Шпаргалка по "Менеджменту"

1. Періодизація розвитку міжнародного бізнесу

Сучасний стан міжнародного бізнесу є результатом багатовікового розвитку з давніх часів започаткування міжнародної торгівлі. Важливо враховувати  й історичний досвід міжнародного бізнесу, нагромаджений на різних етапах його розвитку, адже для багатьох країн, в тому числі України, притаманно використання різних історичних форм міжнародного бізнесу.

Найвідоміша концепція  періодизації розвитку міжнародного бізнесу  запропонована відомим американським  дослідником Річардом Робінсоном. Згідно з його концепцією протягом останніх п’яти століть виокремлюються чотири ери у розвитку міжнародного бізнесу: комерційна, експансійна, концесійна та ера незалежних держав.

Комерційна  ера (1500—1850 рр.).Починається з часів великих географічних відкриттів і закінчується серединою XIX ст. Пошук величезних особистих вигід, пов’язаних з торгівлею колоніальними товарами в Європі, був потужною рушійною силою, яка визначала розвиток базової форми міжнародної торгівлі.

Ера експансії (1850—1914 рр.) у цей період здійснюються остаточне оформлення і структуризація колоніальних імперій на фоні бурхливого розвитку європейських країн (пізніше США), спричиненого промисловою революцією початку XIX ст. і наступними досягненнями технологічного розвитку. Відбувся перехід від виведення екзотичних заморських товарів до видобутку сировини і систематичного плантаційного господарства в колоніальних регіонах як вигідніших і економічно перспективніших сфер міжнародного бізнесу.

Ера  концесій (1914—1945 рр.)у першій половині минулого століття якісно змінилась роль найбільших компаній, що оперували на колоніальних ринках, майже повсюдно відповідні компанії-концесіонери перетворюються на автономні економічні держави, що здійснюють виробничі, торгові, освітні, медичні, транспортні, поліцейські функції не лише для своїх робітників, але часто для всіх жителів районів, що належать до концесій.

Ера національних держав (1945—1970 рр.), це з одного боку, це — становлення і бурхливий розвиток десятків нових національних держав, що отримали внаслідок концесійної ери в певному розумінні розвинутий економічний базис і певну кадрово-технологічну структуру. З іншого боку, у спадщину дісталися і всі недоліки колоніального господарського розвитку: від монопродуктових економік до тяжких фінансових проблем. Це стало першим поштовхом для значного розвитку міжнародного бізнесу: незалежні держави проводили активний пошук ринків збуту традиційних продуктів свого експорту і були активними реципієнтами для будь-яких інвестицій. Таким чином розвиток міжнародних ринків капіталу дістав нового імпульсу, що зумовило появу і розвиток ряду нових фінансових інструментів, зростання сфери міжнародного аудиту та консалтингу.

Ера розвитку міжнародного бізнесу, що охоплює період після Другої світової війни і включає такі чотири періоди:

1. Післявоєнна декада (1945—1955 рр.), для якої було притаманне утворення численних міжнародних фірм, насамперед у США, які здійснювали ефективний трансфер ресурсів між країнами та експорт американського менеджменту.

2. Період зростання (1955—1970 рр.). У цей час утворились великі міжнародні фірми і почала проявлятися міжнародна конкуренція.

3. Кризовий період (1970—1980 рр.). За умов кризи в практику міжнародного бізнесу запроваджуються конкретні корпоративні стратегії, системи управління політичними ризиками, розробляються механізми формування міжнародних корпоративних культур, що поєднують організаційну культуру, з одного боку, та національну культуру — з іншого.

4. Новий міжнародний порядок (після 1980 р.). Для сучасного періоду дедалі більшого значення набувають процеси глобалізації й утворення глобальних підприємств. Це знаходить свій прояв, зокрема, у зростанні прямих іноземних інвестицій. Їх обсяг, наприклад, зріс з 50 млрд дол. у 1976 р. до 150 млрд дол. в 1990 р., три чверті яких припадає на відому світову тріаду країн: США — Європейський Союз — Японія.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Форми міжнародного бізнесу

 

До основних форм міжнародного бізнесу можна  віднести:

експорт (імпорт);ліцензування;управлінські контракти;спільні підприємства;міжнародні корпорації.

Слід підкреслити, що експорт є найпростішою формою міжнародного бізнесу і являє собою продаж товарів (послуг) в інші країни. Експорт є найменш ризикованою, але й найменш прибутковою формою міжнародного бізнесу.

Така форма бізнесу зменшує транспортні витрати при перевезенні великих партій товарів у розрахунку на один виріб (ефект масштабу), а також дозволяє здійснювати передпродажне і післяпродажне обслуговування товарів.

Переваги цієї форми  бізнесу пов’язані зі зменшенням у кілька разів суми мита на ввезення комплектуючих порівняно з готовими виробами. Крім того, ця форма сприяє збільшенню зайнятості у країні складання. Інколи вартість складання буває меншою, ніж у країні материнської компанії через менші витрати на фактори виробництва (робоча сила, земля, електроенергія, вода і т. ін.).

 

Ліцензування означає передачу прав інтелектуальної власності партнеру з іншої країни на умовах отримання певних доходів. Як інтелектуальна власність тут виступають винаходи, «ноу-хау», торгова марка тощо. Ця форма часто поєднується із франчайзинговими угодами.

Франчайзинг — це особлива форма лізингової угоди, за якої франчайзер не тільки продає інтелектуальну власність (переважно торгову марку), а й  вимагає чіткого дотримання правил ведення бізнесу.

 

Управлінські  контракти є способом направлення фірмою частини свого управлінського персоналу до іншої країни для надання підтримки іноземній фірмі чи виконання спеціалізованих управлінських функцій протягом встановленого періоду за певну плату.

 

Спільним підприємством називають такі міжнародні фірми, які мають двох або більше засновників — юридичних осіб з різних країн.

Ця форма міжнародного бізнесу широко використовувалась  новими незалежними країнами для  виходу на іноземні ринки. Поширені були двосторонні спільні підприємства (СП) з рівними частками капіталу — 50/50. Іноземний учасник робив свій внесок найчастіше капіталом, технологією та «ноу-хау». Місцеві засновники вносили, головним чином, приміщення, устаткування та інші матеріальні активи.

Спільне підприємництво здійснюється у формах обміну технологіями й послугами з подальшим розподілом програм випуску продукції та її реалізації, а також у таких  формах, як концесії, консорціуми, акціонерні товариства і компанії з виробничо-збутовою діяльністю, міжнародні економічні організації, спільні (змішані) підприємства і вільні економічні зони. 
Концесія — це договір на здачу в експлуатацію на певний період на договірних умовах надр і земельних ділянок, підприємств та інших господарських об'єктів, які належать державі або муніципальній владі.

 Консорціуми —  це тимчасові союзи господарських  незалежних фірм або організацій,  що виникають з метою скоординованої  підприємницької діяльності.

Акціонерні товариства — організаційна форма об'єднання  підприємств, організацій та окремих осіб (акціонерів), одна з основних організаційних форм утворення сучасних великих підприємств.

Вільні економічні зони (спеціальні економічні зони, зони спільного  підприємництва, вільної торгівлі) — це обмежені території, на яких діють особливі пільгові економічні умови для іноземних і національних підприємців, їх ще називають «вільними митними зонами», «експортними промисловими зонами».

Зауважимо, що в Україні  успішно працює багато СП серед 17,3 тис. підприємств, що є власністю міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

 

В світовій практиці міжнародна корпорація (international corporation) розглядається як форма структурної організації крупної корпорації, що здійснює прямі інвестиції в різні країни світу. Результатом прямого зарубіжного інвестування міжнародної корпорації може бути створення зарубіжного підприємства (асоційованої компанії), в якому прямий інвестор-нерезидент володіє менше 50%, капіталу; дочірньої фірми, де його частка перевищує 50% і зарубіжного філіалу — підприємства, що повністю належить прямому інвестору.

Розрізняють дві форми  міжнародних корпорацій. Транснаціональні корпорації (transnational corporation) — це корпорації, головна компанія яких належить капіталу однієї країни, а філіали розкидані  по всьому світу.

Під багатонаціональними  корпораціями (multinational corporation) звичайно розуміють корпорації, головна компанія яких належить капіталу двох і більш  країн, а зарубіжні відділення також  знаходяться в різних країнах.

Транснаціональні (ТНК) і  багатонаціональні компанії (БНК) можна розглядати як форми існування міжнародних корпорацій, а саме розділення останніх на дві форми прояву достатньо умовне, оскільки їх головною якісною ознакою є не те, капітал скількох країн створив головну компанію, а інтернаціональний характер діяльності компаній.

 

 

 

3. ТНК, як об’єкт ММ. Горизонтальна та вертикальна інтеграція

 

За  визначенням ЮНКТАД, транснаціональна корпорація підприємство, що об’єднує юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності в двох і більше країнах та здійснює проведення взаємозв’язаної політики та спільної стратегії завдяки одному чи кільком центрам прийняття рішень.

Міжнародна  організація — це координоване об’єднання, в якому материнська компанія передає до закордонних ринків знання, компетенцію і досвід.

Мультинаціональна організація — децентралізоване об’єднання активів і відповідальностей, які дозволяють враховувати місцеві відмінності в процесі здійснення зарубіжних операцій.

Глобальна організація — централізований бізнес, в якому переважна більшість активів і рішень є об’єктом централізованого керівництва.

Транснаціональна  організація характеризується як інтегрована мережа, в якій ефективність збалансована з локальною відповідальністю з метою досягнення глобальної конкурентоспроможності і гнучкості організації шляхом корпоративного навчання та інновацій.

Отже, організація бізнесу  в міжнародних корпораціях ґрунтується  на спеціалізації окремих відділень  і материнської компанії на певних видах продукції чи видів діяльності. Існує дві моделі спеціалізації: горизонтальна і вертикальна інтеграція.

Горизонтальна інтеграція означає таку взаємодію відділень міжнародної корпорації, за якої виготовлення і реалізація певної продукції на міжнародних ринки закріплюється за відповідними відділеннями з урахуванням усіх витрат.

Внутрішньокорпоративне  переміщення ресурсів організується  з метою ефективного забезпечення повного асортименту товарів  компанії на ринку кожної країни. Мається  на увазі досягнення нижчої вартості або вищої якості порівняно з виготовленням товарів кожною філією. Те чи інше відділення поставляє товари, на яких воно спеціалізується, не лише на ринки своїх країн, а й інших регіонів за умов єдиної маркетингової політики, стандартизації виробів, післяпродажного обслуговування, використання єдиних торговельних марок, пакування, фірмових знаків і т. д. Прикладами таких компаній є автомобільні, побутової електроніки, комп’ютерні та ін.

Процес вертикальної інтеграції базується на спеціалізації окремих відділень за стадіями технологічного процесу й зосередженні виготовлення кінцевої продукції в незначній кількості філій, які поставляють її на світові ринки. Така інтеграція широко використовується, наприклад, нафтовими міжнародними компаніями. Вертикальні інтеграційні зв’язки збереглись у таких компаній навіть після націоналізації в 70-х роках урядами країн, що розвиваються, переробних і видобувних підприємств міжнародних нафтових компаній. Замість володіння філіями міжнародні нафтові корпорації отримують нафту за контрактними угодами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Економічне середовище міжнародний корпорацій

 

Економічне середовище міжнародного менеджменту являє  собою сукупність економічних відносин і ресурсів країн-господарів, що визначають можливості започаткування і розвитку відділень транснаціональних корпорацій у цій країні.

Ключові характеристики національних економік як елемента середовища міжнародного бізнесу і менеджменту  включають таке:

• стабільність і рівень розвитку;
• рівень інфляції;
• стабільність національної валюти.

Класифікація  національних економік за рівнем розвитку:

• розвинуті країни;
• країни з перехідною економікою;
• слаборозвинуті країни або країни, що розвиваються.

Для опанування практичних навичок порівняння економічного середовища різних країн використовують різноманітні інструменти. Найбільш поширеними є такі:

• індекс конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму;
• індикатор структурних реформ Європейського банку реконструкції і розвитку;
• індекс лібералізації де Мело-Денізера-Гельба;
• індекс інституційної якості Кауфмана-Крейда-Зойдо-Лобатона-Ведера.

Індекс конкурентоспроможності визначається за такими факторами:

1. стан внутрішньої економіки (Е);
2. глобалізація: участь у міжнародній торгівлі та інвестиціях (Г);
3. уряд: якість державної виконавчої політики (У);
4. фінанси: стан ринків капіталів, якість фінансових послуг (Ф);
5. інфраструктура: обслуговування бізнесу (І);
6. менеджмент: якість управління (М);
7. наука і технології: потенціал і використання науково-дослідних і дослідницько-конструкторських робіт (Н);
8. людський фактор: наявність і кваліфікація (Л).