Культура України в ХІХ – на початку ХХ століть

Правобережної України. Зібраний матеріал ліг в основу виданого у  

Петербурзі  семитомника  «Труды энографическо-статистической

экспедиции в Западно-Русский  край».   «Труди» здобули міжнародне

визнання  – були відзначені Золотою медаллю  на міжнародному

конгресі в Парижі у 1875 р., а також Золотою медаллю  Російського 

Географічного товариства, премією Російської академії наук.

В історії української  культури ХІХ ст. чільне місце посідає 

М.П.Драгоманов  –  один  з  лідерів  громади.      Його  перу  належить

чимало творів: «Про українських козаків, татар і  турків», «Шевченко,

українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про українську

національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну», «Історична 8

Польща і великоруська демократія», «Лібералізм і земство в Росії»

тощо.

М.Драгоманов вважається засновником українознавства у 

світовій науці. Аналіз його наукових та публіцистичних робіт  з 

проблем держави, суспільства, особистості дає підставу назвати 

Михайла Драгоманова першим українським політологом. За

визначенням І.Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов – «два

чільних сини України», які піднесли її культуру до світового  рівня.

Шевченкове слово  стало символом самої України, а  політична думка 

М.Драгоманова  – могутньою силою, що гуртувала навколо себе

найсвітліші уми  і найчесніші серця. Як свого часу Т.Шевченко зробив

українську культуру європейською за глибиною і новизною

вираження естетичного  ідеалу українського народу так і 

М.Драгоманов підняв свої українські студії до європейського рівня за

методом наукового  мислення, широтою аргументації та глибиною

теоретичних узагальнень.

У ХІХ ст. успішно  розвивалося  українське меценатство. В цей 

час знайшлися люди  – українські патріоти, які власне, відродили,

продовжили ті традиції, що започаткували К.Острозький, 

П.Сагайдачний, П.Могила, І.Мазепа. Одним з перших українських 

меценатів був багатий  цукрозаводчик Федір Симиренко. Багатьма

добродійними, доброчинними справами уславилися  Микола

Терещенко,  Микола Аркас, Богдан Ханенко, Єлизавета Милорадович-

Скороропадська та ін. Матеріальна підтримка ними діячів української 

культури, багатьох культурних починань є яскравим виявом їхніх 

патріотичних почуттів, найщирішого ставлення до справ 

національного відродження України, української культури.

Національно-культурне  відродження, що відбувалося на

теренах   Наддніпрянської  (Підросійської ) України мало великий 

вплив на інтелігенцію    Галичині, яка   знаходитись в  імперії 

Габсбургів. Так, протягом 1833-1837 рр. у Львові діяло демократично–

просвітительське  літературне  угрупування «Руська  трійця»,

керівниками й засновниками якого  були Маркіян Шашкевич, Іван

Вагилевич, Яків Головацький.

У 1837 р. у Пешті (Угорщина) надруковано українською мовою 

підготовлений діячами «Руської трійці» збірник «Русалка Дністрова».

Збірник містив фольклорний  матеріал, забраний у Галичині, і  низку 

власних творів з  проблем історії України. У вступному  слові,  яке 

написав М.Шашкевич, прозвучав заклик до  духовного  єднання 

українців Наддністрянської та Наддніпрянської України:

                                  Вспоминайте, браття милі...9

                                  Може спомин собі дасть

                                  Воскресить в новій силі

                                  Руську славу, руську власть!

         У 1860-х рр. на Західній Україні  почався новий виток 

національно-культурного  руху.  Його учасниками стало молоде

покоління руської (української)  інтелігенції  – вчителі, письменники,

журналісти, юристи, студенти. Вони започаткували так званий

народовський напрям національного руху, який орієнтувався на народ 

і стояв на ґрунті національного самоутвердження  та визнання

національної єдності  українців Галичини і Наддніпрянщини.

8 грудня 1868 р. у  Львові виникла культурницька організація –

«Просвіта». В подальшому «просвіти» поширюються по всій

Галичині. Основна  її мета  – масове поширення освіти і національної

свідомості серед  українського народу. Просвіти сприяли, боролися,

виступали за соборність та державність України. Вони організовували

бібліотеки, народні  музеї, читальні, самодіяльні хори, театри,

видавали газети, підручники, популяризували твори Т.Шевченка та

інших письменників, відкривали школи, курси для неграмотних.

У  діяльності просвіт  брали участь Юрій Федькович, Іван

Франко, Михайло Коцюбинський,   Микола Аркас, Іван Огієнко,

Микола Лисенко, Леся Українка та ін. На Галичині стали 

традиційними щорічні  відзначення Шевченківських днів, які 

перетворилися на   національне свято українців. В цьому краї було

споруджено кілька десятків пам’ятників Т.Шевченкові. Представники

галицьких українців  взяли участь в урочистостях в 1903 р. у Полтаві з 

нагоди відкриття  пам’ятника класику української  літератури

І.П.Котляревському. Відбулося духовне  єднання українців, яких

розмежував російсько-австрійський кордон.

  Наукові дослідження  в Галичині проводило літературне 

товариство ім. Т.Шевченка. У 1892 р. товариство набуло статусу 

наукової організації. Воно було по суті першою національною

академією української науки. У товаристві працювали секції:

історико-філософська, філологічна та математико-природничо-

медична. До секції входило  кілька комісій. Товариство мало

друкарню,  бібліотеку  й  музей,  разом  з  науково-дослідницькою 

займалося культурно-просвітницькою роботою серед населення. За

час свого існування  товариство видало більше 120 томів «Записок

наукового товариства імені Тараса Шевченка» і понад 100 томів 

інших видань, серед  яких і «Пам’ятки українсько-руської  мови і 

літератури». 10

Історико-філософську  секцію Товариства очолював видатний

український історик  Михайло Грушевський. Головним науковим

доробком ученого  була 10-томна монографія «Історія України-Русі», в 

якій  він      всебічно  відтворив      український    історичний  процес  з

позицій саме  українського, а не російського чи малоросійського 

вченого,  показав, що Україна мала свою,  власну, відмінну від 

російської та польської, багату історію, яку всім українцям  потрібно

вивчати, знати й  любити.

2.Освіта і наука

         ХІХ століття  – це період  розвитку капіталістичних відносин  у 

Росії й, відповідно, в Україні як найбільш розвинутому  регіоні імперії. 

Попри  те,  що  правлячі  кола  країни    у  своїй    переважній  більшості 

боялися   поширення  знань серед широких верств населення, вони

мусили вживати  певних заходів щодо розвитку мережі навчальних

закладів різного  рівня.  Уряд  також змушений був  надати можливість

отримати середню  й навіть вищу освіту представникам  недворянських 

(різночинських) верств  населення.  Адже капіталізм  був пов’язаний з

розвитком   промисловості  й  торгівлі, міським будівництвом,

ускладненням правових відносин у державі, руйнацією натурального

господарства,  а  це,  в  свою  чергу,    збільшувало    потребу  в  освічених  і 

кваліфікованих працівниках.  

Найнижчою ланкою освіти залишалися  парафіяльні школи, які 

створювалися при  церковних парафіях і були початковими. Навчання

в них тривало  4-6 місяців у селах і до одного року у містах. Навчання

велося російською мовою, учнів навчали читати, писати, рахувати,

основ православної віри.

Трохи більш високий  рівень початкової  освіти надавали

повітові школи,  які    були  спочатку  дво-, а згодом – трикласними. Тут 

навчалися здебільшого  діти купців, дворян, чиновників, заможних

ремісників. Вони вивчали  російську мову, географію, історію,

арифметику, фізику.

Хлопчики з  дворянських  родин, які зазвичай отримували

початкову освіту  за допомогою гувернерів, продовжували навчання в 

гімназії. Для дівчат існували  інститути шляхетних дівчат, приватні

пансіони. Термін навчання в гімназіях спочатку становив  4,  згодом –

7 років. Викладалися   іноземні мови, зазвичай французька,  німецька,

грецька, латинська, Закон Божий, література, історія, географія.  

  Крім того, у  першій половині століття на зразок відомого 

ліцею в Царському  селі (під Санкт-Петербургом), де навчався юний 11

О.Пушкін, були відкриті три  ліцеї  в Україні: Рішельєвський  в Одесі, 

Крем’янецький на Волині, Ніжинський на Чернігівщині. Ліцеї  були

закритими навчальними закладами  для дітей із аристократичних

сімей.   Освіта, яку вони надавали, формально не була вищою, але 

фактично була надзвичайно  високою. У середині ХІХ ст. ліцеї  були

перетворені на виші навчальні заклади. Зокрема, на базі

Рішельєвського ліцею був відкритий Новоросійський університет.

У 1864 р. було проведено  реформу освіти. Згідно з нею 

парафіяльні та повітові школи були перетворені на початкові  народні 

училища, а гімназії були поділені на два типи: класичні і реальні. В 

класичних,  як і раніше, перевага надавалася вивченню гуманітарних

дисциплін, насамперед давніх мов. Їх випускники могли без  іспитів 

поступати до всіх вищих  навчальних закладів. У реальних гімназіях  

(згодом вони стали  називатися реальними) вивчалися 

природознавство, фізика, математика тощо). Їх випускники могли без

екзаменів вступати лише до вищих технічних навчальних закладів.

Крім того,  було створено декілька   окремих жіночих   гімназій.

Наприкінці ХІХ  ст. в українських губерніях Російської імперії 

було 17 тис. початкових шкіл, 129 гімназій, 19 реальних і 17

комерційних училищ, якими було охоплено приблизно 30% дітей.  Як

наслідок в Україні, як і загалом в імперії,  письменні   становили 

менше ніж чверть населення. 

Одночасно із загальноосвітніми   навчальними  закладами