Психологічна новела в трансформації авангардизму

Але ці категорії  бажань не  можна розвести на протилежні полюси, навпаки, еротичні бажання щільно переплетені з марнославними, і навпаки:

«Подібно до того, як на багатьох іконах вівтаря в одному куті видніється зображення  засновника, у марнославних фантазіях ми можемо десь у закутку виявити певну даму, заради  якої наш  фантазер і  здійснює свої геройські вчинки, до ніг якої кладе усі свої здобутки» [79, с. 87] .Так людина, за Фройдом, тікає від реальності через фантазії (митець – через мистецтво).

Коли припустити, що, працюючи над новелою  «Чорна неміч», Ґео Шкурупій виступив як послідовний фройдист, то вважатимемо, що у природі  людській він виділяв тілесність. Аналіз рецепції фройдівської теорії наштовхує нас саме на цю думку. З точки зору Фройда, людина керується ірраціональним, інстинктами, що майже не контролюються і належать до сфери підсвідомого. Кредо Фройда – де було Id, там буде Ego –  виражає його оптимізм стосовно того, що  розум зможе приручити примітивні та ірраціональні імпульси. Але аналіз праць Фройда веде до висновку, що ідея  мислячої людини, яка контролює перебіг свого  життя , не більше, ніж міф [79, с.134].

У новелі, Id, тобто Воно виступає як «серце», натомість Ego – це «мозок». Герой новели (ім'я якого автор не називає) повністю підкорюється Id, тобто серцю: «І мозок, здавалося, вже перемагав серце. Але воно знову тіпалось, і кричало як божевільне: вб'є, вб'є» [84, с. 189].

Відомо, що виникнення хвороб психічної системи найбільш вірогідне  у людей з надмірною чутливістю та найбільш розвинутим Super-Ego. Саме таким Ґео Шкурупій змальовує головного героя.

Згідно з теорією Фройда, який пояснював почуття провини в невротиків  впливом поверх-я. За допомогою такого підходу порозумівався феномен тривожності, що займав  тепер велике місце в психоаналізі.  Розрізнялися три види тривожності:  викликані реальністю,  обумовлені тиском з боку несвідомого Воно (ид) і з боку поверх-я (супер-эго). Відповідно задача психоаналізу вбачалася в тім,  щоб звільнити Я (эго) від різних форм тиску на  нього  і  збільшити його силу (звідси поняття   про "силу Я").  Від напруг, випробовуваних його під тиском різних сил, особистість рятується за допомогою спеціальних "захисних механізмів" – витиснення, раціоналізація, регресії, сублімації і т.д. Витиснення означає мимовільне усунення зі свідомості почуттів думок і прагнень до дії.  Переміщаючи в область  несвідомого,  вони  продовжують  мотивувати поводження,  роблять на нього тиск, переживаються у виді почуття тривожності і т.д. Регресія – «соскальзывание» на більш примітивний рівень чи поводження мислення.  Сублімація – один з механізмів, за допомогою яких заборонна сексуальна енергія розряджається у виді діяльності,  прийнятної  для індивіда і суспільства. Різновидом сублімації є творчість.

Про те, що мова йде саме про  психічнохвору людину свідчить ще один епізод: «(…)Прокляття! Вони кажуть, що я божевільний. От дурні! Алеж я цілком нормальний. Чого вони знущаються з мене? (…)» [ 84, с. 190].

На нашу думку,  у тексті автор поєднує симптоми двох хвороб у одну, яку він називає «чорна неміч». Він синтезує такі хвороби  як епілепсія та шизофренія.

 «Епілепсія (гр. epilesia – схоплюю) –поліетіологічне монопатогнетичне прогредієнтне нервовопсихічне захворвання. Характеризується воно судомними й безсудомними психічними  нападами ( пароксизмами ), що  повтоюються, а також гострими, які  переходять у хронічні стійкі,  порушеннями  психіки» [61, с. 372].

Довкола цієї  хвороби з  біблейських часів  виникали,  та й нині ще  існують,  різні  містифікації.  Її  називали  " священною ",  "демонічною",  "чорною  хворобою" ',  " чорною  слабкістю ",  " нечистим болем",  " лихом"  та ін.

Шизофренія (від гр. σχίζω - «розколюю» і φρήν – «розум») – це ендогенний прогредієнтний (процесуальний) психотичний розлад, що характеризується погіршенням сприйняття реальності і значною соціальною дисфункцією.

Це одне з найзагадковіших захворювань. Воно дивне тим, що хворий ніби будує свою персональну реальність, де діють інші закони, відмінні від законів нашого світу. Ця реальність затягує хворого все глибше, і на розвинених стадіях його життя перетворюється на сон. Він живе в іншому світі, і зовсім байдужий до наших цінностей та реалій.

Дуже часто епілепсію називають "священною хворобою", з нею зв'язують здібність до "духовних прозрінь", до збагнення суті речей, знання майбутнього, зрозуміння реальності, що лежить за межами нашого буденного світу. "Священну хворобу" інколи пов'язують також з особливими духовними якостями людини, зі святістю. Є, зокрема, думка, що деякі юроди були саме епілептиками. Взагалі, ця психічна хвороба оточена безліччю таємниць, міфів і легенд.

Але у нашому контексті, ми бачимо людину-генія, людину-твірця, яка бачить те чого не бачать інші.

За Р.Ленгом, розколоте “я” містить розрив між внутрішнім “я”, котре є істинне, справжнє, та хибним “я” – соціальними масками, яких зазвичай є декілька. У першому випадку дискурс має ознаки шизофренічного, оскільки персонаж відділяє себе від реалій зовнішньої дійсності і живе в мікрокосмі створених ідеалів . Внутрішнє “я” постає в опозиції до інших героїв (хибних), проте насправді це відбиток світоглядної системи самого письменника. На прикладі героя новели, можна простежити еволюцію світогляду митця від революціонера-романтика до людини-бунтаря, ідеалу “громадської людини”. Опозиція між системами внутрішнього “я” та хибного “я” – це опозиція між людиною меншини та людиною маси. Якщо перша намагається надати сенсу власному існуванню і змінити навколишній світ, однак, зазнавши невдачі, замикається в собі, то друга, навпаки, задовольняє свої потреби в любові і владі. У новелі Ґео Шкурупія це маски-представники системи хибних “я”: міщани та революціонери, які, звикнувши до смерті за ідею в революційні роки, не можуть її відкинути і в мирний час.

За принципом невротичної структури будується наратив про персонажів, які належать до системи хибного “я”, тих, які переживають невротичні комплекси влади чи любові. Якщо для людини меншості “межовою ситуацією” є героїчний вчинок, то для людини маси – психологічний невроз.

Герой постійно перебуває  у стані афекту. Цим пояснюються його напади гніву, люті, запальності, які супроводжуються необдуманими діями. Наприклад, коли він перебуваючи у такому стані вбиває стару єврейку, а потім страждає та не може забути власного вчинку.

Письменник змальовує  людину, як таку, що розгадала загадку  смерті. І саме в цьому полягає  її найбільша трагедія. Текст характеризуються особливим рівнем спазматичності, розірваності, він нагадує марення божевільного.

Автор використовує кінематографічний  прийом, завдяки якому читач баче текст як на екрані. Вже з самого початку новели, Ґео Шкурупій налаштовує читача на те що буде відбуватися якесь  театральне дійство. Цей ефект досягається  за допомогою детального опису приміщення, де відбувається дія : «Напівтьма. Багато людей. Смалять цигарки. Червоне світло від них то спалахне, то ледве-ледве жевріє. Чути сміх, розмову(…)» [186]. Поетика тексту характеризується швидкою зміною подій та епізодичністю.

Література запозичила в кінематографії сюжет разом з однією його прикметною особливістю – слабкою мотивацією подій і вчинків персонажів. Динамізм досягався за рахунок швидкої зміни кадрів, нанизування випадків на основний сюжетний стрижень. Випадок буквально канонізується “сюжетниками”: у ньому захована несподіванка, атракціон, здатний вразити, здивувати читача, затримати його увагу. Фрагментарність з’являється в новій літературі також унаслідок захоплення фільмовою технікою.

Описи дії, жестів, часто використовувані Ґео Шкурупієм, надають його новелістиці характер сценарію для німого кіно. Майже вся новела «Чорна неміч» складається із “німих” сцен, тобто моментів, коли герої рухаються, але не говорять. Рухи ж, як у німому кіно, потрактовуються як знаки. Зміст складається із значень окремих жестів, рухів персонажів, кожен з яких у загальному плані набуває ваги вчинку. “Кіногенічність” окремих образів і цілих сцен досягається також описом ззовні.

Слід зазначити, що оновлення поетичної мови у ХХ ст. великою мірою було пов’язане з творчою розробкою потенційних можливостей, закладених у внутрішньому мовленні. Одна з суттєвих особливостей внутрішнього мовлення – вільний хід асоціацій, у процесі якого можуть наближатися далекі ідеї й уявлення. Вільний хід асоціацій у внутрішньому мовленні створює, зокрема, структуру, аналогом і моделлю якої є в мистецтві “монтажний принцип”, у широкому його розумінні не тільки як технічного прийому кіно, а як художнього принципу мистецтва взагалі. Світ Ґео Шкурупія пластично монтажний: образи, доповнені асоціаціями, змінюють один одного. Стають суміжними в часі й просторі і зливаються один з одним об’єкти безкінечної різноманітності, все може перетворюватися в усе на основі фабульної чи стильової єдності. Метаморфози – домінанти художнього світу Ґео Шкурупія.

Поділ певної смислової єдності (“загального” плану) на окремі картини  й уявлення і зміна цих окремих  картин за принципом зміни кінокадрів може послідовно давати різні точки  зору (погляд з різних позицій), різні  плани (близький, крупний план – і далекий), різнотипні чуттєві сприйняття (зорові, слухові і т.ін.) і просто роздільні відчуття, кожне з яких виступає як самостійний образ.

Важливе значення у техніці  монтажу має також матеріал: цілісна  смислова єдність твориться з  окремих, часто нелогічних і непослідовних  у часі й просторі шматків. Розуміння художнього твору як набору атракціонів, запропоноване С.Ейзенштейном [див.: 87], одразу стало надзвичайно популярним, оскільки було ніби характеристикою видовищності. «Чорну неміч» можна упевнено трактувати як вертикальний монтаж.

Театральність – ще одна характерна риса, яка набуває вагомості у новелі. Для Ґео Шкурупія дуже важливу роль відіграють жест, поза, театралізація їхніх дійств і дій. Перебуваючи у клініці, головному герою здається, що ніби він у театрі і що все те, що відбувається – це театральне дійство. Усі люди, що його оточують – це актори та споглядачі.

Як було зазначено вище, головний герой новели – психічно хвора людина, яка не може примиритися  з дійсністю, що відбувається довкола  неї. Все її життя – це хитання. З одного боку, вона прагне смерті: «Наче якась радість охоплює мене, що це вже швидко кінець, що я кінчаю рахунки з життям» [84, с.196]; з іншого вона страшенно боїться це зробити: «Невже я боюся, невже я боягуз, невже я й зараз не можу цього зробити?» [84, с. 201].

Надзвичайний ефект оповідання полягає в тому, що внутрішня драма  героя, ніби "проектується" назовні. Душевному стану хворого відповідає безпросвітна внутрішня обстановка кімнати, чорні ґрати на стінах, порозкидане шмаття, поперекидані стільці. Автор показав розпад особистості, в якій інтелектуально-духовне начало одержало однобокий, хворобливий розвиток.

"Трагедія душі", відтворена в "Чорній немічі", відноситься до тієї сфери людських емоцій, яку прийнято позначати поняттям "страх", страх перед життям і смертю, неможливість прийняти дійсність та й водночас покинути цю жахливу реальність.

"Чорна неміч" характеризується особливим синтезом, психологічною сконцентрованістю, трактуванням предмету на більш високому рівні. Ця новела зображує вже не страх перед життям або страх перед смертю, а страх перед страхом життя і смерті, тобто по особливому витончену і смертоносну форму жаху душі. З одного боку, головним предметом зображення служить хворобливий стан людської психіки, свідомість на межі божевілля, з іншого – тут зображена душа, тремтяча від страху перед грядущим і неминучим жахом: «Я ходжу по кімнаті, моє серце все міцніше схоплює нудьга, я почуваю, що сьогодні скоїться щось таке нове, страшніше ніж завжди, що сьогодні для мене нещасний день, що в моїм житті, в моїй хворобі скоїться якийсь страшний переворот» [84, с.191]. Життя героя – це і є його найстрашніша хвороба.

Читання новели викликає тривожні, полохливі емоції. В оповіді переважають почуття тривоги і безнадійно похмурого відчаю. Крім того, Ґео Шкурупій весь час переходить від загальних описів до окремих, поодиноких, від зовнішніх рис до внутрішнього стану героя. Митець мовби звужує події та образи до кімнати, до труни та склепу, до повного знищення, до остаточної руїни.

Розповідна структура психологічної новели ведеться від першої особи. В ній втілені і морально-психологічна норма, і відхилення від неї. Таким чином розповідь набуває характеру самоспостереження. Звідси випливає роздвоєння свідомості героя, яке функціонує ніби на двох рівнях. Один належить людині, який здійснює вчинки, другий – людині, яка розповідає і пояснює їх.

Для поетики цієї новели характерна поетика "статичних контрастів", наприклад, театру і психіатричної клініки, де під час уявної вистави людина покінчить життя самогубством; сусідство Смерті зі сміхом.

З усього сказаного можна  зробити висновок, що творцями мистецтва  завжди були люди, які вирізнялися  неадекватністю поведінки, дивністю реагування. У свій час з приводу цього А. Шопенгауер говорив: «Кожен, хто писав геніально, бачив духів. Адже якби він сприймав дійсність, прилаштовувася до людської думки взагалі чи до хиб свого часу, то не висловлювався б так влучно кожним словом впротивагу і цій думці, і цим хибам...». Особливо це стосується митців перехідної доби, реагування яких знаходиться на межі норми і відхилення від неї.

До типологічних рис, які  вказують на це, можна віднести наявне у письменників цього періоду, як і у людей з хворою психікою, акцентування уваги на власних станах, мазохістське бажання аналізувати  своє страждання, виставляти його напоказ, прагнення руху, змін, що породжує особливий  стиль, який побудований на надмірі, парадоксі, поєднанні непоєднуваного. Таким чином, як бачимо з аналізованого вище матеріалу, у період кризи, як на рівні суспільства, так і на рівні мистецтва, відбувається загострення психологічного стану людей з тонкою душевною організацією, що сприяє появі у літературі митців, стиль яких близький до поведінки і манери реагування психічнохворих.

3.1.Поетика виходу із замкнутого простору («Зруйнований полон»)

Прозовий аванґард потрактовується як різновид експериментального письма, що характеризується прагненням до змін та деканонізації класики й визначних авторитетів, є ультрасучасним і незрозумілим для свого часу, доби саме через свою новизну.

Після подій 1917 року, а в  Україні – фактично, з 1922, докорінно  змінюється система відліку –  модерністичним (суто новим) стає все: державний устрій, стосунки в суспільстві; світовідчуття митця. Змінюються й  естетично-психологічні вмотивування творчості – на зміну індивідуалізму приходить уніфікаторський колективізм. Як зауважують Ю.Ковалів та І.Дзюба: «одним з наслідків вульгаризації колективістського принципу була орієнтація на «масовім» у художній творчості, що призводило до унеможливлення естетичного цензу, а отже і до заперечення самої творчості як естетичного акту, зведення її до ідеологізованої самодіяльності»[4].