентологічним, синтаксичним), а й іншим якостям, які свідчать про її комунікативну досконалість. Це точність, логічність, чистота, виразність, багатство, доцільність.

     По-друге, професійне мовлення вчителя має бути своєрідною “словесною дією”, мета якої – здійснення інтелектуального, емоційно-вольового, морального впливу на учнів. Слово справжнього вчителя переконує, навіює, викликає в учнів відповідні почуття, формує їхнє ставлення до того, про що він говорить.

     Третя умова ефективності професійного мовлення вчителя – його спрямованість, зверненість  до учнів. Головна мета спрямованості  мовлення – викликати учнів на діалогу з учителем, залучити їх до співпраці, створити атмосферу співроздумів і співпереживання.

     Обов’язковою  передумовою ефективності професійного мовлення вчителя є також володіння  його технікою.

     Компоненти  техніки мовлення – голос, темп, дикція, інтонація – визначаються як акустична система відтворення  людини людиною. Вони виконують при цьому важливі функції: створюють імідж людини, який закріплюється у свідомості довколишніх; дають змогу виявити психічну індивідуальність людини, визначити її емоційний стан.

     Однією  з важливих вимог до мовлення вчителя  у процесі педагогічного спілкування є простота та стислість. Матеріал викладається економно, без зайвих слів, тим самим досягається оптимальна точність та ясність, ефективність, переконливість. І навпаки – нагромадження мови веде до зниження її педагогічного впливу. Мова повинна бути живою та виразною, природною. Невід’ємною рисою висококультурної мови є граматична правильність – нормативність у вживанні слів, побудові словосполучень і речень. Також нормативність є необхідною умовою правильної літературної мови.

     Слід  також мати на увазі, що мовленнєва діяльність учителя досягає бажаних результатів в тому випадку, якщо мова несе в собі не тільки об’єктивну інформацію  про предмет, але й активізує думки та почуття учнів. Таким чином, мова слугує важливим інструментом передання інформації, засобом педагогічного спілкування, виховного впливу вчителя на учнів. 

2.6 ПЕДАГОГІЧНИЙ ІМІДЖ ЯК ПРОФЕСІЙНО-ЗНАЧУЩА ЯКІСТЬ ПЕДАГОГА

     Педагогічний  імідж – це цілісний образ учителя ,який демонструється оточуючим. Позитивний індивідуальний імідж викладача  – це гармонійна сукупність зовнішніх та внутрішніх особистісних, індивідуальних та професійних якостей педагога, що покликане продемонструвати його бажання, готовність та здатність брати участь у спілкуванні з учасниками освітнього процесу. Імідж людини формується, реалізується та розвивається у процесі її діяльності. Це зовнішнє оформлення суті людини, він сприймається в першу чергу Імідж є суттєвим фактором при отриманні першого враження про людину, яке створюють вираз обличчя людини, її постава, пози, манери, одяг.