Культура України в ХІХ – на початку ХХ століть

відкривалися  спеціалізовані навчальні заклади. Так, у   кадетському 

корпусі у Полтаві  і Києві  з дітей дворян виховували офіцерів. У 

Єлисаветграді  працювала  медична школа, у Києві – фельдшерське, в 

Миколаєві  – артилерійське  і штурманське училища, у Севастополі  –

морська школа. У   біля Харкова відкрилася землеробська школа, яка 

готувала агрономів. Священнослужителів готували духовні  семінарії 

та Київська академія, яка  на початку ХІХ ст.   втрачає роль

загальнослав’янського  освітнього й наукового   центру, 

перетворюється   на рядовий духовний заклад.

   Глибокі зміни   в системі вищої освіти українців  пов’язані зі 

створенням університетів. Перший університет на українських  землях

у складі Російської імперії засновано в Харкові  за ініціативою

вченого Василя Каразіна. Харківський університет мав  чотири

факультети, на яких   спочатку навчалося   65 студентів, через 

п’ятдесят років  – близько 500.  У 1834 р. відкрився  Київський 

університет св.Володимира,  в 1865 р.  – Новоросійський (в Одесі).

Кількість студентів  у них збільшилася до 4 тисяч.  12

           Організація навчального процесу  в університетах  була майже 

такою, як і в західноєвропейських  університетах, однак, на відміну від 

останніх, в російських і українських університетах не було

богословських факультетів. Вони готували чиновників, юристів,

науковців, працівників  освіти. 

          Потреби економічного й соціального  розвитку країни 

обумовлювали необхідність створення технічних, педагогічних,

медичних та інших спеціалізованих вищих навчальних закладів.   У

1850-1880-ті рр. відкриваються  інститути: Київський політехнічний, 

Південноросійський (Харківський), Ніжинський історико-

філологічний, Глухівський  учительський та ін. У 1899 р. у 

Катеринославі відкрито Вище гірниче училище, яке започаткувало

вищу освіту в  Придніпров’ї й відіграло величезну  роль у розвитку

гірничої й металургійної  промисловості регіону.  Усього на початку 

ХХ ст. в українських  містах Російської імперії було 29 вищих 

навчальних закладів, у яких нараховувалося 35 тис. студентів.  Ще

декілька вищих  навчальних закладів виникло в 1918 р. у період

Гетьманату Павла  Скоропадського. Зокрема, був відкритий 

університет у Січеславі (Катеринославі).

           У Західній Україні  на  початку  ХХ  ст.    діяло  4  вищі  навчальні 

заклади:  Львівський університет ( 1784 р.), Львівський політехнічний 

інститут  (1844 р.), Львівська ветеринарна академія  (1855 р.),

Чернівецький університет (1875 р.). Проте контингент студентів  у цих 

навчальних закладах здебільшого формувався не з українців, а

поляків, австрійців, румунів тощо. Викладання теж в  основному 

здійснювалося польською  або німецькою мовами, тож зазначені 

навчальні заклади  мало впливали на формування  української 

інтелігенції. 

           Радикальні зміні в економіці, позитивні зрушення в освіті

зумовили інтенсивний  розвиток науки. Основними осередками, які 

продукували та популяризували наукові знання, були університети.

Водночас з метою  концентрації інтелектуального потенціалу,

координації досліджень, організації ефективного обміну науковою

інформацією було створено низку наукових товариств  – Харківське,

Київське, Одеське  товариства дослідників природи; Харківське

математичне, Київське фізико-математичне товариства; Історичне

товариство Нестора  Літописця в Києві, історико-філологічні 

товариства в Харкові, Ніжині, наукове товариство ім.Шевченка у 

Львові та ін.

У ХІХ ст. особливого розвитку набули природничі науки. Ціла

плеяда науковців, які працювали в Україні, здобули  світове визнання. 13

Зокрема, математик  О.Ляпунов створив загальну теорію стійкості та

рівноваги руху механічних систем. Став одним із засновників  нової 

науки  – фізичної хімії М.Бекетова. Зоолог І.Мечніков заклав

підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології,

мікробіології. В 1886 р. він разом з мікробіологом  М.Гамалією у Одесі 

заснував першу  в Російській імперії та другу  в світі бактеріологічну 

станцію для щеплення проти сказу. За наукові розробки в галузі

мікробіології в 1908 р. І.Мечніков отримав Нобелівську премію.

Засновником російської фізіологічної школи став Іван Сєченов. Його

вчення про рефлекси головного мозку започаткувало  науково-

експериментальні  дослідження вищої нервової діяльності людини. 

Видатним ученим у галузі електромеханіки був І.Пулюй. Він

сконструював трубку для Х–променів, чим потім скористався 

німецький вчений Рентген, ім’ям якого й  були названі  промені, що

зараз так широко використовуються в медицині та техніці.

Феноменальним у  ті часи явищем була наукова діяльність однієї з

перших жінок-математиків  Софії Ковалевської (у дівоцтві Корвін-

Круковської), яка  походила зі старовинної  української  старшинської

родини.

Суттєві зрушення відбулися  в гуманітарних науках. Зокрема, в 

історичній науці  особливо відзначилися   Д.М.Бантиш-Каменський,

М.А.Маркевич, М.І.Костомаров, О.М.Лазаревський, В.Б.Антонович, а 

також О.Я.Єфименко, перша жінка – доктор історичних наук. Дмитро 

Яворницький здійснив ґрунтовні дослідження з історії  запорозького

козацтва.  Костянтин Ушинський заснував педагогічну систему яка

базувалася на двох основних принципах  – повага  до  учнів  та

використання мови як найкращого виховного засобу. «Мова  народу,  -

писав К.Ушинський,  - найкращий квіт усього духовного  життя, що

починається далеко за межами історії; цей квіт ніколи не в’яне і вічно

розвивається.  У  мові одухотворюється весь народ  і його

батьківщина…».   Видатним мовознавцем світового  рівня був 

професор Харківського університету О.Потебня.

Таким чином,  освіта і наука в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст.

розвивалися в руслі  загальноросійських   тенденцій  і за багатьма

напрямами  відповідали  європейському й світовому рівню. Однак 

дедалі сильніше виявлялося відставання Росії від  розвинених

європейських країн  за рівнем загальної писемності і освіти серед

селянських і робітничих мас. Попри певні позитивні зрушення,

вітчизняна система  освіта значною мірою зберігала  свій становий і 

класовий характер.  14

3. Література, театр,  музика   

         Засновником нової художньої   української літератури став Іван

Котляревський, поема  якого «Енеїда» була надрукована  в 1798 р. З 

формального погляду  поему І.Котляревського можна було б назвати 

пародією на відомий  твір античного римського поета  Вергілія, якби 

не такі   яскраві  образи козацької минувшини, не жива народна

українська мова, не надзвичайно соковитий гумор. «Енеїда»

І.Котляревського  засвідчила факт перетворення української  мови на

літературну.  Пізніше  Котляревський  написав п’єси  «Наталка

Полтавка», «Москаль-чарівник», які мали великий читацький успіх не

тільки  в  Україні,  але  й  у  Росії.  З  іншого  боку,  великий вплив на

формування   літературної творчості на українських землях мала

російська література, насамперед творчість О.Пушкіна  і 

М.Лермонтова.

У розвитку української художньої літератури визначне місце

належить Г.Ф.Квітці-Основ’яненку, Є.П.Гребінці. Григорій  Квітка-

Основ’яненко довів, що українською мовою можна писати й 

високохудожні прозові  твори. Найвідомішими прозаїчними  творами 

Г.Квітки-Основ’яненка є повісті «Пан Халявський», «Маруся»,

«Конотопська відьма», а також  та п’єси «Сватання  на Гончарівці»    і 

«Шельменко-денщик».

Досить різноманітна   творча спадщина Євгена Гребінки –  вірші,

історичні поеми, повісті, байки, переклади. Талант Євген Гребінки 

виявився й у  ліричних віршах, які він писав  українською та

російською мовами і які стали піснями, серед  них відомі «Очи черные,

очи жгучие» та «Помню, я еще молодушкой была». Але найбільшої

слави здобув   письменник  завдяки байкам,  які стали окрасою

української літератури.

  Полтавщина  –  мала  батьківщина геніального  письменника  

Миколи  Гоголя, який завжди пишався своїм «малоросійським»

походженням.   Перший  літературний успіх   М.Гоголю приніс цикл

повістей «Вечори  на хуторі біля Диканьки».  В них змальовано

поетичний образ  України, овіяний народними повір’ями  і легендами.

Українській тематиці присвячені його збірка «Миргород» і  передусім 

повість-епопея «Тарас Бульба», що присвячена  героїчній  визвольній

боротьбі українського (руського  – у Гоголя) народу проти польських

поневолювачів.  Вершиною творчості М.Гоголя вважаються поема  

«Мертвые души»  та комедія «Ревизор».

Одним з найбільш видатних синів українського народу по праву 

вважається Тарас  Григорович Шевченко (1814-1861 рр.). Т.Шевченко 15

збагатив українську культуру такими високохудожніми творами, як

поетична збірка «Кобзар», поеми «Гайдамаки», «Катерина», «Сон»,

«Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим, і не ненародженим

землякам…», дев’ять  повістей, написаних російською мовою, яку він

до речі шанував  не менше, ніж українську. Справжнім  гімном

визвольної боротьби народних мас став Шевченків «Заповіт».   

Шевченко разом  з такими видатними російськими  літераторами, як 

Некрасов,  Чернишевський, Добролюбов, Салтиков-Щедрин та ін.,

започаткував критично-реалістичний  напрям у художній літературі, 

змістом якого стала  допомога народу в пошуках відповідей      на

питання «хто винен?»  і «що робити?». У своїх чисельних  творах 

Т.Шевченко  висловлював  глибоке  співчуття  і    палку  любов  до  свого

народу, викривав і  засуджував самодержавство і  кріпосництво.

Шевченкові  належить  провідна  роль у формуванні національної

самосвідомості українців, духовних засад визвольного руху в Україні,

в  історії    української  культури    ХІХ  ст.    Іван  Франко  писав,  що