Культура України в ХІХ – на початку ХХ століть

Т.Шевченко «був сином  мужика  – і став володарем  у царстві Духа.

Він був кріпаком  – і став велетнем у царстві  людської культури. Він 

був самоуком  –  і  вказав  нові,  світлі  й  вільні  шляхи  професорам  і

книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки  могла, та

вона  не  зуміла  перетворити  золота  його  душі  в  іржу,  ані  його  любові

до людей в ненависть  і погорду...».

Подальший розвиток літератури критичного реалізму й 

демократичної спрямованості пов’язаний з  поколінням українських

письменників, творчість  яких припадає на  другу  половину  ХІХ  і 

початок ХХ ст. Зокрема,  до класики української й світової літератури

увійшли байки Леоніда  Глібова, «Народні оповідання» Марка Вовчка

(Марії Вілінської),  соціально-побутові повісті «Микола  Джеря» та 

«Кайдашева сім’я» Івана Нечуй-Левицького. Суттєвим був  внесок у 

розвиток української  літератури також багатьох письменників

ліберально-буржуазної течії, передусім  Пантелеймона Куліша, який

створив перший класичний  український історичний роман «Чорна

рада». Одним  із засновників  і кращим представником 

неоромантичного напряму  в українській літературі була Леся

Українка – автор  драми-феєрії «Лісова пісня», поеми  «Осіння казка»,

багатьох ліричних віршів тощо. 

У духовному житті  Галичини, що була австро-угорською 

колонією, особливо  значне місце  посідав  Іван  Франко, видатний

письменник,  учений, громадський діяч, автор близько 5 тисяч 

наукових і літературних  творів. Серед них: історичний роман «Захар

Беркут» та соціально-побутові повісті «Борислав  сміється»  і  «Boa16

сonstrictor», «Бориславські  оповідання», в яких  відтворюється 

реалістична  картина  важкої праці й злиденного життя  галичан. 

Поетичні твори  І. Франка «Смерть Каїна», «Мойсей»,  збірки 

ліричних віршів  «Зів’яле листя», «З вершин і низин», «Мій ізмарагд»,

«Із днів журби»  явили чудовий взірець  глибокої філософської думки 

і ніжної інтимної лірики.   

Наприкінці ХVІІІ  ст. поряд з чисельними аматорськими

музично-драматичними колективами  утворюється   професійний 

український театр.   Першим постійний театр був заснований у 1797 р.

Харківський театр, директором,  режисером і актором  якого згодом 

став  Г.Квітка-Основ’яненко. Згодом  утворюються театри в Полтаві

та Києві. На сценах  трьох названих театрів  блистав  геніальний

російський актор  Михайло Щепкін. Його, як і Т.Шевченка, викупили з 

кріпацтва представники  російської та української громадськості.

У другій половині ХІХ  ст. в ураїнській драматургії і театрі

виділяються три  постаті  – драматурги, режисери, актори Марко 

Кропивницький, Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Михайло 

Старицький. М.Кропивницький  написав і поставив близько 40 так 

званих «етнографічних драм», серед яких «Доки сонце  вийде, роса очі

виїсть». І.Карпенко-Карий  створив гостро соціальні драми 

«Безталанна», «Мартин  Боруля», «Сто тисяч» тощо. М.Старицький є 

автором п’єс  «Циганка Аза», «За двома зайцями», «Ой  не ходи,

Грицю», «Не судилося»  тощо. Перу Старицького також належать 

історичні драми  «Богдан Хмельницький», «Маруся  Богуславка»,

«Оборона Буші».

Серед  чудової  плеяди видатних українських акторів  виділялася

Марія Заньковецька, яка була не тільки блискучою актрисою, але й 

прекрасною співачкою. Вона мала чудовий голос  – драматичне

сопрано й незрівнянно  виконувала у спектаклях українські народні 

пісні. Пісня допомагала актрисі розкрити глибину створеного нею 

образу, а слухачам  – пізнати душу українського народу. Для неї спів

був одним з найдійовіших на глядачів.

З тріумфом виступала  М.Заньковецька на сценах театрів 

Петербурга і Москви, куди приїжджали  на гастролі група 

українського професіонального театру на чолі з М.Кропивницьким.

Захопленню московської  публіки не було меж. Актриса страждала  на

сцені, а люди плакали у залі. Вони підходили до каси і питали:

«Сегодня Заньковецкая будет плакать?» Якщо відповідали: «Будет»,

то квитки брали. 

Оцінюючи творчість  майстрів   української сцени  ХІХ ст., один

із засновників  Московського художнього академічного  театру, 17

всесвітньо відомий  режисер Костянтин Станіславський – писав: «Такі 

українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський,

Садовський  –  блискуча плеяда майстрів української  сцени, ввійшли 

золотими літерами на скрижалі світового мистецтва…  Той хто бачив 

гру українських  акторів, зберіг світлу пам’ять про  них на все життя».

         Невід’ємною складовою українського  театру було музика. В її

розвитку переламне  значення   мали дві наступні події: постановка   у 

1863 р. у Петербурзькому  Маріїнському театрі  першої української  

опери «Запорожець  за Дунаєм», яку  створив відомий  оперний співак

Семен Гулак-Артемовський,  та відкриття   в 1867 р. у Києві  оперного 

театру (тепер –  Національна опера України ім. Т.Г.Шевченка).  Однак 

справжній підйом оперного й загалом музичного мистецтва 

пов’язаний з  творчістю великого українського композитора  Миколи

Лисенка. Він досконало  опанував  багатий  український народний  

мелос і на його основі створив опери «Тарас Бульба», «Наталка

Полтавка», «Пан Коцький», оперу для дітей «Коза-Дереза»,  низку 

музичних  творів  на  теми  з  «Кобзаря»  Т.Шевченка.      Всього  він 

написав музику до близько 600 пісень. У 1862 р. композитор

М.Вербицький, написавши  музику до віршу П.Чубинського «Ще  не

вмерла України  ні слава, ні  воля», створив національний український 

гімн. 

      Україна  завжди славилася  своїми  музичними  талантами. 

Українські  родові коріння мало чимало видатних музикантів,

співаків, композиторів.  Особливе місце серед них належить

геніальному композитору  Петру Чайковському, який  написав  багато

творів  практично  в усіх  музичних жанрах (фортеп’янна  музика,

симфонія, соната, опера, балет, романс тощо).   При цьому опери

«Мазепа» та «Черевички» (за творами О.Пушкіна і М.Гоголя) він 

написав на українську тематику,   присвятив їх батьківщині  своїх 

предків з козацького роду Чайків.

4. Архітектура та  образотворче мистецтво

У першій половині ХІХ  ст. розвиток   архітектури  України, як і 

Росії, визначали  класицизм, тобто використання античних канонів і 

прийомів,  і  ампір  як  різновидність класицизму, що орієнтується

переважно на традиції стародавнього імператорського  Риму,

характеризується  монументальністю й урочистістю  архітектури.

Російська імперія  прагнула втілити в  архітектурні форми свою велич і 

могутність, що зросли після перемоги над Наполеоном. Серед 

найкращих зразків  класицизму та ампіру в архітектурі  можна назвати 18

такі споруди, як церква-ротонда на Аскольдовій могилі архітектора 

А.Меленського, головний («червоний») корпус Київського

університету  архітектора  О.Беретті, Потьомкінські сходи на

Приморському бульварі в Одесі архітектора Ф.Боффо, садово-

парковий комплекс графів Потоцьких під Уманню («Софіївка») тощо.

           У другій половині ХІХ ст. набуває  поширення  так званий 

неоренесанс або  еклектизм  – суміш елементів  різних стилів. У 

оздобленні фасадів  та інтер’єрів надмірно використовуються

різноманітні ліпні  прикраси, скульптура, розпис, позолота тощо. Усе 

це  не вважається  проявом високого естетичного смаку.  Тим не менш 

багато хто з  пересічних людей  у захваті від  архітектури Одеського 

оперного театру,  збудованого за проектом віденських архітекторів

Г.Гельмера і Ф.Фельнера та Київської опери  архітектора  В.Шретера,    

Прикрасою  Києва  став також Володимирський собор  архітекторів

І.Штрома,  О.Беретті, А.Прахова, які використали  канони

середньовічних візантійських  храмів. Внутрішній розпис собору 

здійснений  у  стародавньому руському стилі групою видатних митців.

Один з них  –   російський художник В.Васнєцов, автор відомої  

картини «Три богатиря».   Примітними спорудами Львова стали 

оперний театр, який  спроектував архітектор З.Горголевський та

будинок Галицького крайового сейму (нині  – Національний

університет імені  І.Франка), збудований в дусі віденського 

неоренесансу за проектом Юліуса Гохберга.

           На межі ХІХ-ХХ ст. на характер  архітектурних  форм сильно 

впливали нові  будівельної технології й широке застосування  таких 

будівельних матеріалів, як метал, залізобетон, скло. З’являється  стиль 

«модерн», який  відзначався  поєднанням архітектурних образів 

середньовіччя ( готики, візантійського, московських стилів),   і

новаторських  архітектурних   ідей. У модерновому  стилі  побудовані

будинок  архітектора  Владислава Городецького («будинок з 

химерами»  - нині резиденція Президента України) та Бесарабський

критий ринок у  Києві (арх. Г.Гай), залізничні вокзали Києва, Харкова,

Львова. Художник В.Кричевський  спроектував  будинок  

Полтавського губернського земства (нині  – краєзнавчий  музей) і 

оформив Канівський музей-заповідник «Могила Т.Шевченка». 

У ХІХ ст. набула розвитку монументальна скульптура.

Найвидатнішим є  пам’ятник Богдану Хмельницькому, створений

Михайлом Микешиним.  Виходець з України Іван Мартос, який став

професором, а згодом ректором Петербурзької Академії мистецтв,

створив  пам’ятник  Мініну і Пожарському на Красній  площі в Москві

та Дюку Рішельє в Одесі. Видатні російські митці В.Демут-19

Малиновський та П.Клодт є авторами пам’ятника кн. Володимиру

Хрестителю, встановленому  в Києві. З поміж українських  скульпторів 

Галичини світову  славу здобув Михайло Паращук, який разом з 

Антоном Попелем створив пам’ятник Адаму Міцкевичу у Львові. 

Чимало російських художників, зокрема В.Тропінін, 

працювали в Україні, використовуючи у своїх картинах українську

тематику. Водночас й вихідці з України І.Сошенко, А.Мокрицький,