Сучаснi вимоги до особистостi вчителя загальноосвiтньоi школи

РОЗДІЛ 2. ОСОБИСТІСНІ ЯКОСТІ ВЧИТЕЛЯ 

     Особистісні якості вчителя невіддільні від  професійних. Людські якості педагога набувають особливу важливість, стають важливими передумовами створення сприятливих відносин в навчально-виховному процесі. Серед них людяність, доброта, терплячість, порядність, чесність, відповідальність, справедливість, обов'язковість, об'єктивність, щедрість, повага до людей, висока моральність, оптимізм, емоційна врівноваженість, потреба до спілкування, інтерес до життя вихованців, доброзичливість, самокритичність, дружелюбність, стриманість, гідність, патріотизм, релігійність, принциповість, чуйність, емоційна культура й багато інших.

     Обов'язкова для вчителя якість – гуманізм, тобто ставлення до зростаючої людині як вищої цінності на землі, вираження цього ставлення в конкретних справах і вчинках. Гуманні відносини складаються з інтересу до особистості учня, зі співчуття учню, допомоги йому, поваги його думки, особливості розвитку, з високої вимогливості до його навчальної діяльності й турбування розвитком його особистості. Учні бачать ці прояви й прямують їм спочатку неусвідомлено, поступово здобуваючи досвід гуманного ставлення до людей.

     Учитель - це завжди активна, творча особистість. Він виступає організатором повсякденного  життя школярів. Будити інтереси, вести  учнів за собою може тільки людина з розвитому волею, де особистій  активності приділяється вирішальне місце. Педагогічне керівництво таким складним організмом, як клас, дитячий колектив, зобов'язує вихователя бути винахідливим, кмітливим, наполегливим, завжди готовим до самостійного вирішення будь-яких ситуацій. Педагог - зразок для наслідування, що спонукає учнів іти за ним, рівнятися на близький і доступний для наслідування зразок.

     Професійно  необхідними якостями вчителя є  витримка й самовладання. Професіонал  завжди, навіть при найнесподіваніших обставинах, зобов'язаний зберегти за собою провідне положення в навчально-виховному процесі. Ніяких зривів, розгубленості й безпорадності вихователя учні не повинні почувати й бачити. Потрібно це пам'ятати постійно, контролювати свої дії й поведінку, не опускатися до образ на учнях, не нервувати по дрібницях.

     Душевна чуйність у характері вчителя - своєрідний барометр, що дозволяє йому почувати стан учнів, їхній настрій, вчасно приходити  на допомогу тим, хто більше за все її потребує. Природний стан педагога - професійне занепокоєння за сьогодення й майбутнє своїх вихованців. Такий учитель усвідомлює свою особисту відповідальність за долі підростаючого покоління.

     Невід'ємна професійна якість учителя - справедливість. Особливість його діяльності полягає в тому, що педагог змушений систематично оцінювати знання, уміння, вчинки учнів. Тому важливо, щоб його оцінні судження відповідали рівню розвитку школярів. По них учні судять про об'єктивність вихователя. Ніщо так не зміцнює морального авторитету педагога, як його вміння бути об'єктивним. Упередженість, суб'єктивізм учителя дуже шкодять справі виховання. Сприймаючи учнів крізь призму власних оцінок, необ'єктивний педагог стає залежним від схем і настанов. Це може призвести до загострення відносин, конфлікту, невихованості, зламаної долі.

     Вихователь  зобов'язаний бути вимогливим. Це найважливіша умова його успішної роботи. Високі вимоги вчитель колись пред'являє до себе, тому що не можна вимагати від інших того, чим не володієш сам. Педагогічна вимогливість повинна бути розумною. Майстри виховання враховують можливості особистості, що розвивається. Окремо слід сказати про професійний такт педагога як особливого роду вмінні будувати свої відносини з вихованцями. Педагогічний такт - це дотримання почуття міри в спілкуванні з учнями. Такт - це концентроване вираження розуму, почуття й обший культури вихователя. Основою педагогічного такту виступає повага до особистості вихованця. Розуміння вихованців застерігає вчителя від безтактних учинків, підказуючи йому вибір оптимальних засобів впливу в конкретній ситуації. 
 
 

2.1  ПЕДАГОГІЧНИЙ ТАКТ 

     В педагогіці велика увага приділяється розкриттю основних принципів поведінки вчителя, акцентується увага на моральну сутність поведінки педагога, мотивів його вчинків.

     Головною  умовою, яка характеризує можливість встановлення і підтримання психологічного контакту з дітьми, є наявність педагогічного такту. Знання його допомагає вчителю уникнути конфліктних ситуацій у спілкуванні з дітьми, правильно будувати взаємовідносини. Діючи згідно вимогам педагогічного такту, вчитель може виробити в себе демократичний стиль спілкування з учнями, досягти справжньої культури спілкування з учнями.

     Єдиного визначення педагогічного такту  не існує. Важкість розкриття його суті обумовлена специфічністю цього  явища у порівнянні із загальноприйнятим розумінням «такту».

     Такт  – це моральна категорія, що допомагає  регулювати взаємовідносини людей. Ґрунтуючись на принципі гуманізму, тактична поведінка вимагає у найбільш важких ситуаціях зберігати повагу до людини. Такт – це форма поведінки, коли людина йде на моральний компроміс, але в ім’я високих моральних цілей. Це пом’якшення, свідоме послаблення однієї моральної вимоги в ім’я вірності іншим. [24, 70] Правильно вважати такт не уникнення труднощів, а вмінням побачити коротший шлях до мети. Бути тактичним – моральна вимога до кожної людини, особлива до педагога, який спілкується з особистістю, яка ще знаходиться тільки в стадії розвитку.

     Однак загальний такт та педагогічний –  не одне й те саме. Не кожна людина, тактична й делікатна, володіє педагогічним тактом. Педагогічний такт – професійна якість вчителя, частина його майстерності. Педагогічний такт відрізняється від загального поняття такту тим, що визначає не тільки властивість особистості вчителя (повагу, любов до дітей, ввічливість), але й уміння знайти правильний підхід до учнів, тобто це дієвий засіб виховного впливу на учнів.

     Отже, педагогічний такт – це вміння вчителя налагоджувати педагогічно доцільний тон і стиль у спілкуванні з учнями. Це професійне вміння вчителя знайти та правильно застосувати найбільш ефективний засіб виховного впливу на учнів, яке б сприяло їх людській гідності. [14, 4]

     Педагогічний  такт, як і такт взагалі, передбачає наявність у вчителя почуття  міри, тобто дозувати свої засоби впливу, не доходячи до крайнощів у спілкуванні з учнями. Дозування впливу виявляється і в використанні виховуючи засобів. Слово вчителя та методи повинні бути застосованими оптимально, ненав’язливо, делікатно.

     Педагогічний  такт включає в себе повагу до особистості  дитини, чуйне ставлення до учнів, увага до їх психічних станів. Поважаючи учнів, вчитель повинен віти показати свою повагу до дітей. Виявлення поваги формує у дитини почуття власної гідності та обеззброює тих, хто пручається педагогічному впливу, робить їх співучасниками виховання.

     Повага, душевна теплота, лагідність не виключають вимогливість, а передбачають її. Вимогливість до особистості підвищується та ускладнюється по мірі підвищення ступені поваги до неї, з урахуванням індивідуальних особливостей учнів. Проява уваги, турботи, доброти повинні змінюватись у зв’язку з віком дітей.

     Педагогічний  такт виявляється в рівно віза поведінки вчителя (витримка, самовладання у поєднанні із безпосередністю  у спілкуванні.

     Педагогічний  такт передбачає довіру до учня, підхід до нього з «оптимістичною гіпотезою», як казав А. С. Макаренко, навіть із ризиком помилитися. Вчитель, який песимістично оцінює можливості учнів і завжди це підкреслює, – безтактний. Довіра повинна стати стимулом до праці в учнів. Довіра дієва, якщо проявляється щиро, підкріплюється конкретним справами, якщо поєднується з контролем та деякою мірою пильності по відношенню до учня.

     Культура  спілкування вчителя, такт виявляються  у різних сферах взаємодії з учнем: на уроці, у позакласній роботі, на дозвіллі.

     Такт  необхідний учителю на всіх етапах уроку. Особливу увагу слід приділити поведінці під час перевірки та оцінювання знань учнів. Тут такт виявляється в умінні слухати відповідь учня: бути зацікавлено уважним, виявляти стриманість під час виникнення складнощів. Також треба бути тактичним при виставленні оцінки, не дозволяти собі іронічних коментарів.

     Самостійна  робота вимагає від педагога поєднання  контролю з довірою. Тактовному педагогу не варто постійно стежити за учнями, контролюючи кожен їхній рух. Його ставлення ґрунтується на довірі, його спілкування довірче.

     Педагогічний  такт треба виховувати, він набувається  разом з майстерністю. Він –  результат духовної зрілості вчителя,  великої праці над собою з  набування спеціальних знань  і відпрацьовуванні вміння спілкування з дітьми. Намагаючись оволодіти педагогічним тактом, вчитель повинен володіти знаннями психології віку та індивідуальних особливостей сучасної молоді. Стиль спілкування повинен включати відтінки: поваги, визнання, довіри з поєднанням із твердість, підкресленою діловитістю та серйозністю. Велике значення у формуванні вірного стилю спілкування мають витримка, самовладання, справедливість, творчий підхід до досвіду інших, розвиток педагогічної техніки, почуття гумору. При цьому вчитель завжди повинен пам’ятати, як важливо поважати учнів у спілкуванні з ними та берегти власну гідність. 

2.2  ПОЧУТТЯ ГУМОРУ

     Досліди підтверджують, що серед якостей  особистості досвідченого вчителя  учні виділяють «веселий характер». Досвідчені вчителі вміють створювати відповідні педагогічні ситуації. Якщо діти втомилися від напруженої роботи, їх увага розсіюється, такий вчитель дає їм відпочинок, може для розрядки розповісти щось кумедне, веселе. Нейтралізувати сильну напругу, що присутнє в педагогічному процесі, допомагає вихователю почуття гумору. Недарма кажуть: веселий педагог навчає краще похмурого. У його арсеналі жарт, примовка, прислів'я, удалий афоризм, дружня шпилька, посмішка - усе, що дозволяє створити в класі позитивне емоційне фон, змушує шкіл учнів дивитися на себе й на ситуацію з комічної сторони.

     Часто щоб вийти з неприємної ситуації треба зробити неприємне, дратуюче смішним. Гумор – засіб для  зняття збудження й роздратування. Найбільш напружену ситуацію, як може викликати інколи дуже тривале роздратування, можна розрядити, якщо вчитель володіє почуттям гумору. Веселого, бадьорого, не розпачливого вчителя діти люблять і поважають уже тому, що він веселий і володіє почуттям гумору. Треба вміти у кожному вчинку, у кожному життєвому явищі бачити смішну рису. Уміння незлобиво, доброзичливо висміювати негативне, жартом підтримувати й заохочувати позитивне – важлива риса хорошого вчителя й хорошого учнівського колективу.

     Відсутність в учителя почуття гумору зводить  стіну взаємного нерозуміння: учитель  не розуміє дітей, діти не розуміють учителя. Свідомість того, що діти тебе не розуміють, дратує вчителя, і це роздратування — той стан, з якого вчитель часто не знаходить виходу. Добра половина конфліктів, які отруюють життя учнівському колективові, виникає через взаємне нерозуміння. 

2.3  ЛЮДЯНІСТЬ У СТОСУНКАХ З УЧНЯМИ

     Відносини між учителем та учнем, які спрямовуються  програмою, навчальними планами, шкільним розкладом та іншими адміністративними  засобами, за необхідністю мають службовий, офіційно-діловий характер.

     Під офіційними (діловими) відносинами маються на увазі відносини,  що регулюються тільки рамками службових обов’язків учителя. Під цими відносинами учень виступає для вчителя тільки як об’єкт праці, сприятливий для педагогічного впливу. В такому випадку вчитель виступає як службовець, як частина певного механізму, що виконує свої службові обов’язки, за які він отримує винагородження. Від особистісних якостей учня, його особливостей офіційні відносини абстрагуються

     Людські відносини –це ставлення вчителя  до дитини не лише як до об’єкта праці, але і як до людини, володарю неповторної совокупності особистих якостей, на які необхідно зважати. В цих відносинах вчитель і сам, працюючи, діє як людина – володар індивідуальних якостей, яка відчуває, мислить, переживає. Процес виховання у такому випадку може бути процесом впливу особистості як на особистість, а людяність можна виховувати тільки людяністю.

     Виключно  офіційне ставлення вчителя сприймається учнями як несправжні, бездушні, а часом  і як ворожі їм. Але людяність  вчителя викликає відповідну людяність учнів, які починають розуміти, що вчитель так само, як і вони, турбується, радіє та засмучується.

     Педагогічна доцільність людських відносин криється в тому, що навчальний процес – не епізод, а головна складова життя  дітей. І якщо взаємовідносини між людьми мають бездушний характер, то навчання перетворюється у нудне, нецікаве заняття і для вчителя, і для учня. Коли учень бачить у своєму вчителеві не тільки вихованця та наставника, а ще й людину, усвідомлює, що вчитель вбачає у ньому не тільки об’єкт своєї праці, а й особистість, в учня пробуджується (за умови якщо учень поважає свого вчителя ще й як людину, особистість) бажання призвести на нього враження, звернути увагу до своєї персони, виявити себе як особистість, показати свою індивідуальність. Він може намагатися виділитися з рядів інших учнів. А це може призвести до значних досягнень. Учень, який захоплюється і цінує свого вчителя як особистість, буде приділяти якомога більше уваги його предмету, йому буде значно цікавіше отримувати знання, в нього з’явиться ще один стимул навчатися ще я для того, щоб призвести враження на ту людину, якою він захоплюється – на свого вчителя. З боку педагога буде доречно заохотити таку тягу учня, вчасно помітити такий похвальний потяг.