Правове регулювання податковоi системи

1) нижчий рівень — території, що характеризуються звіль­неннями при використанні місцевих податків і зборів. Наприк­лад, відповідно до ст. 15 Закону України «Про систему оподаткування» місцеві органи самоврядування на свій розсуд можуть встановлювати частину місцевих податків і зборів і за рахунок цього формувати більш пільговий податковий режим на відпо­відних територіях;

2) вищий рівень — території спеціальних зон зі специфіч­ним пільговим оподаткуванням, що регулюється спеціальним законодавством. Такі території поділяють на два підвиди:

а)              території, розташовані за межами території України (до них належать насамперед офшорні зони), де надається пільговий режим оподаткування для податкових резидентів України;

б)              території, розташовані в Україні, де надається пільговий податковий режим для податкових резидентів і нерезидентів України (вільні економічні зони).

Податкове законодавство України не дає чіткого визначен­ня поняття «офшорна зона», і найчастіше термін «офшор» за­стосовується стосовно компаній, їх підрозділів. Офшорні компанії відрізняються спрощеною процедурою реєстрації, низькою ставкою корпоративного податку чи взагалі його відсутністю; мінімальним обсягом і спрощеною процедурою щорічної звітності. При виконанні деяких вимог податок на прибуток або зовсім не сплачується, або сплачується в чисто символічному розмірі.

Визначене законодавче забезпечення система офшорних зон дістала 2000 року. Президент України розпорядженням № 90/2000/РП від 21 лютого 2000 року доручив Кабінету Міністрів України визначити й опублікувати перелік офшор­них зон і надалі забезпечувати його щорічне опублікування. Основною причиною, яка підштовхнула до закріплення цього переліку, послужив п. 18.3 ст. 18 Закону України «Про опо­даткування прибутку підприємств», що регламентує порядок роботи з платниками податків, які торгують з фірмами, зареє­строваними в офшорних зонах. А саме: при перерахуванні гро­шей таким фірмам за покупки дозволено відносити на витрати тільки 85% фактичної вартості товару. Інші 15% — з чистого прибутку. За невиконання цієї норми передбачені високі штрафні санкції. Поняття ж офшорних зон немає. Тому зако­нодавець пішов дещо спрощеним шляхом — закріпити вичер­пний перелік офшорних зон, а не роз'яснювати, у чому їхня сутність.

24 лютого 2003 року Кабінет Міністрів України затвердив перелік офшорних зон, до якого увійшли:

в Європі — Андорра, Гібралтар, Монако; Британські залежні території — острови Гернсі, Джерсі, Мен, Олдерні;

у Центральній Америці — Беліз, Панама;

у Карибському регіоні — Ангілья, Антигуа і Барбуда, Ару-ба, Багамські острови, Барбадос, Бермудські острови, Бри­танські Віргінські острови, Віргінські острови (США), Грена­да, Кайманові острови, Монтсеррат, Нідерландські Антильські острови, Пуерто-Ріко, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Співдружність Домініки, Теркс і Кайкос;

в Африці — Ліберія, Сейшельські острови;

у Тихоокеанському регіоні — Вануату, Маршальські остро­ви, Науру, Ніуе, острови Кука, Самоа;

У Південній Азії — Мальдівська Республіка1.

Закон України від 23 лютого 1996 року «Про деякі питання валютного регулювання й оподаткування суб'єктів експеримен­тальної економічної зони «Сиваш» регулює створення зони для залучення іноземних і національних інвестицій на основі Ука­зу Президента України від 17 листопада 1995 року «Про захо­ди для проведення експерименту в північно-кримській експе­риментальній економічній зоні «Сиваш».

Ця територія не є в повному розумінні слова вільною еконо­мічною зоною. Вона не має спеціального митного кордону, і пільги поширюються не на всіх суб'єктів господарювання. Ра­зом з тим зареєстровані суб'єкти зони сплачують 50 відсотків податку на прибуток і ПДВ, використовують особливий мит­ний режим (спрощена процедура в'їзду-виїзду; звільнення від сплати мита, ПДВ, акцизного збору на імпорт для потреб влас­ного виробництва тощо). На 50 відсотків зменшується сума податку на прибуток при використанні ЇЇ на реалізацію інвес­тиційних проектів у межах зони.

У цілому всі вільні економічні зони поділяють на дві кате­горії:

1) транспортно-транзитні — зони, розташовані по перимет­ру кордону України, що забезпечують залучення товарів на

територію України і потік транзитних товарів через територію України. Створюють їх з метою спрощення процедури пере­міщення цих товарів;

2) промислові — зони, розташовані на території України, закріплені законодавством, у них здійснюють інвестування і встановлено пільговий режим оподаткування.

ОБЧИСЛЕННЯ ПОДАТКІВ І ЗБОРІВ

§ 1. Методи оподаткування

Розміри ставок податку можуть змінюватися відповідно до обраного методу оподаткування. Під методом оподаткування розуміють механізм зміни ставок оподаткування залежно від збільшення податкової бази1.

Існує кілька основних методів оподаткування.

1.   Рівне оподаткування — метод оподаткування, за якого однакова сума податку встановлюється для кожного платника податків. Подібний метод припускає подушне оподаткування — самий стародавній і простий вид оподаткування. Цей метод не враховує майнового становища платника податків і тому застосовується лише у виключних випадках (цільові податки).

2.   Пропорційне оподаткування — метод оподаткування, за якого встановлюється стабільна ставка, незалежно від збільшення об'єкта оподаткування. Приклад пропорційного оподаткування — податок на прибуток підприємств.

3.   Прогресивне оподаткування — метод оподаткування, за якого у разі зростання податкової бази збільшується ставка податку. Вибір прогресивного оподаткування оснований на визначенні дискреційного доходу, тобто вільного доходу, використання якого визначається в основному інтересами платника. Дискреційний доход являє собою різницю між сукупним доходом, отриманим платником, і неоподатковуваним мінімумом доходів.

Метод прогресивного оподаткування передбачає викорис­тання кількох видів прогресії2:

а) проста порозрядна прогресія. її суть полягає у тому, що для загального розміру податкової бази встановлюються сту-

пені (розряди) і для кожного розряду визначається сума подат­ку, оклад в абсолютній величині;

б)              проста відносна прогресія припускає встановлення для загального розміру податкової бази розрядів, за яких для кожного розряду визначаються різні ставки (як тверді, так і процентні). За цього методу ставка застосовується по всій базі оподаткування залежно від загального розміру бази;

в)              складна прогресія, що розділяє базу на податкові розряди. Але кожен розряд існує самостійно й обкладається окремо за своєю ставкою, яка не залежить від загального розміру податкової бази. Прикладом цієї прогресії є шкала прибуткового податку з громадян, коли підвищена ставка застосовується не до всього доходу, а тільки до його частини, яка перевищує певний рівень;

г)              приховані види прогресії передбачають використання системи пільг для доходів, що входять у різні розряди. У такому разі розряди та ставки є незмінними і зовні не буде помітною яка-небудь диференціація оподаткування.

3.    Регресивне оподаткування — метод, за якого при зростанні податкової бази відбувається скорочення розміру ставки. У цьому разі податкові стягнення пропорційні збільшенню оподаткованого об'єкта. В економічному розумінні регресивними є непрямі податки (акцизний збір, податок на додану вартість), оскільки за самою своєю підставою непрямі податки, що справляються зі споживання, неминуче мають поголовний характер, тобто не розрізняють, хто споживає, чи може він бути визнаний податним суб'єктом, чи ні.

4.    Змішане оподаткування2 передбачає поєднання окремих елементів зазначених вище методів оподаткування. Відбувається начебто дроблення податкового об'єкта, за якого для окремих його елементів використовують різні методи оподаткування.

§ 2. Порядок обчислення сум податків і зборів

Обчислення податку являє собою сукупність дій платника податків (податкового агента) або податкового органу з ви­значення суми податку, що підлягає сплаті до бюджетів або цільових фондів. Обов'язковість з обчислення податку покла­дається на платника податків, на податкові органи або на по­даткових агентів. Залежно від цього розрізняють:

1)   окладні податки — обчислює безпосередньо податковий орган;

2)   неокладні податки — обчислює самостійно платник податків:

а)              безпосередньо неокладні — обчислює сам платник податків;

б)              опосередковано неокладні — обчислює податковий агент;

3)              змішані податки — обчислюють на різних етапах і платник податків, і податковий орган1.

Основним положенням при обчисленні податків і визначенні об'єкта оподаткування виступає однократність, тобто ситуа­ція, коли той самий об'єкт може обкладатися податком одного виду тільки один раз за певний (податковий) період. Визначен­ня оподаткованої бази (кількісного вираження об'єкта подат­ку) необхідно для обчислення суми податку. Існує два основ­них методи формування бази2: касовий і накопичувальний. Перший метод враховує момент одержання коштів та здійснен­ня виплат у натурі. Цей метод називають касовим, тому що він враховує тільки ті суми (майно), які привласнені платником податку у певній юридичній формі (наприклад, отримані в касі готівкою, передані у власність через оформлення певних доку­ментів тощо). При застосуванні другого методу важливим є момент виникнення майнових прав і зобов'язань. Цей метод дістав назву «накопичувальний» або «метод нарахувань».

У теорії оподаткування виділяють кілька способів визначен­ня розміру оподаткованої бази. Основним способом є прямий

відповідно до якого визначаються реальні та документально підтверджені показники платника податку. Непрямий спосіб визначення оподаткованої бази виникає у разі відсутності або занедбаності у платника податку обліку доходів, витрат і об'єк­тів оподаткування, тоді працівники податкових органів визна­чають розмір оподаткованого доходу на підставі даних, отри­маних у результаті перевірок діяльності інших платників по­датків. Умовний (презумптивний) спосіб визначення доходу — це спосіб, з допомогою якого розмір доходу громадянина, як пра­вило, визначається на підставі побічних ознак — суми оренд­ної плати апартаментів, що знімаються, тощо. Паушальний спосіб оснований на визначенні не умовної суми доходу, а умов­ної суми податку1.

Розрахунок суми податку пов'язаний з визначенням подат­кового періоду — строку, протягом якого формується оподат­кована база і визначається розмір податкового зобов'язання. Визначення податкового періоду по кожному виду податків має принципове значення для оподаткованої бази і відіграє велику роль при використанні санкцій за податкові правопорушення. Обчислюється податок у межах одного податкового періоду, але здійснювати це можна кількома способами.

Існує два основних способи обчислення податку:

1.   Кумулятивний — спосіб визначення об'єкта, за якого податкова база визначається наростаючим підсумком. На конкретну дату визначається оподаткована база, зменшена на суму пільг, якими користується платник на цю дату. На кожний момент виплати доходу визначається загальна сума виплат конкретній особі. При цьому сума зменшується на розмір податку, утриманого раніше.

2.   Некумулятивний — спосіб визначення податкової бази вроздріб. У цьому разі кожна частина доходу обкладається податком окремо, поза зв'язком з іншими джерелами доходівПодатковим законодавством України передбачене застосування обох способів, а також їх поєднання.

§ 3. Визначення сум податку

Як правило, обчислення податку, визначення сум, що підля­гають внесенню до бюджетів і цільових фондів, є обов'язком платників податків, що деталізується по кожному податку і збору спеціальним податковим законодавчим актом. Однак це не виключає участі податкового органу у визначенні сум по­датку або збору. Здійснюється це у разі прямого делегування йому подібних обов'язків або в ситуаціях, коли платник подат­ку ухиляється від обчислення і сплати податку. Якщо суму по­даткового обов'язку обчислює контролюючий орган, платник податку не несе відповідальності за своєчасність та повноту на­рахування такої суми, однак несе відповідальність за своєчас­не та повне погашення нарахованого податкового обов'язку і має право на оскарження цієї суми.

Контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму податкового зобов'язання платника податку, якщо:

а)              платник податків не подає у встановлений термін податкову декларацію;

б)              дані документальних перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, заявлених у податкових деклараціях;

в)              контролюючий орган внаслідок проведення камеральної перевірки виявляє арифметичні або методологічні помилки, які призвели до заниження або завищення суми податкового зобов'язання;

г)              згідно з законами з питань оподаткування особою, відповідальною за нарахування окремого податку або збору (обов'язкового платежу), є контролюючий орган.

Якщо контролюючий орган не може самостійно визначити суму податкового зобов'язання платника податків через немож­ливість встановити фактичне місцезнаходження підприємства або його відокремлених підрозділів, місцезнаходження фізич­ної особи або ухилення платника податків чи його посадових осіб від надання відомостей, передбачених законодавством, а також якщо неможливо визначити суму податкових зобов'я­зань через відсутність у платника податків податкового обліку