Особливості поетики народних творів про козаччину, зібраних Я.Новицьким на території запорізької області в ХІХ столітті

    Застосовуючи історико-порівняльний  метод, дослідник аналізує участь  козаків у цих двох війнах. На першому етапі російський  генералітет покладався саме  на досвід запорожців. Упродовж 1768 – 1774 рр. похідний Кіш запорожців  не був головною силою російської  армії, а займав другорядні  ділянки фронту, їх участь у  війні була зведена до мінімуму. Козацтво вже не відігравало  значної ролі у бойових діях  Росії. Дослідник вважає, що це  і стало першопричиною скасування  Катериною ІІ козацтва.

   Духовне життя на землях Запорожжя, церковне будівництво, церковна обрядовість та звичаї козацтва, ставлення запорожців до духовних осіб, представників інших релігійних конфесій – усі ці питання вперше були досліджені О.Апановичем[1]. У дисертаційному дослідженні автор доводить, що впорядкування церковного устрою і збереження своєї самобутності віросприймання було консолідуючою основою козацького життя .

   Загальну систему нагляду за населенням за допомогою паспортів, що було важливим елементом в устрої Нової Січі, досліджує С. Плецький [21]. Це єдина в українській історіографії робота з вивчення паспортної системи козацтва. Науковець доводить, що тривалий час паспорт, як елемент системи нагляду за населенням та його пересуванням, не був характерним явищем Запорозької Січі. Паспортизація почалася з Олешківської Січі з метою контролю за пересуванням козаків. Після переходу запорожців під владу Російської імперії у 1734 р. їм прийшлося пристосовуватися до імперського паспортного режиму. Це значно ускладнювало життя козаків, створювало певні незручності.

Отже, упродовж двох з половиною століть науковцями розглянуто та досліджено багато проблем історії козацтва в цілому та Нової Січи зокрема. Значні якісні зрушення у об’єктивному вивченні питання відбулися за часів державної незалежності України. Слід зазначити, що джерельна база є досить різноманітною за видами і достатньою для історичної реконструкції історії Нової Січі. Залишається ще багато проблем, які потребують свого висвітлення для подальшого з’ясування ролі Нової Січі у вітчизняній історії.

1.2. Дослідження різножанрових творів усної народної творчості вітчизняними і зарубіжними літературознавцями

     Різножанрові твори усної народної творчості впродовж тривалого часу були предметом досліджень вітчизняних і зарубіжних науковців - літературознавців.

    Так, перші публікації обрядових пісень були здійснені М. Максимовичем у його збірниках "Малороссийские песни" (Москва, 1827), "Украинские народные песни, изданные Михайлом Максимовичем" (Москва, 1834) та "Сборник украинских песен, изданный Михайлом Максимовичем" (Київ, 1849). Згодом дослідник здійснив велику трьохтомну розвідку календарної обрядовості "Дни и месяцы украинского селянина" (Київ, 1877).

     Також тексти української обрядовості були у збірниках народних пісень В.Залеського, А. Метлинського, П. Чубинського, М. Лисенка, Б. Грінченка, П. Іванова та ін. Збиранням та вивченням календарно-обрядової поезії займалися І.Срезневський, М. Костомаров, О. Бодянський, М. Сумцов, згодом — П.Чубинський, Б. Грінченко, 3. Доленга-Ходаковський та ін.   Міфологічним аспектом вивчення займався М. Костомаров, зокрема цій проблемі присвячена його магістерська дисертація "Об историческом значении русской народной поэзии", "О цикле весенних песен в народной южнорусской поэзии" (1843), "Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях" (1871) та ін. Його дослідження поглиблені та розвинуті О.Потебнею у працях "О купальских огнях и сродных с ними представлениях", "О мифическом значении некоторых обрядов и поверий" (1865), "Объяснения малорусских и сродных народных песен" (Т. 1, 1883), а згодом — "Объяснения малорусских и сродных народных песен. Колядки и щедровки" (Т. 2, 1887).

     На Західній Україні особливу роль у збиранні та вивченні календарно-обрядовоої творчості відіграли діячі "Руської трійці" — М. Шашкевич, І.Вагилевич, Я. Головацький: ряд записаних ними творів увійшов до альманаху "Русалка Дністровая" (1837). Багато описів обрядів і текстів пісень було надруковано у збірнику Я. Головацького "Народні пісні Галицької і Угорської Русі" (1878).

     Високу оцінку календарно-обрядовій поезії дав І.Франко у праці "Наші коляди" (1889), а також в "Історії української літератури. Часть перша. Людова поезія" (1909). На початку ХХ ст. важливу роль у збиранні та дослідженні жанру відіграли В.Гнатюк та Ф. Колесса. В.Гнатюк видав два томи колядок та щедрівок (Львів, 1914); узагальнений аналіз жанрів здійснив Ф. Колесса в праці "Українська усна словесність".

      Серед сучасних дослідників — О. Дей ("Ігри та пісні. Весняно-літня поезія трудового року", К., 1963; "Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року", К., 1965); М. Грицай ("Веснянки", К., 1970), Ю. Круть ("Жниварські пісні", К., 1971). Ряд монографій на цю тему видав В.Скуратівський ("Обереги пам´яті. Народний агрокалендар", К., 1992; "Місяцелік. Український народний календар", К., 1993; "Дідух: Свята українського народу", К., 1995) та ін. З-поміж діаспорних вчених ХХ ст. найпомітніше місце займають О.Воропай ("Звичаї нашого народу" у двох томах, Мюнхен, 1958), та С. Килимник ("Український рік у народних звичаях в історичному освітленні" у трьох книгах, шести томах, Вінніпег, 1955, 1962).     

     Дослідження історичних пісень починається лише у ХІХ ст. Перші публікації текстів зустрічаємо у збірнику М. Новикова "Полное новое собрание Российских песен. Четыре части" (1780—1781). Серед надрукованих там українських пісень є кілька історичних. Перший український фольклорний збірник "Опыт собрания старинных малороссийских песней" М. Цертелєва вийшов у 1819 р. Поряд з думами там поміщені "Пісня про Палія і Мазепу", "Пісня про від´їзд козака до війська". Більша добірка історичних пісень подана у збірнику М. Максимовича "Малоросійські пісні" (1827). У своїй наступній праці "Українські народні пісні", що вийшла в Москві 1834 року, М.Максимович здійснив першу спробу виділити історичні пісні в окрему групу. Однак, він тут не проводить межі між думами та історичними піснями, а також долучає до них суспільно-побутові (козацькі, рекрутські, чумацькі) ліричні пісні.

     Помітною в українській фольклористиці є  стаття М. Гоголя "Про малоросійські пісні", де вперше вжито і осмислено термін "історична пісня". Тексти народних пісень досить широко представлені у збірниках І.Срезневського "Запорожская старина" (1833—1838), П. Лукашевича "Малоросійські та червоноруські думи і пісні" (1836), А. Метлинського "Народные южнорусские песни" (1854), П. Куліша "Записки о Южной Руси" (1856—1857). Перше найповніше, упорядковане за історико-хронологічним принципом з коментарями видання історичних пісень здійснили В. Антонович і М.Драгоманов — "Исторические песни малорусского народа" (Т. 1,2. — К., 1874—1875). Однак і тут ще не було розмежовано жанр думи, історичної пісні та соціально-побутової пісні. Продовженням цієї праці були видання, здійснені М. Драгомановим у Женеві (Швейцарія), де він перебував у еміграції, збірки пісень "Нові українські пісні про громадські справи" (1864—1880) та «Політичні пісні українського народу 18—19 ст.» (1883—1885).

       Дослідниками історичних пісень були також О. Потебня, П.Житецький, Ф. Колесса, В. Гнатюк. У 1913 р. вийшла праця І. Франка "Студії над українськими народними піснями". Серед сучасних дослідників — М. Рильський "Героїчний епос українського народу" (1955), В.Березовський "Історичні пісні" (1970) та ін.

    Першим записом української народної балади вважають пісню про Стефана-воєводу "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?", яку чеський учений Ян Благослав у середині ХУІ ст. вніс до своєї рукописної граматики. У 1625 р. у Польщі окремою брошурою була опублікована українська балада про козака і Кулину, були й інші поодинокі випадки публікацій українських балад у польській, чеській та ін. слов´янських літературах.

     У 1838 р. польський дослідник А. Панькевич у своєму виданні "Piesni ludu ukrainskiego" подає переклад українських пісень-балад. У 1840 р. Л.Боровиковський публікує переспіви народних казок російською мовою, також називаючи їх баладами ("Шість малоруських простонародних балад"). Окремим розділом подаються балади у збірнику Я. Головацького "Народні пісні Галицької і Угорської Русі" (1878).

    Поруч з ліричними та історичними піснями балади опубліковані у збірниках М. Максимовича, А. Метлинського, П. Чубинського, О. Роздольського, В. Гнатюка, Ф. Колесси, Б. Грінченка, Д.Яворницького; а також польських О. Кольберга, Е. Руликовського. Баладу як окремий жанр почали виділяти лише в ХІХ ст., однак історичних та теоретичних досліджень жанру небагато. Першою ґрунтовною розвідкою можна вважати праці О. Потебні про найдавніше записану баладу "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?" Малорусская песня по списку ХУІ в." (Вороніж, 1876) та "Пояснення малоруських і споріднених народних пісень" (1887).

     Важливе значення для розкриття природи баладних творів, художньої специфіки жанру мали праці В. Охрімовича "Значення малоросійських весільних обрядів і пісень в історії еволюції сім´ї" (1891); Ч. Неймана "Малоруская баллада о Бондаривне и пане Каневском" ("Киевская старина", 1902. — № 3); К. Квітки "Українські пісні про дівчину, що помандрувала з зводителем" ("Етнографічний вісник", К., 1926. — Кн. 2); Ф. Колесси "Балада про дочку-пташку в слов´янській народній поезії", "Народні пісні з Галицької Лемківщини" (1929. На теперішній час найпомітнішими в дослідженні балади є праці П. Лінтура ("Народні балади Закарпаття", Львів, 1966), а також праці С. Грици ("Мелос української народної епіки", К., 1979) та монографія О. Дея "Українська народна балада" (К.: Наукова думка, 1986) та ін. 

 Перші публікації українських пісень з´являються наприкінці ХУІІІ ст. у російських збірниках М. Чулкова, В. Трутовського, І. Прача та ін. Окремим збірником українських пісень є "Малоросійські пісні" М. Максимовича (1827), де міститься понад 100 текстів. У наступному його збірнику "Українські народні пісні" (1834) він подає твори за циклами: пісні військові, бурлацькі, чумацькі. На цей період припадає і початок вивчення української народної лірики.

      Цінні за зібраним матеріалом були збірники А.Метлинського, П. Лукашевича, а особливо М. Лисенка "Збірник українських пісень", куди увійшло 40 творів з нотами (1858). З ґрунтовними науковими розвідками виступив О. Потебня у двотомній праці "Пояснення малоруських і споріднених народних пісень" (1883—1887). Значним досягненням української фольклористики було видання І. Рудченком збірки "Чумацькі народні пісні (1874) з обширною передмовою. На кінець ХІХ — початок ХХ ст. припадає публікація семи випусків "Збірника українських пісень", укладеного М. Лисенком (1868—1907) по сорок пісень у кожному, та дванадцять видань "Збірника народних українських пісень".

      Проблеми народної лірики у своїх працях досліджували М. Драгоманов, П. Житецький, М. Сумцов. У справі вивчення ліричних пісень значну роль відіграли праці В.Гнатюка, Д. Яворницького, Я. Новицького, К. Квітки, а особливо — Ф.Колесси "Ритміка українських народних пісень (1907), "Українська народна пісня на переломі ХУІІ—ХУІІІ вв.» (1928). Серед сучасних українських дослідників виділялися О. Дей (найфундаментальніша праця "Поетика української народної пісні", 1978), Ф. Погребенник ("Наша дума, наша пісня", 1991) та ін.

  З усіх жанрів дитячого фольклору перше привернули увагу збирачів, а пізніше дослідників колискові пісні. Вперше колискова пісня з´явилась на сторінках альманаху "Русалка Дністровая" у 1837 році, і з того часу цей жанр є об´єктом зацікавлення фольклористів. До найдавніших записів належать публікації у виданнях "Сборник украинских песен, издаваемый Михайлом Максимовичем. Часть 1" (1849), у його праці "Дни и месяцы украинского селянина" (1856), збірниках А. Метлинського "Народные южнорусские песни" (1854) та ін. У ХІХ ст. вони стали предметом вивчення у статті М.Левицького "Народные колыбельные песни" ("Харьковский сборник", 1888), де автор розглядає 15 поданих зразків колискових пісень, звертаючи увагу на зміст, окремі мотиви.

      Найвизначнішою добіркою колискових пісень були записи В. Милорадовича з Полтавщини "Народные обряды и песни Лубенского уезда, Полтавской губернии, записанные в 1888 — 1895 гг." (1897). У перші десятиріччя 20 ст. жанри публікують відомі фольклористи-музикознавці К. Квітка, Ф. Колесса, М. Гайдай. Дослідником, який серйозно ставився до вивчення жанру, був російський вчений Г.Виноградов, який чітко розмежував "дитячий фольклор" і "поезію пестування", обґрунтувавши різницю між ними. Із сучасних дослідників найвагоміший внесок належить Г.Довженок та К. Луганській, які є авторами вступних статей до академічних збірників "Дитячий фольклор" (К.: Наук, думка, 1984) та "Дитячий фольклор" (К.: Дніпро, 1986).

1.3. Яків Новицький – видатний дослідник і громадський діяч Запорізького краю

Яків Павлович Новицький – видатний український фольклорист, етнограф, педагог, один з найкращих знавців  та дослідників нашого краю. Десятки  років свого життя він присвятив  історії та етнографії Катеринославщини.

Я.Новицький – уродженець нашого краю. Народився в селі Аули (нині Криничанського району) в старовинній шляхетській сім'ї. Закінчив повітове училище, далі змушений був вчитись самотужки. Завдяки наполегливості набув широких знань з історії, філософії, педагогіки, етнографії. Під впливом відомого громадського діяча та педагога барона Миколи Корфа Новицький став працювати народним вчителем. Згодом деякий час працював у земському статистичному відділі на Чернігівщині, а з 1878 року оселився в м. Олександрівську (нині Запоріжжя), де отримав посаду секретаря повітової училищної ради. Тут же 1886 року був призначений секретарем повітового предводителя дворянства.

Уже перша тематична збірка "Малорусские  песни, преимущественно исторические, собранные Я.Новицким в Екатеринославской губернии в 1874-1894 годах" була визнана вченими як видатне явище української фольклористики.

Я.Новицький – рятівник фольклорних скарбів нашого краю. Опубліковані ним збірки справжні книжкові релікти: "Малороссийская и запорожская старина в памятниках устного народного творчества" (1907 р.), "Малороссийские исторические песни, собранные в Екатеринославщине в 1874-1903 гг." (1908 р.), "Запорожские и гайдамацкие клады. Малорусские народные предания, поверия и рассказы, собранные в Екатеринославщине в 1873-1906 гг." (1908 р.) та інші.

Крім того, Я.Новицький активно друкував свої матеріали в періодичних виданнях: "Народная школа", "Молва", "Днепр", "Степь", "Екатеринославские губернские ведомости", в наукових виданнях – "Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии" тощо.

Ім'я Якова Новицького у свій час було широко відомим в наукових колах і не тільки нашого краю. Він  підтримував особисті стосунки з І.Манжурою, О.Потебнею, М.Сумцовим, Д.Яворницьким.