Особливості предмета доказування в кримінальному процесі

Отже, неабияке значення для кримінально-процесуального доказування мають предмет доказування та  межі доказування. Певні особливості мають суб'єкти доказування в кримінальному процесі. Предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. При цьому особлива увага має бути приділена межам доказування, оскільки саме точне і обґрунтоване дослідження необхідного обсягу доказів є передумовою всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи, а значить і правильного її вирішення. Щодо суб'єктів доказування, то для кримінальної справи характерним є те, що обов'язок доказування покладається лише на одну сторону – сторону обвинувачення, а саме на суд, суддю, прокурора, слідчого, особу, що проводить дізнання. Кримінально-процесуальний закон забороняє перекладати обов'язок доказування на сторону захисту, тобто на підозрюваного, обвинуваченого, їх захисників, представників.

4. ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ ТА ЇХ ДЖЕРЕЛ

4.1. Погляди на співвідношення доказів і фактичних даних

Поняття доказу в кримінальному процесі є нормативно закріпленим. Ст.65 КПК України зазначає, що доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Як бачимо, основою визначення поняття „доказів ” є поняття „фактичні дані”. На жаль, закон не розкриває поняття „фактичні дані”, а в теорії кримінального процесу з цього питання немає єдиної точки зору.  

Удалова Л.Д. вважає, що факти – це об’єктивна реальність, яка існує незалежно від людини. Для того, щоб пізнати факт, необхідно сприйняти його безпосередньо або отримати про нього інформацію. Але злочин – це подія минулого, яка в момент доказування вже не існує. Якщо ж слідчий або суддя самі сприймали подію, що розслідується або розглядається в суді, то вони стають свідками і їх участь у процесі як суб’єктів доказування виключається. Вони можуть безпосередньо сприймати лише ту інформацію про злочин, яка збереглася у свідомості інших людей або на матеріальних об’єктах. Таким чином, обставини, які мають значення для справи, пізнаються не за допомогою фактів реальної дійсності, а  лише відомостей про них. [11. C.115]

На думку  Л.М. Лобойко, з доказів, які виходять безпосередньо від людини, можна отримати інформацію про сприйняття події цією особою. Проте слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного значення, поки їх процесуально не доопрацьовано і не пристосовано до потреб сторін. На цьому етапі і одержують „фактичні дані” у процесуальному сенсі.  [7. C.104]

Дві наведені вище позиції є протилежними одне одному. Згідно з першою доказами можуть бути лише відомості про фактичні дані, тоді як відповідно до другої доказами є самі фактичні дані. Слід погодитися з думкою Удалової Л.Д., оскільки факти – це події та явища, які реально існують. Отже, самі по собі їх не можна приєднати до справи. Тому при досудовому розслідуванні, а також при розгляді справи в суді, учасники кримінального процесу використовують відомості про події і явища, які вже відбулися.

4.2. Ознаки і класифікація доказів

В юридичній літературі усталеною є думка про те, що ознаками доказів є належність, допустимість, достовірність та достатність. В першому питанні автором було згадано дані ознаки. Розглянемо їх детальніше.

Допустимість доказів означає правову придатність їх для використання в кримінальному процесі як аргументів у доказування.

Допустимість доказів означає, що:

·                    фактичні дані мають бути одержані уповноваженим на це суб’єктом (державним органом або особою, яка веде процес);

·                    фактичні дані мають бути одержані з відомого, перевіреного та незабороненого законом джерела;

·                    фактичні дані мають бути одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми;

·                   фактичні дані мають бути належно закріплені та засвідчені.

Допустимість доказу має бути визначена, як правило, в момент його подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактичних даних слід з’ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази.

Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність. [7. C.105-106]

Належність – спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами в процесі встановлення об’єктивної істини.

Вирішення питання про належність доказів потребує з’ясування двох моментів:

чи входять факти, для встановлення яких вилучаються і досліджуються відповідні фактичні дані в предмет доказування;

чи спроможні фактичні дані, які являють собою зміст доказових матеріалів, з урахуванням їх інформаційного значення, встановлювати відповідні обставини предмета доказування; [10. C.287]

Отже, належність доказу визначають залежно від того, яке значення для справи мають відомості, що він містить. Всі докази, що стосуються місця, часу, способу, особи, яка вчинила злочин, мають вважатися належними.

Достовірність – це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:

·                   його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатити за  неправду;

·                   факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

·                   стан свідка в момент сприйняття події;

·                   його зацікавленість у вирішенні справи.

2.                Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Під час дослідження:

·                   протоколу огляду місця події – треба взяти до уваги освітлення, за якого здійснювався огляд;

·                   висновку експерта – характеристики застосованої ним методики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справ. Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. [7. C106-107]

Отже, достовірність доказів означає відповідність їх змісту тим реальним факторам, що існували в дійсності. Достовірність передбачає відомість та перевіреність як самого джерела, способу одержання фактичних даних, так і надійність носія доказів та засобів фіксації доказів. Забороняється використовувати в доказуванні інформацію, джерело якої невідоме. Тобто така вимога до доказів як достовірність забезпечує використання в доказуванні не будь-яких відомостей, а тільки перевірених та правдивих.

Достатність доказів – можливість суду чи органів кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується лише до певної їх сукупності. Наприклад, у частині 2 ст. 74 КПК України зазначено, що визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі.

Недостатність доказів має такі наслідки:

·  відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад, про притягнення як обвинуваченого)

·  прийняття протилежного рішення (наприклад, виправдувального вироку);

·  скасування раніше прийнятого рішення (наприклад, рішення про арешт);

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці. В логіці під доказом розуміють логічну операцію, обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суджень.  Тут доказ складається з трьох елементів:

·  тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);

·  аргументів (доводів або підстав доказу – це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тези;

·  демонстрації (логічний зв’язок між аргументом і тезою).

Звичайно, докази в логічному розумінні також широко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обґрунтування процесуальних рішень. [6. C.121-122]

В кримінальному процесі докази класифікуються за такими критеріями:

1. за відношенням доказів до обставини, яка підлягає доказуванню:

·   прямі (ті, які безпосередньо вказують на конкретну обставину або її відсутність, безпосередньо встановлюють або заперечують наявність події злочину, дають пряму, однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити. Прикладом прямого доказу є показання свідка, який бачив, як обвинувачений ударив потерпілого палицею по голові);

·   непрямі (вказують на окремі проміжні факти, на підставі яких встановлюються різні елементи головного факту. Вони також можуть вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування в сукупності з іншими доказами. Прикладом таких доказів є показання свідка, який бачив у обвинуваченого речі, викрадені у потерпілого).

2. щодо обвинувачення, яке становить предмет розслідування і розгляду в певній справі докази поділяються на:

·  обвинувальні, тобто такі, які обґрунтовують, підтверджують обвинувачення, встановлюють наявність злочину, вчинення його обвинуваченим, а також обставини, які обтяжують його відповідальність;

·  виправдувальні, тобто такі, які спростовують або пом’якшують відповідальність обвинуваченого.

3.     за особливостями відображення події злочину та за характером взаємодії з ним:

·        первинні, тобто докази, отримані з першоджерел, докази, які виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події. Наприклад, показання свідка-очевидця, залишки крові, слід пальця руки на віконному склі тощо;

·        похідні, тобто такі, які являють собою результати вторинного відображення слідів злочину, що походять від первинних показових джерел інформації. Наприклад, відбитки слідів з місця події злочину, копія сліду знаряддя злому, виготовленого за допомогою спеціальної пасти, ксерокопія документу тощо.

4.     за способом формування поділяються на:

·                   особисті, тобто такі, які походять від людей, містяться в показаннях свідка, потерпілого,  обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій, висновок експерта. Загальним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для справи;

·                   речові докази, тобто такі, які є об’єктами злочинних дій, знаряддя злочину, предмети, які зберегли на собі сліди злочину.  

Отже, ознаками будь-якого доказу є належність, допустимість, достатність та достовірність. Лише наявність всіх цих ознак в сукупності дозволяє використовувати конкретні фактичні дані як докази у справі. Відсутність в кримінально-процесуальному кодексі України згадки про ці ознаки є прогалиною в законодавстві і потребує негайного вирішення.

Класифікують докази за різними ознаками, що обумовлено, в основному, різним їх значенням для кримінально-процесуального доказування.

4.3. Джерела доказів та їх різновиди

Щодо джерел доказів, то в ч. 2 ст.65 КПК України дано їх вичерпний перелік. Вказана стаття відносить до джерел доказів наступні: показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, інші документи.

Деякі автори вважають, що перелічені в ч. 2 ст. 65 КПК України джерела доказів точніше було б називати процесуальними доказами, щоб підкреслити їх відмінність від матеріальних джерел доказової інформації. В процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи; вони є носіями, сховищем доказів. Тільки ті відомості, які є у вказаних джерелах допустимо використовувати у кримінальному процесі як докази. [8. C.129]

Міхєєнко М.М. зазначає, що неправильно вважати джерелом доказів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та інших документів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них і не зафіксована в передбаченій КПК України формі, не викладено у висновку експерта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх джерел, які повинні знаходитися у справі. Перелічених же осіб точніше було називати носіями можливої доказової інформації. [8. C.139]

Поділяє дану думку і Тертишнік В.М. Він зазначає, що слід розмежовувати джерела та носії доказів. Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому. Під носієм – те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, збереження, переносу. [10. C.285]

Що ж слід розуміти під матеріальними  джерелами доказів? З цього приводу можна зазначити, що інформація, первісним джерелом якої виступає подія злочину, поширюється на ті носії, з якими ця подія зіткнулася (особи, предмети), звідки, у свою чергу, вона може поширюватися і на інші носії. Зазначені носії, з яких може здобуватися інформація під час провадження в кримінальних справах, можна назвати матеріальними джерелами доказової інформації.  У свою чергу, джерела доказів, які створюються під час провадження в кримінальній справі з додержанням процесуальної форми, слід називати процесуальними, щоб підкреслити відмінність останніх від матеріальних джерел доказової інформації. [20. C.78] 3.3. Суб'єкти доказування