Сучаснi вимоги до особистостi вчителя загальноосвiтньоi школи

     У сфері особистості педагогічна творчість проявляється як самореалізація педагога на основі усвідомлення себе творчою індивідуальністю, як визначення індивідуальних шляхів свого професійного росту й побудова програми самовдосконалення. 

     Ознаки  творчої особистості.

     Творчий потенціал будь-якої людини, у тому числі й педагога, характеризується рядом особливостей особистості, які  називають ознаками творчої особистості. Існують різні переліки таких  ознак. Одні автори виділяють здібність  особистості зауважувати й формулювати альтернативи, брати під сумнів на перший погляд очевидне, уникати поверхневих формулювань; уміння вникнути в проблему й у той же час відірватися від реальності, побачити перспективу; здібність відмовитися від орієнтації на авторитети; уміння побачити знайомий об'єкт із зовсім нової боку, у новому контексті; готовність відмовитися від теоретичних суджень, розподілу на чорне й біле, відійти від звичної життєвої рівноваги й стійкості заради невизначеності й пошуку.

     Інші  відносять до ознак творчої особистості легкість асоціювання (здатність до швидкого й вільного перемикання думок, здібність викликати у свідомості образи й створювати з них нові комбінації); здатність до оцінних суджень і критичність мислення (уміння вибрати одну з багатьох альтернатив до її перевірки, здатність до переносу розв'язків); готовність пам'яті (оволодіння досить великим обсягом систематизованих знань, упорядкованість і динамічність знань) і здатність до узагальнення й відкиданню несуттєвого.

     Треті автори вважають особистість творчою, якщо в її характеристиці присутня креативність, тобто здатність перетворювати чинену діяльність у творчий процес.

     Рівні педагогічної творчості.

     Виділяють наступні рівні педагогічної творчості:

     1. Відтворення готових рекомендацій (елементарної взаємодії із класом): педагог використовує зворотний зв'язок, коригує свої впливи у зв’язку з результатами, але він діє "по методичці", "по шаблонові", по досвіду інших учителів.

     2. Оптимізація діяльності на уроці, починаючи з його планування, коли творчість проявляється у вмілому виборі та вдалому сполученні вже відомого педагогу змісту, методів і форм навчання.

     3. Використання творчих можливостей  живого спілкування з учнями.

     4. Використання готових прийомів  із привнесенням особистісного  елемента, відповідного до творчої індивідуальності педагога, особливостям особистості вихованця, конкретного рівню розвитку класу.

     Отже, педагогічна творчість сама по собі – це процес, що починається із засвоєння того, що вже було накопичено (адаптація, репродукція, відтворення знань і досвіду), що переходить до перетворення існуючого досвіду. Це шлях від пристосування до перетворення педагогічної ситуації, що й становить суть динаміки творчості вчителя.

     Часто творчість пов'язують тільки з передовим педагогічним досвідом. Однак це не зовсім вірно. Під передовим досвідом розуміють високу майстерність педагога. Його досвід може й не містити в собі чого-небудь нового, оригінального, але служити зразком для вчителів, які ще не опанували педагогічною майстерністю. У цьому змісті досягнуте педагогом-майстром являє собою передовий досвід, гідний поширення. Це характерно для першого й другого рівнів педагогічної творчості.

     Третій  і четвертий рівні педагогічної творчості містять у собі елементи творчого пошуку, новизни, оригінальності й звичайно приводять до новаторства. Воно відкриває нові шляхи в освітній практиці й педагогічній науці. Наслідком можуть бути як часткові зміни в змісті освіти й педагогічних технологіях, так і глобальні перетворення в сфері освіти. Тому саме новаторський досвід підлягає аналізу, узагальненню й розповсюдженню в першу чергу.

     Умови педагогічної творчості.

     Для здійснення творчості в педагогічній діяльності необхідні наступні умови:

     - тимчасова "спресованість"  творчості, коли між завданнями  й способами їх вирішення немає більших проміжків часу (ситуація недоліку часу);

     - зв’язок творчості педагога із творчістю учнів і інших педагогів;

     - віддаленість результату й необхідність його прогнозування;

     - атмосфера публічного виступу; 

     - необхідність постійного співвіднесення стандартних педагогічних приймань і нетипових ситуацій.

     Кожен педагог так чи інакше змінює педагогічну дійсність, але тільки педагог-творець активно бореться за кардинальні перетворення й сам у цій справі являє наочний приклад. 

1.4  АКТОРСЬКИЙ ТАЛАНТ В ПЕДАГОГІЧНІЙ ДЯЛЬНОСТІ

     Давно відомо, що педагогічна дія те саме, що й мистецтво. Педагогічне мистецтво  має багато спільного з театральним. Часто його ще називають театром  одного актора. Тому для педагога важливо  знати принципи театральної дії, його закони. В цьому педагогу допоможе система Станіславського тому що розглядає органічну природу творчості через природу людини-творця. В ній вперше вирішується питання усвідомленого володіння підсвідомим, мимовільним процесом творчості, виявлення таланту особистості в діяльності.

     Щоб оволодіти майстерністю акторського  впливу на аудиторію, педагог повинен  володіти двома особливостями: природними задатками та здатністю вдосконалювати талант, який він отримує в процесі  навчання, виховання, практичної діяльності. Працездатність – невід’ємна риса таланту.

     «Мистецтво  актора дуже важке, – вважав В. І. Немирович-Данченко, –  та дані, якими актор повинен  володіти,  різноманітні. Заражуваність, особиста чарівність, вірність інтуїції , дикція, пластичність та красота жесту, здатність до характерності, любов до праці, смак та інш.» [8, 355]

     К. С. Станіславський вважав, що талант – це влучна комбінація багатьох творчих здібностей людини в поєднанні з творчою волею. Він перераховує творчі здібності актора: спостережливість, вразливість, пам'ять, темперамент, фантазія, уява, внутрішній й зовнішній вплив, перевтілення, смак, розум, почуття внутрішнього й зовнішнього ритму й темпу, музикальність, щирість, безпосередність, самовладання, спритність, сценічність та інш. Потрібні виразні дані, щоб втілювати створення таланту, тобто потрібен гарний голос, виразність очей, обличчя, міміка, лінія тіла, пластика та інш. [19, 300–301]

     Без сумніву, ці якості потрібні педагогу –головній дієвій особі в театрі одного актора. За кожним педагогічним досягненням криється неповторна особистість, яка несе за собою дещо своєрідне, що відрізняє її від інших. Але це досягнення обумовлюється вмінням  у процесі впливу заражати людей. Без заразливості педагогічний та акторський таланти немислимі. Саме завдяки їй спрацьовує головний закон міжособистісного спілкування – сумісність тих, хто спілкується. Це і є талант, окрім даних – сценічних або несценічних.

     К. С. Станіславський визначав заразливість актора як чарівність або силу тяжіння. Вважав, що улюблених акторів публіка обожнює не за красу, не за голос, не за талант, а за невловиму властивість, яка називається чарівність. Це непояснена привабливість всього єства актора, коли навіть його недоліки перевтілюються у достоїнства. Чарівність – невід’ємна якість також і педагога. Це специфічна педагогічна чарівність. У одних педагогів явно виявляється так звана інтелектуальна чарівність. У їхніх очах, рисах обличчя, поставі, рухах, у всьому єстві відображається робота думки, мудрість, шляхетність духовних інтересів. В інших переважає чарівність наївності, дитячої безпосередності. Бувають педагоги із чарівністю трагічності, комічності. У педагогічній діяльності важливо, щоб чарівність викликала позитивне естетичне почуття, найбільш повне сприятливе сумісності об'єкта й суб'єкта виховання. 

     Сумісність  в процесі спілкування педагога з учнями ґрунтується на принципах  взаємної доброзичливості, принциповості  й відповідальності. У спілкуванні з учнями від педагога вимагається вміння будувати його таким чином, щоб воно обов’язково збагачувало учнів розумово, морально та естетично. Такий результат можливий, якщо сам педагог володіє системою вмінь та навичок, необхідних для правильного пізнання та оцінювання інших людей. Спілкування обов’язково передбачає формування у педагога та учнів образів один одного та понять про особистісні особливості кожного учасника спілкування; несе в собі естетичну енергетику  – зовнішнє та внутрішнє обличчя учасника спілкування, викликає певне ставлення до себе, несе в собі поведінковий компонент – слова і вчинки, які педагог адресує учням. Ці три компонента – пізнавальний, естетичний, поведінковий – нерозривно пов’язані між собою.

     Аналізуючи  педагогічні навчально-виховні дії передових учителів, можна побачити, що головною з важливих причин, обумовлюючих педагогічну сумісність, є сила почуттів, сила переживань педагога на рівні сугестивної дії. Чим яскравішим є переживання педагога на уроці, тим більше його самоствердження у досвіді учня. Урок – це завжди творчість. Вона неподільна від переживань. Тому розвиток чуттєвої сфери вчителя – один з найважливіших елементів його майстерності.

     Якщо  простежити за працею талановитого педагога, можна побачити, як підкорює завжди його природність, привабливість, грація, вміння з першого погляду на аудиторію визначити ступінь спілкування з нею, та багато іншого. При відбиранні кандидатів на вчительську професію треба враховувати ці особливості людини, а формуючи майстерність, систему різноманітних педагогічних умінь та навичок,  треба зберегти органічність майбутнього педагога, щирість та безпосередність. У творчості педагога неоціненні природні людські якості, основою яких є темперамент, воля, реактивність, інтуїція, здорові інстинкти, своєрідність мови та інш. Це вихідний матеріал, через який за допомогою жвавого розуму створюється педагог та його виховні можливості. 
 

1.5  ПЕДАГОГ ЯК ВИХОВАТЕЛЬ

     Доречно навести слова К. Д. Ушинського: «У вихованні все повинно базуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, як би хитро він не був придуманий, не може замінити особистості в справі виховання… Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, яке проникає в характер. Неможливе. Тільки особистість може вплинути на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна сформувати характер».[22, 243]

     Виховна сила особистості педагога полягає  в тому, наскільки органічно зливаються  в ньому вчитель і вихователь. Якщо ми говоримо: школа виховує знаннями, то ця виховна сила знань криється насамперед в особі вчителя. Вихованець – дзеркало свого вихователя. Мистецтво й майстерність вихователя полягають у тому, щоб уміти бачити себе в образі вихованця, в людині, яку він творить з маленької дитини.

     Адже  давати навчати дітей – не просто механічно передавати свої знання. Пізнаючи світ, дитина пізнає і вчителя  як важливий елемент навколишнього  середовища. Таким чином вона отримує  і знання, які невіддільні від особистості вчителя.

     Ставлення вихованців до знань, які набуваються  в школі, значною мірою залежать від того, як вихованці ставляться до вчителя. У закоханого  у свій предмет педагога учні теж проймаються почуттям любові до знань, науки. Слово вчителя несе в собі не тільки смисл, зміст предмета, але й емоційний відтінок думки; емоції почуття пробуджуються в учнів лише за тієї умови, коли перед учнями людина, закохана в науку.

     Велике  значення для прищеплювання учням  любов до науки має невичерпність інтелектуального багатства педагога. Чим багатші його знання, тим яскравіше розкривається його особисте ставлення до знань, науки, книги, розумової праці, інтелектуального життя. Це інтелектуальне багатство і є закоханістю вчителя у свій предмет, у науку, школу, педагогіку. Ті вчителі, які хочуть виховувати знаннями, любов’ю до знань, прагнуть не просто передавати знання, а пробуджувати думку про знання. Вплив своєї особи на учня вони бачать у тому, що людина залишає в іншій людині свою мудрість, ясність свого розуму, невикорінну жадобу і потребу знати. Отож, педагог стає світочем знань – і через це вихователем – за умови, якщо вихованцеві хочеться знати незрівнянно більше, ніж він узнав на уроці, і це бажання стає одним з головних стимулів, що спонукають вихованця до навчання, до оволодіння знаннями.

     Знання  вчителя, його жадоба до пізнання, пристрасть до читання – це могутнє джерело  виховної сили його особистості. Треба самому навчитися ним користуватися і навчити цьому своїх вихованців. Чим глибше закохані вихованці в предмет, який викладає вчитель, тим органічніше зливаються у особі вчителя вихователь і викладач.