Історичний розвиток видів навчання

Всі перераховані елементи змісту освіти взаємопов'язані і взаємообумовлені між собою. Вміння без знань неможливі. Творча діяльність здійснюється на певному  змістовному матеріалі знань  і умінь. Вихованість передбачає знання про ту діяльність, до якої встановлюється те чи інше відношення. Засвоєння цих  елементів соціального досвіду  допоможе людині не лише успішно функціонувати  в суспільстві, але й діяти  самостійно, не лише "вписуватися" в систему, але й бути в змозі  змінити її.

Тому  шкільна освіта, по-перше, готує до життя, яким воно є, до існуючого порядку  речей, але готує таким чином, що, по-друге, людина здатна вносити  особистий внесок у цей порядок, аж до його реформування. Концепція, розглянута вище, орієнтує вчителя на спеціальну роботу, спрямовану на формування у  свідомості школяра системи загальнолюдських цінностей, гуманного ставлення  до людей.

Таким чином, зміст загальної освіти, з  одного боку, є важливою умовою навчально-пізнавальної діяльності учнів, оскільки він відображає поточні й перспективні потреби  суспільства, з другого – інструментарієм  конструювання і здійснення учнями цієї діяльності і тим самим є  змістом особистісних потреб індивіда в навчанні.Варто відзначити й  історичний аспект сутності змісту освіти.

Основні теорії формування змісту освіти склалися в кінці XYIII - на початку XIX ст. Вони отримали назву матеріальної і формальної теорії формування змісту освіти. Першу  ще називають теорією дидактичного матеріалізму або енциклопедизму. Її прихильники (Я.Коменський) вважали, що головна мета навчання полягає в  передачі учням якомога більшого обсягу знань з різноманітних  галузей науки.

Прихильниками матеріальної теорії формування змісту освіти були відомі педагоги XIX ст. Енциклопедична модель використовувалася в привілейованих навчальних закладах Європи, в класичних  гімназіях. Своїх прихильників вона має і сьогодні.

На  противагу енциклопедизму формальна  теорія формування змісту освіти або  дидактичний формалізм, трактувала навчання лише як засіб розвитку здібностей і пізнавальних інтересів учнів. Тому головним критерієм при доборі навчальних предметів повинна слугувати  розвиваюча цінність навчальної дисципліни, найбільш представлена в математиці і класичних мовах. Теоретичною  основою дидактичного формалізму є  положення про перенесення знань  і умінь, набутих в одній галузі діяльності, в іншу.

Прихильником  дидактичного формалізму був Геракліт, який вважав, що "багато знання розуму не додає". Аналогічну позицію займав Цицерон. В Новий час теорію дидактичного формалізму, принциповою основою  якої була філософія І.Канта, а також  неогуманізм, висунув И.Песталоцці, на думку якого головною метою  навчання повинно стати формування "правильності мислення учнів, або  формальна освіта". В Німеччині  аналогічні погляди пропагував А.Дістервег  у своєму "Посібнику до освіти німецьких учителів" (1835).

Заслуга представників  формальної теорії змісту освіти полягає  в тому, що вони звернули увагу на необхідність розвитку здібностей і  пізнавальних інтересів учнів, їхньої уваги, пам'яті, уяви, мислення та ін. Слабкість  цієї теорії була обумовлена тим, що в  програмах навчання в першу чергу  були відображені математика і класичні мови. Однак, на зразок того, як пізнання фактів (предметів, явищ, подій і  процесів) впливає на формування мислення, так і розвиток мислення обумовлює  можливості оволодіння учнем знаннями фактологічного характеру. Ця двобічна діалектична залежність не була достатньо  чітко осмислена ні представниками енциклопедизму, що визначали навчання через зміст, ні прихильниками формалізму, які переоцінювали в навчанні значення суб'єктивно-процесуального аспекту.

Обидві теорії були піддані глибокій науковій критиці  К.Ушинським. Він писав, що "формальний розвиток розуму...є несуттєвою ознакою, що розум розвивається тільки в дійсно реальних знаннях". Школа, на його думку, повинна збагачувати людину знаннями і одночасно привчати її користуватися  цим багатством. Починаючи з К.Ушинського, в педагогіці утверджується ідея забезпечення єдності матеріального  і формального підходів до добору змісту освіти.

Джерелами формування змісту шкільної освіти є  культура або соціальний досвід. Але  зміст соціального досвіду, тобто  культура, взята в цілому, ще не визначає змісту освіти в школі. В соціальному  досвіді або культурі необхідно  знайти більш визначені джерела, які формують зміст шкільної освіти. Вони визначають фактори відбору  матеріалу, принципи конструювання  і побудови його у відповідну структуру. Таким фактором є наука, виробництво  матеріальних і духовних благ, досвід суспільних відносин, духовні цінності, форми суспільної свідомості, види діяльності людини (практично-перетворююча, пізнавальна, комунікативна, ціннісно-орієнтаційна, художня).

Комплектування  змісту освітнього матеріалу з перерахованих  джерел здійснюється з урахуванням  конкретно-історичних та психологічних  вимог. У відповідності з цими вимогами зміст соціального досвіду  піддається педагогічній переробці. Він  відбирається з позицій його цінності і потрібності для забезпечення активної участі випускника школи в  житті й для розв'язування завдань  розвитку психічних властивостей і  якостей дитячої особистості.

Друга група сфер взаємодії людей передбачає систему суспільних відносин - виробничих, правових, моральних та інших, які  регулюються суспільною свідомістю. Пізнаючи соціосферу, дитина, молода людина усвідомлює себе як суспільну істоту, відповідальну перед людьми, суспільством, власною совістю. Вона прагне досягнути  для себе комфортного становища  в суспільних, економічних, національних, правових, моральних, майнових, міжособистісних  стосунках.

Третя група сфер утворюється в самій  людині. До неї належать: сфера розуму, раціонального регулювання поведінки; сфера напівсвідомих інтуїтивних  механізмів мислення; сфера несвідомого  емоційно-ірралістичного регулювання  поведінки, вроджених механізмів реагування; сфера спонтанного вияву закладених природою сутнісних сил, обдарувань, здібностей, механізмів пристосування  до життя. 

Отже, осмислення молоддю трьох сфер знань: ноосфери, соціосфери і психосфери дозволяє їй гармонізувати стосунки зі світом, планетою Земля і космосом, з суспільством і з самою собою.

Спільним  для всіх її типів є психологічна загальна доступність для всіх дітей  різних версв населення основного  наукового і культурного змісту. Базовий компонент — зміст  освіти покликаний забезпечити кожній дитині можливість розуміння світу, суспільства й самої себе, а  також вибору і освоєння будь-якої професії, вступу до будь-якого вузу. Школа покликана також забезпечити  дітям можливість розуміння основ  духовних цінностей у суспільстві, вибору світогляду, оцінки наявних  подій, засвоєння права, моралі. В  однаковій мірі вона повинна забезпечувати  політехнічну освіту, залучати до продуктивної праці, Всім і кожному гарантувати  розвиток його особистості, поєднання  власних інтересів з інтересами колективу й суспільства.Разом  з тим, школа набуває своїх  особливих рис за рахунок національної специфіки, зростання уваги до вивчення рідної мови, літератури, історії культури, інтернаціональних зв'язків .

Серед факторів, які впливають на відбір і формування змісту шкільної освіти, є також: потреби суспільства  в освічених людях, мета, яку суспільство  висуває перед загальноосвітньою  школою на тих чи інших етапах свого  історичного розвитку, реальні можливості процесу навчання, а також потреба  особистості в освіті.

Не  тільки суспільство висуває вимоги до освіти, яка час від часу змінюється під впливом вимог виробництва, розвитку науки і техніки, потреб і інтересів суспільства та індивіда в самому процесі навчання, але  й громадяни мають право на її вибір.Тому в педагогіці існують  такі поняття як освітні потреби  населення, освітні послуги, додаткова  освіта, диференційоване навчання. Функції держави полягають у  забезпеченні освіти, яка відповідає державним стандартам – обов'язковому мінімуму знань з тієї чи іншої  освітньої програми і необхідний рівень її засвоєння.

Основою для відбору змісту шкільної освіти є загальні принципи, що визначають підхід до її конструювання, і критерії, які визначають конкретне наповнення змісту навчального матеріалу в  навчальних дисциплінах.

Зміст освіти – це зміст діяльності викладання і навчання; це предметний зміст, що представлений у навчальних планах і навчальних програмах.Зміст освіти - науково обґрунтована система дидактичного та методично сформованого навчального матеріалу для різних освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів.

Основним  документом є базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів, на основі якого створюються типові навчальні плани для загальноосвітніх навчальних закладів усіх типів.

Навчальні плани — нормативні документи, що спрямовують діяльність школи. Навчальний план загальноосвітньої школи — це документ, що містить перелік навчальних предметів, їх розподіл за роками навчання і кількість годин на кожний предмет.

Визначаючи  набір навчальних предметів, час, що відводиться на вивчення кожного  з них в цілому і на окремих  етапах, навчальні плани, з одного боку, встановлюють пріоритети у змісті освіти, на які безпосередньо орієнтується школа, а з другого - самі є передумовою  для його реалізації. Розробка навчальних планів - одна з найскладніших проблем  педагогічної науки і шкільної практики.

Базовий навчальний план визначає загальні засади побудови змісту загальної середньої  освіти і тому не є безпосереднім  робочим документом загальноосвітнього навчального закладу. На його основі Міністерство освіти і науки України  розробляє й затверджує типові навчальні  плани для різних типів загальноосвітніх навчальних закладів, які трансформують  зміст шкільної освіти у площину  навчальних предметів і курсів.

Місцеві органи управління освітою можуть доповнювати  їх за рахунок годин варіативної  частини навчальними предметами і курсами, які є специфічними для даного регіону. На основі типових  навчальних планів загальноосвітні  навчальні заклади створюють  робочі плани на поточний навчальний рік, в яких відображають особливості  організації навчально-виховного  процесу в даному загальноосвітньому навчальному закладі.

Навчальна програма – це нормативний документ, в якому окреслюється коло основних знань, умінь і навичок, що підлягають засвоєнню з кожного окремо взятого навчального предмету. Вона містить перелік тем матеріалу, що вивчається, рекомендації щодо кількості годин на кожну тему, розподіл тем за роками навчання та час, відведений на вивчення всього курсу. Зараз у школах використовують два види навчальних програм: типові програми та робочі шкільні програми.

Типові  програми окреслюють лише найбільш загальне, базове коло знань, умінь і навичок, систему провідних наукових світоглядних ідей, а також загальні рекомендації з перерахуванням необхідних і достатніх  засобів і прийомів навчання, специфічних  для конкретного навчального  предмета. Типові програми є основою для складання робочих шкільних та індивідуальних навчальних програм.

Типова  навчальна програма в структурному відношенні складається з трьох  основних компонентів: пояснювальна записка, або вступ, в якій визначаються цільові  напрями вивчення даного конкретного  навчального предмету в системі  навчальних дисциплін загальноосвітньої  школи; власне зміст освіти — навчальний матеріал, який містить основну інформацію, поняття, закони, теорії, перелік обов'язкових  предметних умінь і навичок, а  також перелік умінь і навичок, формування яких здійснюється на між-предметній основі; методичні вказівки про шляхи  реалізації програми, в яких указуються методи, організаційні форми, засоби навчання, а також вказівки щодо оцінки знань, умінь і навичок, одержаних  учнями в процесі вивчення даного навчального предмета. Особлива увага приділяється між-предметним зв'язкам.

Теорія і  практика розробки навчальних програм  знає два способи їх побудови: лінійний і концентричний.

Суть  лінійного способу побудови навчальних програм полягає в тому, що окремі частини навчального матеріалу  утворюють неперервну послідовність  тісно пов'язаних між собою ланок. Причому, нове будується на основі вже  відомого і в тісному зв'язку з  ним. Така побудова навчальних програм  має свої позитивні і негативні  моменти. Перевагою лінійного способу  побудови навчальної програми є його економність у часі, який дозволяє позбутися дублювання матеріалу. А  недоліком є те, що учень, особливо молодших класів, не в змозі зрозуміти  суть явищ, що вивчаються, у зв'язку з їх складною природою.

Концентричне  розташування матеріалу в програмі передбачає не просте повторення, а  вивчення тих самих питань на розширеній основі з більш глибоким проникненням в суть розглядуваних явищ і процесів. І хоча концентризм сповільнює темп шкільного навчання, потребує більших  витрат часу на вивчення матеріалу, іноді  породжує в учнів ілюзії знання тих  питань, з якими вони повторно зустрічаються, без нього в школі не обійтись. Це особливо проявляється в процесі  вивчення мови, математики, історії  та інших предметів, які вивчаються в початковій школі, а потім у  старших класах.

Негативних  ознак лінійного і концентричного способу побудови навчальних програм  значною мірою вдається уникнути при складанні навчальних програм  з використанням спіралеподібного розташування в них навчального  матеріалу, коли вдається поєднати послідовність  і циклічність його вивчення. Характерною особливістю цього способу є те, що учні, не випускаючи з поля зору основної проблеми, поступово розширюють і поглиблюють коло пов'язаних з нею проблем. На відміну від концентричної структури, при якій до початкової проблеми повертаються інколи навіть через декілька років, в спіральній структурі відсутні подібні перерви. Крім того, на відміну від лінійної структури навчання, спіралеподібна структура не обмежується одноразовим представленням окремих тем.