Формування моделі розвитку підприємства за концепцією трансформаційного менеджменту в кризових умовах господарювання

 

 

 

 

Курсова робота

 

з дисципліни «Менеджмент організації»

на тему:

 

^,, Формування моделі розвитку підприємства за концепцією трансформаційного менеджменту в кризових умовах господарювання^,,

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЛАН

 

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ Формування моделі розвитку підприємства за концепцією трансформаційного менеджменту в кризових умовах господарювання

1. Особливості становлення і розвитку підприємництва в умовах трансформаційної економіки

1.2. Науково- методологічний підхід до формування моделі розвитку підприємства за концепцією трансформаційного менеджменту

РОЗДІЛ ІІ. АНАЛІЗ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ за концепцією трансформаційного менеджменту в кризових умовах господарювання

2.1 Загальна характеристика підприємства

2.2 Оцінка організації процесу управління на ВАТ "Електромаш"

2.3. Техніко-економічний аналіз  виробничої діяльності.

РОЗДІЛ ІІІ. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ моделі розвитку підприємства за концепцією трансформаційного менеджменту в кризових умовах господарювання

3.1 Вибір оптимальної господарської стратегії

3.2. Методичний підхід до формування моделі трансформаційного потенціалу підприємства

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

ВСТУП

 

В умовах глобалізаційних  змін, а також системно-інституціональних перетворень, що відбуваються в сучасній Україні, транзитивного характеру її економіки вітчизняні підприємства мають не тільки пристосовуватися до вимог часу, ставлячи перед собою мету виживання, але й розвиватися, щоб бути конкурентоспроможними.

Проблемі розвитку підприємств присвячені роботи як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Так, Л. Д. Гітельман  пов'язує розвиток зі змінами, що відбуваються на підприємстві і в системі управління. При цьому цей автор вважає, що головне в спрямованості розвитку — поява нових можливостей у реалізації основних цілей системи: внутрішніх і таких, що пред'являються їй ззовні.

О. В. Раєвнєва вважає, що розвиток відкритих складних соціально-економічних систем, зокрема підприємств, залежить не стільки від впливів і флуктуацій ринкового оточення, що динамічно змінюється та викликає до життя одне з найбільш гострих протиріч процесу розвитку систем — протиріччя між швидкістю змін зовнішнього середовища і швидкістю реакції підприємства на них. І дане протиріччя, на думку цього ж автора, зумовлює виникнення проблеми управління розвитком підприємства, вирішення якого дозволить забезпечити адаптивну дифузію підприємства в ринкове оточення на підставі встановлення адекватних цільових орієнтирів його розвитку і розробки системи управлінських рішень щодо регулювання поведінки підприємства в часі.

Сучасні підходи щодо розвитку, в тому числі організаційному, розглянуті В. І. Ляшенко , який звертає увагу на багатоаспектність цього поняття, а саме: розвиток як процес, розвиток як метод, розвиток як програма, розвиток як рух. Цієї ж точки зору дотримуються Ю. В. Філіппов, Т. Т. Авдеева , які вважають, що сучасний підхід щодо дослідження поняття «розвиток» включає три взаємопов'язані характеристики: зміни, зріст, поліпшення, головною з яких є остання.

Отже, дослідження розвитку соціально-економічних систем, є  тому числі підприємств, отримує  в науковому середовищі все більшої  уваги, що свідчить про актуальність даної проблематики та наявність певного науково-практичного наробітку в цій сфері. Тому з метою розвитку теоретико-методологічного та інструментального забезпечення процесу управління розвитком підприємства доцільно здійснювати більш глибокі дослідження, в тому числі з використанням сучасних концепцій менеджменту.

Мета курсової роботи полягає в обґрунтуванні теоретико-методологічного підходу до формування моделі розвитку підприємства за концепцією трансформаційного менеджменту.

Предметом даної роботи є виявлення основних закономірностей  використання моделі розвитку підприємства за концепцією трансформаційного менеджменту в кризових умовах господарювання.

Об'єктом дослідження  є діяльність промислового підприємства (ВАТ «ЕЛЕКТРОМАШ») в сфері стратегічного  та оперативного управління.

Для написання роботи були використанні підручники з управління бізнесом, менеджменту, організації роботи підприємств; для опрацювання практичного матеріалу використовувались звіти підприємства, бізнес-плани, інша документація та консультації працівників фірми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ Формування моделі розвитку підприємства за концепцією трансформаційного менеджменту в кризових умовах господарювання

 

 

1. Особливості становлення і розвитку підприємництва в умовах трансформаційної економіки

 

 

Відроджуватися  українське підприємництво почало вже після отримання Україною незалежності, проте йому доводиться долати досить нелегкий шлях у своєму розвитку. Часті зміни правового поля, відсутність ефективної системи фінансування і кредитування, невизначеність податкового законодавства стосовно підприємництва, відсутність внутрішньої мотивації для інвестування і впровадження нових технологій, нестача фахових знань і досвіду справляли неабиякий негативний вплив на суб'єктів підприємницької діяльності. Крім того, на розвиток підприємництва в Україні негативно впливало підвищення цін і тарифів на нафтопродукти, електроенергію, сировину, матеріали, транспортні витрати, послуги зв'язку та ін. Однією з причин таких явищ була і недостатня ефективність процесів реформування власності, що призвело до появи значного прошарку власників, не орієнтованих, на розвиток підприємств, довгострокове вкладення капіталу. Незважаючи на це, підприємництво досягло в Україні певних успіхів, особливо у розвитку власної інфраструктури (комерційні банки, страхові та інвестиційні компанії).

Слід зазначити, що економічна система соціалізму (або  адміністративна економіка) також визначала право на підприємницьку активність, точніше, лише на її обмежений прояв — заповзятливість. Підприємницькі засади не були зовсім відсутні в радянській економіці. Серед пересічних громадян та керівників підприємств знаходилися ініціативні люди, що прагнули до нововведень. Але результатом їх зусиль були зайві клопоти, ускладнення життя, що ніяк не винагороджувалося державою. Багато керівників та рядових працівників намагалися реалізувати себе як підприємливі особи. Однак економічні стимули та адміністративні важелі обмежували ці намагання. Суб'єкти господарювання діяли на забезпечення суспільної потреби (завдання з виробництва) та не, в останню чергу, і власної вигоди. Намагання досягти загальної мети (наприклад, «задоволення потреб трудящих» або «збільшення добробуту і зміцнення матеріально-технічної бази») визначало їхні дії лише формально або під командним примушенням. За радянських часів «потрібна була інша заповзятливість — у догоджанні керівництву, в одержанні вигідних умов і переваг. Звідси природний вибір психології «не висовуватися», яка є згубною для підприємництва. Звідси небажання ризикувати, пошук тихого, розміреного життя, яке не відповідає підприємництву».

У перехідній економіці України підприємництво розвивається переважно в простій формі — зростанні кількості самостійних приватних підприємств, де в першу чергу формується і регулюється підприємницька діяльність. Щоправда, навіть ті фірми, які мали намір зайнятися виробничою діяльністю, у перехідній економіці переважно торговельні і посередницькі, що сприяє формуванню ринкової сфери, але не приносить глибших змін в економіці. Підприємництво у важкій промисловості практично не використовується, оскільки як на державному рівні, так і в суспільній свідомості панує уявлення про те, що підприємницька поведінка характерна лише для малого і середнього бізнесу, хоча це суперечить світовій практиці. Серйозні обмеження для підприємництва зберігає ще загальна економічна нестабільність [11, с 170].

Еволюція  підприємницької діяльності пов'язана  з розвитком форм її здійснення, який можна уявити у вигляді трьох  великих етапів. Перший — малий бізнес. Тут суб'єкт господарювання щодо зовнішнього середовища незалежний, але його внутрішня структура управління має централізований характер, лідерство виявляється повною мірою. Другий етап характеризується розвитком середніх форм бізнесу. Незалежність зберігається, але ускладнюється процес прийняття рішення. Структура управління ускладнена через збільшення її розмірів. Проте вона зберігає централізований характер, хоча можуть з'явитись елементи децентралізації у рамках жорстких обмежень. Діяльність підприємця також змінюється — переходить від творчості до адміністрування. Лідерство підприємця зберігається, але з'являються елементи колективного прийняття рішень. Останній етап розвитку — корпоративна форма ведення бізнесу. Незалежність господарської  діяльності зберігається. Процес прийняття рішень складний. Цей етап досить комплексний і передбачає розвиток корпоративної форми шляхом «невелика корпорація — велика корпорація — глобальна корпорація». Поступово збільшується централізація, проте до оптимального розміру, перевищення якого знижує ефективність підприємництва взагалі і може принести економічні втрати.

Аналіз тенденцій  становлення та функціонування системи  підприємницького типу господарювання, на наш погляд, необхідно визначати через призму взаємодії малих, середніх і великих підприємств. Крім того, як зазначає 3. Варналій, взаємодія великих і малих господарських структур за допомогою інтеграційних зв'язків є однією із форм розв'язання (пом'якшення) основної суперечності малого підприємництва, яка полягає в суперечності між об'єктивно високою соціально-економічною значущістю ролі малого підприємництва і відносно слабкою життєздатністю його суб'єктів [3, с 67].

У перші роки трансформації економіки України, незважаючи на об'єктивні труднощі перехідного періоду, відбувалося швидке зростання недержавного сектору економіки, яке супроводжувалося значним зростанням, особливо в перші роки економічних реформ, чисельності суб'єктів підприємництва. Реалії складаються так, що нині недержавний сектор розвивається динамічніше. Якщо наприкінці 90-х років усі підприємства перебували у державній власності, то вже у 2007 році на недержавний сектор припадає 82,4 % промислової продукції, понад 90 % банківських послуг, значна питома вага сільськогосподарського виробництва, торговельного обороту та послуг у сфері побутового обслуговування [13, с 63].

Становлення малого підприємництва України проходило (і нині проходить) у динамічних, часто змінюваних умовах. Ще з перших років здійснення економічних реформ в Україні, попри об'єктивні труднощі перехідного періоду, відбувається певне зростання недержавного сектора економіки, яке супроводжується зростанням кількості суб'єктів малого підприємництва. На це звернув увагу екс-президент України Л. Кучма у своєму щорічному посланні до Верховної Ради: «...ця сфера економічної діяльності (розвиток МП) хоча і продовжує розвиватися динамічними темпами, на її стан та перспективи ще мало впливають позитивні зрушення в економіці. Внесок МП у ВВП протягом останніх років залишається на рівні 8—9 %, тоді як у економічно розвинутих країнах цей показник перевищує 50 %» [24, с 37]. Але  невже дрібні підприємства мали розвиватися на користь держави, особливо у сфері виробництва, якщо первісно вони були створені як кооперативи при підприємствах з основною метою — переведення бюджетних коштів до приватних осіб. Такі малі підприємства як спадкоємці виробничих кооперативів, мають право на існування. Але як соціальне явище, як стартовий механізм соціально-економічних реформ вони не знайшли вільного розвитку, і що саме головне, не сформували суспільного відчуття приватності.

Це дає  підстави: для висновків про те, що монетаристські реформи не будувалися на національних інтересах, не були адаптовані до реальних умов, не відповідали інтересам широких прошарків населення України. Здійснення лібералізації економіки не скасувала, а навпаки, зміцнила зрощування приватно-підприємницьких структур з інститутами та органами влади на всіх рівнях. Це не тільки поставило в різні економічні умови суб'єктів підприємницької діяльності, а й призвело до розширеного зростання неформального сектора економіки.

Світовий  досвід господарювання свідчить, що мале, середнє і велике підприємництво не взаємовиключають, а доповнюють одне одного. Найважливішою складовою ринкової економіки має бути існування та взаємодія багатьох великих, середніх і малих підприємств, оптимальне співвідношення їх. У цьому аспекті ми погоджуємось з російськими вченими, які справедливо зазначають, що «економіка західних країн базується на двох моментах: на великих оргаиізаційно-господарських структурах, з одного боку, та малих формах господарювання — з іншого. Перший надає їй стабільності, відкриває шлях до великомасштабної реалізації науково-технічних новацій, другий створює конкурентне середовище, забезпечує виробництву гнучкість та індивідуалізацію» [1,с. 12].

Нерозвинута економічна система в державі  поки що не дає правильного уявлення про типового підприємця. Зовнішнє середовище настільки швидко змінюється, що багато ознак підприємництва першої хвилі носить тимчасовий характер. Дійсна природа цього явища не може виявитися внаслідок гноблення іззовні. Спрацьовує «інстинкт самозбереження»: підприємець впроваджує сувору економію на соціальних витратах, обмежує себе у венчурних проектах. Підприємець намагається вкласти гроші у справу з короткими строками окупності і визнає вигідність приховувати доходи і прибутки. Взагалі підприємець вже нагадує «хижака у пастці», для якого головне — забезпечити власний порятунок. Нецивілізована економіка не може не породжувати нецивілізований бізнес. Якщо правила чесної гри не контролюються урядом, а іноді навіть порушуються, то спрацьовує механізм самозахисту.

Якщо говорити про прояви підприємницької культури на макрорівні економіки, то критерій розмежування її типів полягає не в наявності або відсутності зворотного зв'язку. Суть в іншому: в принципово різному характері цього зворотного зв'язку. Він може виражатися у пристосуванні (в тому числі і шляхом активного впливу) організації до змін ринкових умов, а можливо і навпаки — у пристосуванні самих ринкових умов господарювання до потреб організації. В останньому випадку виникає і відповідна культура підприємництва, яка спирається не на раціональність поведінки, а на особисті зв'язки і бюрократичні механізми, де головним інструментом конкуренції виступає можливість реалізації адміністративного ресурсу.

Таким чином, вибудоване на базі владних повноважень  українське підприємництво пов'язує завоювання конкурентних переваг не з реалізацією новаторської функції; підприємницький успіх пов'язується, перш за все, з реалізацією наявного адміністративного ресурсу. Досягнення своєї мети підприємець вбачає у взаємодіях, які не базуються на раціональних діях, а на наявності особистих взаємозв'язків. При цьому визначальним фактором формування конкурентної стійкості є не раціоналізація діяльності, а зміцнення монопольного стану за рахунок отримання виключних прав, привілеїв та пільг. Тому не дивним є те, що для українських фірм: при наймі управлінця вищого рангу визначальним моментом є не кваліфікація, а наявність у кандидатів особистих зв'язків серед учасників ринку і в державних органах.