Психологічна новела в трансформації авангардизму

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………..2

Розділ І. Феномен психологічної новели

та особливості її оновлення  в літературі аванґардизму

1.1. Психологічна новела як динамічний проект у сучасному літературознавстві…………………………………………………………………..7

1.2.  Історія рецепції Ґео Шкурупія – автора аванґардистської

новели…………………………………………………………………….................22

Розділ ІІ. Поетика психологічної новели Ґео Шкурупія

як формалістичний дискурс і досвід психоаналізу несвободи

2.1.  Фройдівська опозиція  «ерос-танатос» у поетикальній 

сфері новели («Чучупак»)………………………………………………….............35

2.2. Фантазії homo aegrotus і поетика новели («Чорна неміч»)…………...48

Розділ ІІІ. Формалістсько-психоаналітична фокалізація визволення

та її поетикальні кореляти в психологічній новелі Ґео Шкурупія

3.1.  Поетика виходу із замкнутого простору

(«Зруйнований полон»)……………………………………………………………58

          3.2.  Поетика подоланого страху («Переможець дракона»)……......67

Висновки……………………………………………………………………..74

Список використаних джерел…………………………………………........76

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  дослідження. На початку ХХI століття вповні виявилась об'єктивна потреба осмислення й системного вивчення літературного доробку Ґео Шкурупія – непересічного явища аванґардного мистецького руху в Україні 20-х–30-х років ХХ століття. Адже творчість митця була позначена оригінальністю та новаторським пошуком у царині епічних та ліричних літературних жанрів. Не можна не рахуватися з тим, що художні тексти Ґео Шкурупія – цього «другого» після Михайля Семенка апологета футуризму – питомо визначили аванґардний літературний дискурс 20-х–30-х років ХХ століття, тому без їх осмислення не уявляється можливим скласти цілісне уявлення про український літературний аванґард та вповні визначити його роль у літературному багатоголоссі першої третини ХХ століття.

Формальні експерименти й  неординарне осмислення національних і світових літературних тенденцій визначали ідейно-тематичну та жанрову типологію прози письменника. Крім того, твори Ґео Шкурупія, попри задекларовану прихильність до офіційної влади, сповнені національного нурту, прагненням оновлення етнічної культури українців, наближення її до європейського та американського зразків.

Аванґардські пошуки митця передовсім пов'язані з експериментами не лише в площині аванґардної форми, але й змісту, і виявились у новому осмисленні архітектоніки епічного твору. Метою його творчого експерименту було віднайдення нових засобів для подолання, за слушною заувагою М.Сулими [див.: 64], непереборного тяжіння української літератури до надмірного фольклоризму та етнографізму.

Нинішній стан наукової розробки проблеми визначається загальним  рівнем літературознавчого осмислення поетики новелістичної прози , зокрема  психологічних новел.  В основу дослідження поетики художньої прози Ґео Шкурупія було покладено психоаналіз Зігмунда Фройда, зокрема такі праці як: "По той бік принципу задоволення", " Художник и фантазирование". На нашу думку, у роботі поетику прозописьма Ґео Шкурупія доцільно розглядати як цілісну систему художнього осягнення митцем дійсності, способів використання зображувально-виражальних засобів та інших елементів форми творів. Запропонований погляд на поетику художньої прози митця дозволяє розробити межі та дієвість цих складових як форм реалізації авторської свідомості у певну цілісність.

Так, ідейно-емоційна настроєвість творів Ґео Шкурупія визначається постійним  пошуком його персонажів сенсу життя. Це виразно простежується у малій прозі. Зокрема авторське розуміння екзистенції буття простежуэться у "Новелях нашого часу": згущення дійсності до надреальності ("Патетична ніч"), одивнення ("Тисяча пройдисвітів"), психологічні несподіванки ("Чорна неміч").

З-поміж інших епічних  творів, представлених у національній літературі

аналізованого періоду, нарацію  письменника виокремлює розповідач. Усі події викладені у творах від третьої особи, що дозволило авторові уникнути коментарів та надмірної описовості.

Становлення та подальша творчість  письменника була б неможливою без  прискіпливої уваги критиків до нього. На початку творчої діяльності, у 20-30-х роках ХХ століття, першими, хто звернув увагу на твори Ґео Шкурупія були Олександр Білецький, Микола Зеров, Майк Йогансен та Матвій Сулима, які одразу помітили неординарне художнє мислення митця. Наступ у національній літературі епохи соцреалізму штучно припинив існування багатьох течій та напрямів. Це стосувалося й футуризму. Тож оцінювати твори Ґео Шкурупія намагалися крізь призму шаблонних методів, звертаючи увагу на класову позицію. Це призвело до того, що з 30-х до початку 60-х років минулого століття твори письменника не передруковувалися, а згадки про нього носили виключно інформаційний характер, а потому й зовсім припинилися.

Наприкінці 60-х років, на хвилі недовготривалої національної піднесеності, було видано окремі твори письменника: роман "Двері в день" та ряд поезій. У контексті літературного процесу 20-30-х років ХХ ст. було видано монографію Зінаїди Голубєвої "Український радянський роман 20-х років".

На сьогодні у національній літературі ім'я Ґео Шкурупія представлене лише в частині студій науковців та літераторів як в материковій Україні, так і за її межами. Вивченням і аналізом творчості Ґео Шкурупія займаються Анна Біла, Світлана Губарєва, Юлія Данькевич, Олег Ільницький, Олена Козир, Тетяна Огнєва, Галина Хоменко – однак поки що знавців творчості видатного футуриста замало, і в спектрі їхньої уваги розглядаються лише певні аспекти літературного надбання письменника з акцентом, як правило, на специфіці романів Ґео Шкурупія. Отже, актуальним стає детальний і різноплановий аналіз досвіду типологізації новел за Ґео Шкурупієм, який сам виділив і розробляв у збірці новел «Новелі нашого часу» (1931) такі типи творів, як: новелі репортажні («Місяць із рушницею», «Тисяча пройдисвітів», «Повстання»), новелі таємниць («Патетична ніч», «Страшна мить», «Провокатор», «Нарком») і новелі психологічні («Чучупак», «Зруйнований полон», «Чорна неміч», «Переможець дракона»).

Саме тому ми маємо підставу для незаангажованого ґрунтовного дослідження проблем поетики новелістичного доробку Ґео Шкурупія.

Метою магістерської роботи є аналіз поетики психологічних новел Ґео Шкурупія концептуальним підґрунтям якої стала інтеграція принципу формалізму та психоаналізу. Запропоноване дослідження передбачає розв'язання комплексу завдань, головні з яких:

• окреслити динаміку рецепції жанру психологічної новели в сучасному літературознавстві;
• вказати головні топоси поетики новели;
• продемонструвати естетику новацій експериментальної прози митця у психоаналітичній площині психологічної новели;
• проаналізувати поетику новели «Чучупак» Ґео Шкурупія в аспекті опозиції ерос-танатос;
• розкрити сутність головних поетикальних корелятів хворої людини в новелі «Чорна неміч»;
• зробити аналіз поетикальної субстанції психологічного звільнення в новелах «Зруйнований полон» та «Переможець дракона»

Об'єктом  дослідження є новелістика Ґео Шкурупія.

Предмет дослідження – поетика психологічних новел письменника-аванґрдиста як динамічний феномен у контексті українського літературного аванґарду.

Теоретико-методологічну  основу роботи склали традиційні й сучасні підходи до вивчення явищ художньої літератури. На нашу думку, їх поєднання виправдовується спробою осягнути різнорівневі шари поетики Ґео Шкурупія. Тут за основу беруться думки Ґ.Ґадамера про те, що метод дослідження у співвідношенні з самим осягненням досліджуваного об'єкта є явищем похідним – функцією розуміння.

Робота базується також  на літературно-критичних працях Григорія Майфета, Єлізара Мелетинського, Михайла Бахтіна, Василя Фащенка, Віктора Шкловського та ін. У роботі використані досягнення вітчизняних дослідників теорії поетики та індивідуально-авторської поетики Григорія Клочека, Ольги Фрейденберг, праці Миколи Ільницького, Юрія Коваліва, Володимира Моренця та інших, що стосуються питань системності, формозмістової структури, критеріїв художності літературного твору, психологічності тощо.

Для розв'язання поставлених  завдань застосовано методи: описовий, порівняльно-історичний, типологічний та принципи рецептивної естетики.

Наукова новизна  роботи. Вперше проаналізовано поетику психологічних новел Ґео Шкурупія концептуальне підґрунтя якої склали фройдівський психоаналіз та російський формалізм.

Теоретичне  значення одержаних результатів полягає у науковому окресленні специфіки українського аванґардизму, у висвітленні форми та змісту аванґардних текстів Ґео Шкурупія.

Практичне значення одержаних результатів. Дослідження проблем поетики новелістичного доробку Ґео Шкурупія дає змогу доповнити літературознавчу концепцію українського футуризму та визначити у ній роль і місце письменника, оцінити ідіостиль митця. Основні положення магістерської роботи можуть бути використані у нових дослідженнях поетики художньої прози, у читанні курсів лекцій з історії літератури, при підготовці спецкурсів, написанні курсових робіт з історії української літератури перших десятиріч ХХ ст.

Окрім обов’язкових вступу, висновків та списка використаних джерел робота містить три розділи:

Розділ І. Феномен психологічної новели та особливості її оновлення в літературі авангардизму

Розділ ІІ. Поетика психологічної  новели Ґео Шкурупія

як формалістичний дискурс  і досвід психоаналізу несвободи

Розділ ІІІ. Формалістсько-психоаналітична  фокалізація визволення

та її поетикальні кореляти в психологічній новелі Ґео Шкурупія

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ФЕНОМЕН ПСИХОЛОГІЧНОЇ НОВЕЛИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ОНОВЛЕННЯ В ЛІТЕРАТУРІ АВАНҐАРДИЗМУ

 

1.2. Психологічна новела  як динамічний проект у сучасному  літературознавстві

 

Історичному огляду виникнення й еволюції жанру новели необхідно було б навести хоча б приблизне теоретичне визначення новели, але такого не існує скоріш за все через те, що при всій своїй сконцентрованості новела предстає в реальності у вигляді достатньо різноманітних варіантах, обумовлених культурно-історичними розбіжностями [див.: 45, с.3].

Новела така ж давня, як і цивілізація. Усі структурні ознаки європейської новели можна знайти вже у біблійних новелістичних вкрапленнях та оповідках Геродота. «Такий погляд на генезис жанру спричинив появу досліджень античної новели, яка фактично рідко існувала самостійно, вегетуючи звичайно в лоні інших жанрів. Другий, більш традиційний напрям у теорії новели шукає колиски цього жанру в добі раннього Ренесансу. Саме витвір Бокаччового генія – «Декамерон» – знаменує для новели «розвидняющийся день» – епоху її генеалогічної одрубності та розвитку в письменствах різних народів»[ 19, с. 127].

 Для повного розуміння дефініції  жанру новели звернемося до  історії виникнення цього жанру.  Григорій Майфет у своїй збірці  «Природа новелі», аналізуючи  історію й теорію грецької  новели, згадує так звані Мілетинські  казки, чи оповідання, що їх  зібрав, надавши літературної форми,  мешканець Мілету Аристид, який  за здогадами жив у І чи  ІІ столітті до нашої ери  [див.: 44, с.9]. Відомо, що оригінал цього твору загублено; незначна решта його лишилася в латинському перекладі. Для греко-римської літератури цей твір був художньо новим, перш за все через те, що являв собою новелістичний цикл розважального характеру.

На думку Григорія Майфета, хронологічно першим в довгій низці новелістів є італієць Франческо да Барбеліно (1264 – 1348). Якщо раніше Novellino мали тільки моралізаторський характер, то у новелах  вищезазначеного автора чітко простежується  реалізм та психологізм.

Але існують й інші думки  щодо надання першості в історії  жанру новели. Так, наприклад, за спостереженням М.Андрєєва, перший відомий збірник новел “Новеліно, або Сто давніх оповідок” датується ХІІІ століттям. Саме італійський письменник Бонвензін Дра Ріва вперше назвав свої твори новелами. Історична роль цієї книги полягала в тому, що у ній було порушено науково-художній синкретизм ранньої італійської прози і “на його уламках побудована нова художня єдність, в яку дидактика та вченість увійшли як підпорядковані” [1, с. 226].

Художня функція і художній зміст у “Новеліно” переважають над будь-якими іншими завданнями, – зазначав М. Андрєєв. Саме завдяки цьому оповідки “Новеліно” не тільки своїми фабулами (як їх європейські, арабські чи індійські прототипи), але і своєю структурою новелістичні, тобто відповідають новоєвропейській, а точніше ренесансній жанровій моделі.

На думку дослідника, жанрова новизна виникає тут внаслідок вимог, породжених потребою оновлення розповідного контексту. Жанр у “Новеліно” перебуває в процесі становлення, він ще аморфний, межі його невиразні, не всім оповідям збірника вдалося набути ознак жанру – одні підійшли до них безпосередньо, іншим заважає не знята до кінця чужорідність [1, с. 226].

Відкинути все зайве, зберігши той скупий мінімум, без якого  розповідь незрозуміла, міг тільки дуже обдарований майстер. Багатослівність від невміння і багатослівність як усвідомлене художнє завдання – ось реальна стильова амплітуда “Новеліно”.

Через півстоліття після  створення цього збірника Джованні Боккаччо написав “Декамерон” і  новела перетворилася у класичний  літературний жанр, що його було трансформовано із “позицій найпередовішого світогляду свого часу – ідей Відродження, а це давало несподіваний ефект новизни: літературна новела виростала на конфлікті старого й нового – рутини й новітнього світосприймання.

М.Андрєєва підтримує й  М.Юнович, який констатує, що італійське слово novella (новина) прийшло в літературу з юриспруденції, в якій воно означало новий указ. Першим італійським письменником, який дав своїм художнім оповідкам наймення «новела»,  був Фонвезін де ля Ріва, що виступав у середині ХІІІ ст. [див.: 89]. На думку М. Юнович, пізніше,  у XIV ст., новелу як літературний термін було закріплено за Джованні Бокаччо – знаним автором книги новел «Декамерон». Джованні Бокаччо сміливо поєднав фольклорну техніку трактування сюжетів з літературними прийомами, з досвідом античного й сучасного йому письменства; на імперсональний жанр він наклав відсвіт свого індивідуального стилю. Так літературна новела стала твором особистісного характеру на відміну від тієї імперсональності, що була притаманна фольклорній оповідці, зокрема, анекдотові [див.: 89].