Історичний розвиток видів навчання

Зміст навчальних програм конкретизується у підручниках  і навчальних посібниках, які є  основним джерелом знань і організації  самостійної роботи учнів, одним  з найважливіших засобів навчання. Підручник повинен навчати учня вчитися. А для цього за формою викладу він має бути компактним, лаконічним, містити матеріал високого ступеня узагальнення і, разом з  тим, конкретним, містити в собі необхідний і достатній обсяг фактичного матеріалу. Причому, матеріал підручника, як і навчального посібника, повинен  мати наукову основу, відображати  виклад істинної науки, і, разом з  тим, бути доступним відповідному віку учнів, враховувати їх інтереси, особливості  їх психічних процесів — сприймання, мислення, пам'яті, стимулювати потребу, волю школярів у пізнанні, їх відповідальність у процесі навчання. Систематичний  виклад навчального матеріалу в  підручнику повинен здійснюватися  в єдності з методами пізнання і відрізнятися популярністю, цікавістю, проблемністю.

Структура підручника має текст, як головний компонент, і нетекстові допоміжні компоненти. Всі тексти мають описовий, розповідний, аналітичний характер. До текстових  компонентів належать: апарат організації  і засвоєння (запитання і завдання, пам'ятки або інструктивний матеріали, таблиці і шрифтові виділення, підписи  до ілюстративного матеріалу, вправи); ілюстративний апарат містить передмову, примітки, заголовки, вказівки.

Доповненням до підручника є різноманітні навчальні  посібники: хрестоматії, збірники задач  і вправ, словники, довідники, історичні  та географічні карти, книги для  позакласного читання і т.д. Особливістю навчальних посібників є те, що в них навчальний матеріал значною мірою доповнює і розширює матеріал підручника. Працюючи з ними, учні навчаються викладати, аналізувати, критикувати, доповнювати, змінювати стиль свого викладу.

Постановці  цілей навчання й оптимізації  здобуття підготовки фахівців заданої  кваліфікації і профілю передує  розробка моделі професійної діяльності фахівця — професіограма.

Професіограма — документ, що регламентує технологію побудови вимог, які професія висуває  до особистісних якостей, психологічних  здібностей, психолого-фізичних можливостей  людини.

Цей документ має забезпечити постановку практичного завдання та організацію  його розв'язання з метою оптимізації  та підвищення ефективності професійної  діяльності фахівця конкретного  профілю. У професіограмі відображено  такі аспекти професійної діяльності, як соціальні, соціально-економічні, історичні, технічні, технологічні, правові, гігієнічні, психологічні, фізіологічні і соціально-психологічні. Обсяг, глибина і діяльність їх вивчення залежать від соціального замовлення.

Освітньо-кваліфікаційна характеристика — офіційний і  стабільний документ, поряд із освітнім стандартом та навчальним планом, який діє впродовж досить тривалого часу. Кваліфікаційні характеристики створюють  для опису цілей підготовки кваліфікованих кадрів і вони слугують для оцінки ступеня майстерності фахівців.

Головними засобами діяльності фахівців вищої  ланки є засоби духовні й матеріальні. Духовні засоби праці фахівця  — його уміння й навички, якими  він користується в процесі своєї  діяльності. Матеріальні містять  комплекс виробничого устаткування, приміщень і споруд, контрольно-вимірювальну апаратуру, діагностичне устаткування, інформаційно-обчислювальну техніку, засоби механізації і автоматизації.

Додаткові засоби діяльності - нормативно-технічні матеріали, керівні документи, стандарти, галузеві нормативи, правила техніки  безпеки виробничої санітарії тощо, що регламентує процес виробництва  та економічну життєдіяльність людства  і природи.

Освітньо-професійна програма - державний нормативний  документ, у якому узагальнено  зміст навчання, установлено вимоги до змісту, обсягу та рівня освітньої  й професійної підготовки фахівця  за певною спеціальністю певного  освітньо-кваліфікаційного рівня.

Навчальний  план - нормативний документ, що його складає вищий навчальний заклад на підставі освітньо-професійної програми та структурно-логічної схеми підготовки, у ньому подано перелік та обсяг  нормативних і вибіркових навчальних дисциплін, послідовність їх вивчення, конкретні форми проведення навчальних занять (лекцій, лабораторних, практичних, семінарських, індивідуальних занять, консультацій, навчальних і виробничих практик) та їх обсяг, графік навчального  процесу, форми і засоби проведення поточного й підсумкового контролю. У навчальному плані вказано  й час, відведений на самостійну роботу.

Навчальний  план розробляють на весь період реалізації відповідної освітньо-професійної  програми і затверджує керівник вищого навчального закладу.

Навчальна література.Конкретний зміст навчальних програм висвітлено в навчальній літературі - підручниках, посібниках, довідниках та ін.

Навчальний  підручник - книга, що містить основи наукових знань з певної навчальної дисципліни відповідно до мети навчання, визначеної програмою та вимогами дидактики. Підручник за своїм змістом і структурою має бути чітко спрямованим на виконання певних функцій: освітньої, розвивальної, виховної, управлінської. 

Навчальний  посібник — книга, зміст якої повністю відповідає навчальній програмі або  ж розглядає окремі теми навчального  предмета; може містити емпіричний матеріал, що слугує закріпленню основного  теоретичного матеріалу. Матеріал посібника  розширює межі підручника, містить  додаткові, найновіші та довідкові  відомості.

Отже, підручники і навчальні посібники  – це не що інше, як інформаційна модель навчання, своєрідний сценарій навчального  процесу.

Освітній стандарт – це обов'язковий рівень вимог до загальноосвітньої підготовки випускників і відповідні до цих вимог зміст, методи, форми, засоби навчання і контролю знань.

Нині  в Україні здійснюється широкомасштабна  робота, спрямована на вироблення державного стандарту загальної середньої  освіти (загальноосвітній стандарт). Для  початкової школи вже затверджено  Базовий навчальний план, Державний  стандарт і навчальні програми, які  почали впроваджуватися в практику навчання з 01.09.2001 року.

Загальноосвітній стандарт – це система показників, що однозначно визначає встановлені державою норми освіченості, досягнення яких обов'язкове для особи, яка одержує документ про загальну середню освіту.

В Україні  відбуваються епохальні політичні, соціокультурні та економічні зміни. Відбулася  зміна певної єдиної монопольної  ідеології на невизначені плюралістичні  вільно вибрані ідеології. Зросла соціальна, духовна й економічна диференціація  суспільства. Індивідуальні ідеали життя особистості почали визнаватися  суспільством, як не менш значимі, ніж  колективні чи громадські. Перед Україною вперше за всю історію її існування  відкрилася реальна перспектива  стати самостійною, незалежною соборною Державою. Все це не могло не вплинути на освітню політику в країні, на ті зміни, які вносилися у зміст  освіти в останні роки роботи школи.

Мова  йде про створення нової школи  України XXI століття, яка плекала б творчу особистість, створила б умови для повноцінного фізичного, інтелектуального, духовного розвитку дитини, для піднесення культури і духовності з орієнтацією на всю різноманітність вітчизняних і світових зразків. Місію нової школи в Україні виконують кращі загальноосвітні середні школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, коледжі, школи-комплекси, авторські школи, які перетворилися у справжні науково-дослідницькі центри апробації нового змісту навчання, педагогічних технологій, глибокого осмислення інноваційних процесів, стимулювання ініціативи учня, розвитку його можливостей, створювання умов для саморозвитку особистості. Школи нового типу визначили свої стратегічні, концептуальні пріоритети, виробили оптимальні моделі перспективного розвитку. У багатьох з них діють свої універсалії – об'єктивно існуючі загальні положення — імперативи:

— духовний імператив  – мрії про людину як суб'єкта культури і власної життєтворчості, про  пізнання самого себе як найкращий  шлях до інших форм пізнання, про  прекрасний гармонійний світ, про  вічні етичні норми, доброчинності; духовний імператив — це система  ідеалів, які породжують прагнення  і волю до життя за законами краси;

— гуманістичний  і демократичний імператив, який передбачає розкриття людської суті у кожного, хто має здібності, схильності й бажання. Цей імператив  передбачає розвиток здібностей, творчої  потенції, волі учня;

— комунікативний імператив, що спрямований на розуміння  себе, іншого, культури, природи, космосу;

— особистісно-діяльнісний  імператив, що вимагає реалізації себе як мікрокосму. Власне, ці імперативи визначають парадигму особистісно зорієнтованого навчання, що ґрунтується на вічних цінностях, невичерпності і привабливості  пізнання.

У Державній  національній програмі "Освіта" Україна XXI століття зазначено, що "головними  завданнями оновлення змісту освіти є:

— формування системи й обсягу знань, умінь  та навичок на різних рівнях, формах навчання з урахуванням національних і світових надбань, вироблення відповідних  стандартів змісту освіти, критеріїв  їх визначення;

— оптимальне поєднання гуманітарних і природничо-математичних знань (базових і за вибором), раціонального  й емоційного, теоретичного і практичного  компонентів, класичної спадщини та сучасних досягнень;

— засвоєння  і трансляція всього обсягу національних і загальнолюдських знань в інфраструктурі української культури, особливо в  українську мову".

Змістом освіти значною мірою визначається відродження й утвердження національної культури, духовної єдності нації, відтворення  та нарощування інтелектуального потенціалу народу, вихід вітчизняної культури, науки, техніки на світовий рівень, що стане основою державності  та демократизації суспільства в  Україні. У змісті освіти мають бути відображені ті складові науки та культури, які пропонують новим поколінням сім'я, освітні заклади і суспільство.

                              Процес навчання як цілісна система

Головним і найскладнішим  явищем, що вивчає дидактика, є процес навчання. Саме в процесі навчання здійснюється та неперервно-розвиваюча і нерідко ніби таємнича взаємодія  об'єктивного і суб'єктивного, сутність якої полягає в тому, що соціальний досвід з усією його багатогранністю  і складністю перетворюється в знання, уміння і навички учнів, в ідеали, якості людини, в її розумовий розвиток, ідейність і культуру. В цьому  процесі власні потенції учня (прагнення  до діяльності, внутрішні спонукання, життєвий досвід і пов'язані з  ним переживання) розвиваються і  набувають об'єктивного характеру, втілюючись у конкретні якості і  властивості особистості, а також  в її позитивний внесок у практику, життя.

Процес – це розвиток якогось явища, що відображає закономірну, послідовну, неперервну зміну моментів розвитку, що слідують один за одним.

Процес навчання — це сукупність послідовних і взаємопов'язаних дій учителя і учнів, спрямованих  на забезпечення свідомого і міцного  засвоєння системи наукових знань, умінь і навичок, формування вміння використовувати їх у житті, на розвиток самостійності мислення, спостережливості та інших пізнавальних здібностей учнів, оволодіння елементами культури розумової  праці і формування основ світогляду.

Процес навчання обумовлений  метою освіти і характеризується взаємодією наступних його компонентів: а) змісту навчання, тобто навчального  предмета, в якому систематизовані  знання (основи наук) для засвоєння  учнями певного класу; б) викладання, тобто діяльність учителя, яка полягає  у формуванні в учнів мотивів  навчання, у викладанні змісту предмету, в організації діяльності учнів, в управлінні і керівництві їх самостійною роботою, спрямованою  на вивчення і використання знань, в  перевірці знань і умінь; в) навчання, тобто різнобічної діяльності учнів, зокрема розумових і фізичних дій; г) матеріальних засобів навчання (підручники, навчальні посібники, технічні засоби, прилади тощо).

Корінною проблемою дидактики  є встановлення найсприятливішої взаємодії  між основними компонентами навчання з метою забезпечення максимальної ефективності засвоєння знань і  розумового розвитку учнів. Серед цих компонентів особливо важливу роль відіграє мета освіти, яка має безпосередній вплив на добір змісту освіти, його провідні ідеї і структуру. Зміст освіти, методи й організаційні форми навчання в своїй взаємодії покликані забезпечити свідоме засвоєння знань, оволодіння методами їх набуття та використання і підготовку учнів до творчої діяльності.

Ґрунтуючись на положенні  про єдність діалектики, логіки і  теорії пізнання, вчені-дидакти довели, що процес навчання є різновидністю  пізнавального процесу, що здійснюється в специфічних умовах.

У навчальному процесі  не ставиться завдання відкриття  нових істин, а вимагається лише творче їх засвоєння. В цьому процесі  забезпечується прискорений темп пізнання явищ дійсності, на дослідження яких до цього було витрачено багато років. Процес навчання будується з урахуванням  вікових особливостей учнів, у зв'язку з чим відповідно змінені форми  і методи пізнавальної діяльності. Багато знань набуваються учнями не шляхом безпосереднього вивчення об'єктів, а опосередковано, тобто  за допомогою розповіді вчителя, опису, пояснення, отримання різноманітної  інформації.

Навчання як складний процес, в якому учні, свідомо засвоюючи  істинно наукові знання, оволодіваючи методами самостійного набуття і  творчого їх використання, розвиваються у відповідності з властивими їм закономірностями, що мають об'єктивний характер. Вивчення закономірностей педагогічного процесу і встановлення законів, що відображають ці закономірності, є надзвичайно важливим завданням педагогіки як науки.