Гуманістичне виховання молодших школярів засобами усної народної творчості

Надзвичайно вагомим є внесок видатного педагога Василя Олександровича Сухомлинського в розробку теорії духовності. Аналіз його творчої спадщини дає підстави стверджувати, що він найпершим у педагогіці звернувся до проблеми формування духовності у школярів як однією з провідних у вихованні. Феноменом духовності сповнена вся його творчість. У своїй праці „Духовний світ школяра” (1961 р.) він, надаючи духовності особливого значення у формуванні особистості, висвітлює усі складові духовності в їх нерозривній єдності, конкретизує специфіку формування духовного світу кожного вікового періоду. Вчений писав: „ ... ми вкладаємо в поняття „духовний світ”, „духовне життя” такий зміст. Сфера духовного життя людини – це розвиток, формування й задоволення її моральних, інтелектуальних і естетичних запитів та інтересів у процесі активної діяльності”.   

Ми говоримо про духовність, але  це не просто так і акцентуємо увагу  на цьому, бо без задоволення моральних, естетичних інтересів та запитів  людини в процесі активної діяльності (у даному випадку молодшого школяра в класному колективі) не можна говорити про гуманні взаємини. Адже тільки в тому середовищі, де дитині дадуть можливість висловити свою думку, де вона відчує себе повноправною особистістю, де вона почуватиме себе комфортно, тільки там будуть створені ефективні умови для формування гуманних взаємин.

Водночас, на будь-якому віковому етапі  становлення особистості головним моментом розвитку її духовності має  бути утвердження ідеалу добра, правди, честі, духовної краси в кожному  юному серці, думки, почуттів, намірів, найвищих людських чеснот, співзвучних християнським заповідям: щирості, доброзичливості, співчутливості, толерантності, працьовитості, милосердя, любові до Батьківщини, любові та поваги дітей до батьків, відповідальності й турботи батьків про долю своїх дітей і ще багатьох –багатьох інших.

Болем і тривогою суспільства стали  такі проблеми, як зменшення народжуваності, погіршення здоров’я дітей, дитяче жебрацтво і бродяжництво, збільшення кількості дітей які потрапляють під вплив кримінальних елементів, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського спілкування, зростання кількості батьків, які ухиляються від виховання своїх дітей. Нерегламентований потік теле-  та відеопродукції часто пропагує насильство, розпусту, ненависть і не сприяє вихованню в дітей високої гуманності і духовності. Педагогічна спадщина В. О. Сухомлинського допоможе вчителям і батькам виховати гуманну людину, знайти такий спільний духовний інтерес, таку діяльність, щоб дитина відчула у вихователеві людину і потяглася до людського [3, 67].

На перше місце в  практиці нашої виховної роботи, - стверджує  В. О. Сухомлинський, - ставляться вчинки, в яких виявляється гуманне, людяне ставлення дитини до інших людей. Багатство духовного життя особистості  залежить значною мірою від того, як глибоко людина не лише розуміє, а й відчуває благородство ідей гуманності, людяності.

В. О. Сухомлинський створив  гуманістичну педагогіку, яка відстоює істинне добре та прекрасне й  відкидає брехливе, але, зворотне, проголошує рівноправні й взаємо поважні відносини між людьми. Гуманістична основа в його педагогічній діяльності ґрунтується на тезі про безумовну цінність людини, її індивідуальну свободу й гідність, що є точкою опори всіх соціальних, політичних і особистісних зусиль.

Аналіз наукових джерел засвідчив, що проблема виховання гуманістичних моральних цінностей в учнів досліджувалась різними авторами. Так у ряді наукових робіт відображено наукові аспекти означеної проблеми: загальнотеоретичні засади гуманізації виховання молодших школярів у позаурочній діяльності, перетворення школи в „майстерню гуманності і викладені у працях Я. Коменського, А. Макаренка, В. Сухомлинського; психологічні аспекти гуманістичного виховання розкриті у працях І. Беха, О. Бодальової, М. Боришевського, О. Киричука, Г. Костюка, Е. Помиткіна; сутність та структура етично-моральних цінностей у сучасній вітчизняній системі виховання обґрунтовані в роботах: Т. Аболіної, О. Вишневського, Е. Корнієнко, М. Красовицького, О. Сухомлинської. Концептуальні засади виховання гуманістичних цінностей учнів сформовано І. Бехом, Н. Ганнусенко, К. Чорною. О. Докукіна вивчала взаємодію школи і сім’ї у формуванні моральних засад поведінки молодших школярів [5, 15].

Проблеми виховання  моральних почуттів є об’єктом наукового  дослідження відомих філософів, багатьох педагогів та психологів, тому що моральні почуття не закладені генетично або природою, а їх потрібно виховувати, і саме вони є основою формування моральної особистості, особистості, котра вміє поспівчувати, вміє бути милосердною і доброю не лише до людей, а й до усього живого.

Ще Аристотель твердив, що не стільки розум, скільки „вільно  націлений рух є початком добрих діянь” [5, 16]. Платон вказував, що спосіб життя людини визначає характер їх моральної свідомості. Конфуцій моральні й духовні прагнення вважав ідентичними. Головним для нього було милосердя, співчуття, любов до людей.

В епоху відродження  в педагогічному вченні домінуючими  стали гуманістичні ідеї, які вплинули на педагогічні погляди Я. А. Коменського, Дж. Локка, Ж. Ж. Руссо. Так Я. А. Коменський головним вважає виховання патріотизму, чесності, любові до праці, і саме це почуття має керувати розумом. У своїй книжці „Світ чуттєвих речей у казці” автор доводить і інше: визнання зовнішніх органів чуття у дітей головним джерелом пізнання, оскільки вони є основними при навчанні.

На думку Ж. Ж. Руссо  „ ... існувати – означає відчувати, бо саме почуття стоять значно вище розуму”, він звертав увагу на виховання в людині почуття доброти та безкорисливості.

На думку сучасних філософів, моральність суспільства визначається наявністю моральних почуттів у людей. Якщо немає моральних почуттів, то і немає моралі.

Одним із головних шляхів їх формування вітчизняні вчені вбачають виховання на принципах народності: Т. Шевченко, І. Котляревського, В. Карамзін, М. Максимович, М. Драгоманов, К. Ушинський, В.Сухомлинський, С. Русова, І. Бех [6; 7].

Т. Шевченко у своїх працях назвав моральні почуття не „даром природи”, а історично і соціально сформованим  почуттям, яке потрібно виховувати у дітей з раннього дитинства. На глибоке переконання К. Д. Ушинського „на слова, ні думки, ні навіть вчинки не виражають так чітко і вірно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почуття, у них чути характер не окремої думки, не окремого вирішення, а весь зміст душі нашої та її будову” [3; 117].

Продовжуючи ідеї К. Д. Ушинського, А. Макаренко вважав, що навчання стає вихованням, коли воно несе ідею науки  через розум в серце дитини, до її почуттів, початком та джерелом виховання  є особистий приклад.

Окремі дії при їх моральній оцінці потрібно співвідносити не просто з мотивами, які їм передували, а з моральною визначеністю особистості. З цього приводу Гегель зазначав: „Коли людина робить той чи інший моральний вчинок, то це ще не означає, що він є доброчесністю, а є він нею лише тоді, якщо цей спосіб поведінки є постійною рисою характеру” [4; 186].

С. Ф. Русова акцентувала увагу на тому, що в школі дають достатньо  матеріалу для душі, для праці  розуму, але мало енергії для почуттів. Тому, на думку автора, деякі педагоги спрямовують мету навчання в інший бік, звертаючи увагу на вивченні художньої літератури, музики, образотворчого мистецтва, пояснюючи це тим, що саме мистецтво є джерелом виховання симпатії. Казка і дитина. за її словами – це щось рідне, близьке, і „як би вчителі не намагалися вигнати казку з дитячої хати, вона все одно там пануватиме, бо вона природно відповідає вимогам дитячого розуму, а ті людські відносини по казках такі прості і зрозумілі, що дитина може щиро співчувати лиху і недолі, радіти перемозі й щастю казкових героїв. Й це викликає перше почуття симпатії – початок альтруїзму, перше свідоме враження правли й неправди, тої примітивної великої правди, яка залягає в глибокому лоні народної душі й виливається так просто в народних казках. Тут уперше прокидається дитяча увага до людей, співчуття до їх долі, зростає глибока сердечна любов до усього вбогого, до краси й до добра” [5; 203]. Казка збагачує життєвий досвід школярів, розвиває їхній естетичний смак, творчі здібності. Читаючи твори цього жанру. учні вірять в добро і красу, в них виникає бажання завжди боротися за правду за справедливість.

Мистецтву як засобу виховання належне місце відводив В.О.Сухомлинський, але насамперед фольклорному, бо школа має шанувати національну культуру і при цьому утверджувати загальнолюдські цінності. Автор був переконаний в необхідності виховання в початковій школі, коли особливої актуальності цей процес набуває у конкретному емоційному прояві-вчинкові. Вчений зауважив: якщо виховувати дитину за схемою „зрозумій те, що я тобі говорю, почуй те, що я хочу утвердити в твоїй душі – і ти будеш хорошою людиною”, то це може призвести до втрати змісту високих слів у свідомості дитини. До почуття потрібно підвести, його потрібно викликати, пробудити емоційною ситуацією.

Як промінь, „що пронизує зміст  людських вчинків”, вбачає почуття В.О. Сухомлинський, а мораль він відводить основне місце у своїй педагогічній системі. На його думку, казка – активне естетичне мистецтво, яке захоплює усі сфери духовного життя дитини: розум, почуття, уяву, волю. Казковий жанр розвиває мислення кожної дитини, сприяє створенню інтелектуальної атмосфери в дитячому колективі. Вона оволодіває почуттями учнів, тому що через казку діти пізнають світ не тільки розумом. але й серцем. „Діти розуміють ідею лише тоді, коли вона втілена у яскравих образах. Казка – благородне і нічим не замінне джерело виховання любові до Вітчизни”. На думку педагога, музика, уява, казка мистецтво допомагають дитині розвивати свої духовні сили, особливо велике задоволення у школярів викликає прослуховування музики казкового характеру. В. О.Сухомлинський підкреслює, що музика – це мова почуттів, а казка – одна з умов, яка  сприяє входженню дитини в музичний світ, тим часом як музика є незамінним засобом виховання учнів. Краса музики є джерело краси думки, серця, душі. Музика може стати засобом самовиховання, тому що вона виховує головне в людині – любов до людей, бажання творити добро та красу [3, 36].

Пізнаючи навколишній світ і  змінюючи його, людина не байдуже ставитися до того, що відбувається в ньому. Предмети і явища світу, події власного життя, стосунки з іншими людьми, суспільні події переживаються людиною, викликаючи у неї задоволення або незадоволення, радість чи горе, захоплення, співчуття, упевненість у собі, сором та ін. Ці різноманітні переживання людини, в яких виявляється її ставлення до того, що діється навколо неї, до інших людей, до себе самої, є емоціями та почуттями.

Емоції  і почуття являються  собою певний процес. Водночас вони є психічним станом особистості, а також властивістю людини, що виявляється в її більш чи менш стійкому позитивному або негативному ставленні до певних явищ.           

З виникненням і розвитком музики, образотворчого мистецтва, літератури виникли і розвинулись естетичні  почуття. Твори мистецтва не тільки дають насолоду, а й породжують естетичні потреби і почуття. „Предмет мистецтва, - а також всякий інший продукт, - створює публіку, яка розуміє мистецтво і здатна насолоджуватися красою”.

За словами Гельвеція, „дитина народжується чистою, як дошка” і тільки в процесі свого розвитку вона стає особистістю. Навчаючись, дитина набуває досвіду. І вчитель має постійно допомагати учням у яскравому, багатоголосному, різнобарвному світі знаходити та любити красу слова, музики, живопису.

Особливі емоції під  час вивчення казки викликає саме музика. Вона здатна відтворити те, що непосильно мові, розкрити найглибші, найтонші дитячі почуття, настрої, переживання, дає змогу повернутися в минуле. Музика мимоволі відтворює почуття і емоції. Вона може збентежити, заспокоїти, примусити радіти і сумувати; і, як завжди, спонукає до переживань та думок.

Наприклад, О. С. Олексійчук у дослідженні „Морально-естетичне виховання молодших школярів засобами української народної музики” пропонує зацікавити учнів моральним і естетичним змістом української народної музики, забезпечити поступове його вивчення, розробити систему педагогічного керівництва музичним вихованням учнів.

Т. П. Гаврилова звертає  увагу на те, що здатність людини емоційно співчувати (відгукувався) розвивається поступово, під впливом читання художньої літератури, і особливо в ранньому дитинстві та в  молодшому шкільному віці – завдяки систематичному читанню казок.

Сучасними дослідниками ведеться пошук шляхів і засобів  виховання моральних почуттів школярів. С. А. Литвиненко розкриває ефективність формування цих почуттів у молодших школярів через цілеспрямованість, систематичність гуманістичного впливу засобами казки у навчально-виховному процесі [10].

Т. І. Гризоглазова, як і  В. О. Сухомлинський, зауважує, що музика в казці виконує внутрішню функцію: за допомогою інтонацій, динаміки, темпу передає почуття, які стимулюють психологічні процеси сприйняття [5]. Використовуючи музичну казку як засіб виховання, вона розробила організаційно-методичну систему, що складається з трьох рівнів: емоційно-пізнавального; емоційно-діяльнісного.

В. Даль вважав, що казка  закріплює в дитині моральні почуття, тому що етичний потенціал цього  жанру вміщує у собі і силу моралі, і народний засіб виховання.

М. Стельмахович довів вплив фольклорної казки на почуття та емоційне її сприйняття дітьми.

Зовсім іншої думки  дотримується видатний психолог Л. С. Виготський. Він зазначає, по-перше, що психіки  без поведінки не існує. І якщо через казку в психіку ми вводимо  правильне уявлення про дійсність, то виховуємо в дитини погану поведінку. Тільки правда має стати основою виховання з самого дитинства. Фантастичний світ казки пригнічує дитину, залякує її „зміями”, „кощеями”, „лісовиками”. Казка не співвідноситься з дійсністю, у ній є те, чого ми не можемо побачити та відчути. На думку психолога, дитина залишається необізнаною з навколишнім світом, вона стає нездоровою, замкнутою, байдужою, перебуває у царстві фантастичної вигадки, тобто здійснюється виховання „сліпо глухонімоти стосовно до навколишнього світу”. По-друге, він вказує, що зміни у вихованні залежать від соціального оточення, де перебуває дитина з моменту народження, доводить нерівномірність біогенетичного закону, особливо його перехід з біології в психологію. На його думку, якщо певні психологічні умови й породжували повернення психіки дитини до вже пройдених етапів історії, то головне завдання виховання – не підтримувати, а, навпаки, підкорювати їх дійсності, а казку – взагалі забути.