Функції кримінального процесу

 

Вступ

 

В цій курсовій роботі я  розгляну характеристики суб’єктів  обвинувачення у кримінальному  процесі. Ними законодавець визнав: прокурора, потерпілого, представників потерпілого, цивільного відповідача.

Одним з головних фігурантів кримінального процесу є прокурор. Прокурор це суб’єкт кримінального процесу, на якого згідно ст. 121 Конституції України покладена одна з таких функцій, як підтримання державного обвинувачення в суді.

Згідно статті 129 Конституції  України до основних засад судочинства  віднесено змагальність сторін та підтримання  в суді державного обвинувачення  прокурором. Виходячи з цього, Постанова  Пленуму Верховного Суду України  від 1 листопада 1996 року №9 „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” слушно зазначає, що при  віддані особи до суду слід у всіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним  висновком, визнавати обов’язковою  участь у судовому засіданні прокурора.

Іншою фігурою кримінального  процесу виступає потерпілий. Потерпілий має право особисто або через  свого представника підтримувати обвинувачення по справах приватного обвинувачення. Більше того, коли в результаті судового розгляду прокурор переконається, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення і відмовляється від обвинувачення, суд роз'яснює потерпілому та його представнику право вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку потерпілий самостійно підтримує обвинувачення.

Цивільний позивач - це громадянин, підприємство, установа або організація, що потерпіли матеріальний збиток від  злочину та висунули вимогу про його відшкодування у порядку кримінального  судочинства.

 

 

1. Поняття та  суб’єкти функції обвинувачення у кримінальному процесі

 

В юридичній літературі кримінально-процесуальним  функціям приділяється багато уваги, однак у деяких підручниках питання поняття, видів і змісту кримінально-процесуальних функцій не розглядається. Слід зазначити, що ця проблема с досить складною і важливою, про що свідчить різноманітна і широка полеміка у наукових колах.

Свідома діяльність завжди спрямована на досягнення якоїсь мети. Це повною мірою стосується і кримінально-процесуальної  діяльності та окремих її компонентів - процесуальних функцій.

Наприклад, О. М. Ларін визначає процесуальні функції в кримінальному  судочинстві «як види (компоненти, час-тини) кримінально-процесуальної діяльності, що відрізняються за окремим безпосереднім завданням, яке досягається в результаті провадження по справі». Під кримінально-процесуальними функціями І. В. Тирічев розуміє «такі види, напрями діяльності суб'єктів кримінального процесу, які обумовлені їх роллю, призначенням і завданням участі в справі».

Порівнюючи ці та інші визначення, можна дійти висновку, що в загальних рисах їх зміст збігається. Звичайно, ці дефініції можуть бути використані в контексті теми, що вивчається.

На думку Ю. М. Грошевого та М. С. Строговича, «в кримінальному процесі існують три головні кримінально-процесуальні функції:

1) обвинувачення (кримінальне  пере-слідування);

2) захист;

3) вирішення справи (правосуддя)».

Ця концепція затвердилась і отримала розвиток у процесуальній науці. Виділення цих трьох функцій значною мірою є традиційним і характерним для змагальної конструкції процесу.

Основний недолік концепції  трьох головних функцій полягає  в тому, що вона не відображає всієї повноти кримінально-процесуальної діяльності, залишаючи осторонь діяльність значного числа учасників процесу. Звернувши на це увагу, Р. Д. Рахунов вважає, що ці три функції не тільки не охоплюють діяльність всіх учасників процесу, а й здійснюються далеко не на всіх трьох стадіях. На його думку, до самостійних належать функції розслідування кримінальної справи, підтримання цивільного позову і за-хисту від позову.

Про самостійність функцій розслідування справи зазначали й інші автори.

Основними кримінально-процесуальними   функціями, на думку С. В. Бородіна, є : розслідування злочинів, обвинувачення, захист, вирішення справи по суті.

Вважаю, що така позиція заслуговує на підтримку, але, на мою думку, останню  функцію вирішення справи по суті треба доповнити для правильного  її сприйняття і викласти в такій  редакції: „вирішення справи по суті (на стадіях досудового чи судового слідства), оскільки кримінальні справи остаточно вирішуються на зазначених стадіях кримінального процесу.

Отже, основними кримінально-процесуальними функціями є:

- розслідування злочинів;

- обвинувачення;

- захист;

- вирішення справи по  суті (на стадіях досудового або  судового слідства).

Обвинувачення є самостійною  функцією кримінального процесу, бо вона здійснюється між стадією досудового слідства, в якій слідчий складає  обвинувальний висновок, і стадією  попереднього розгляду справи суддею, що йде після затвердження прокурором обвинувального висновку.

Довгий час у теорії тривали дискусії щодо природи й  місця діяль-ності прокурора у  кримінальній справі, що надійшла до нього  від слідчого з обвинувальним висновком. Більшість учених вважала її складовою частиною стадії досудового слідства. За такого підходу залишалося невирішеним питання про час виникнення функції державного обвинувачення, яку прокурор здійснює в суді.

Під час досудового слідства у кримінальній справі прокурор виконує  одночасно дві функції:

1) нагляду за законністю  і діяльності органів дізнання  та досудового слідства;

2) обвинувачення. 

Перша функція переважає. Отримавши від слідчого кримінальну  справу з обвинувальним висновком, прокурор, перевіривши, чи не було порушень закону під час розслідування, розглядає  можливість направлення справи до суду. За позитивного вирішення цього  питання прокурор перетворюється із наглядача на державного обвинувача. В суді він виконує одну функцію - підтримання державного обвинувачення, яке виникає в момент затвердження прокурором обвинувального висновку.

Правове значення функції  державного обвинувачення полягає  в тому, що:

- порушення проти конкретної  особи державного обвинувачення є підставою направлення кримінальної справи до суду;

- порушене   прокурором  державне обвинувачення є предметом судового розгляду;

- виконує роль процесуального фільтра, через який відбувається „фільтрація” результатів всієї попередньої діяльності через призму прокурорського нагляду;

- не допускається надходження  до суду кримінальних справ  щодо невинних осіб.

Стадію порушення державного обвинувачення, як і інші стадії, характеризують притаманні тільки для неї основні  положення:

- порушення державного обвинувачення повноважною посадовою особою - прокурором;

- незалежність прокурора при формулюванні ним обвинувачення від будь-яких установ, організацій, підприємств, посадових осіб і громадян, чиї інтереси воно може зачіпати;

- неприпустимість погіршення  положення обвинуваченого при  порушенні державного обвинувачення. Сформульоване прокурором обвинувачення не повинно зумовлювати застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією;

- забезпечення повноти  досудового слідства;

- здійснення обвинувальної  діяльності на засадах рівності  всіх громадян перед прокурором, який порушує державне обвинувачення  на підставі закону і фактичних  обставин справи, незалежно від  їх соціального, майнового і  службового стану, національності, расової належності, віросповідання  тощо;

- порушення державного  обвинувачення у визначений законом  строк, що згідно зі ст. 233 КПК  становить не більше 5 днів;

- запобігання притягнення  до кримінальної відповідальності  невинного і порушення державного  обвинувачення проти винної особи.

Діяльність прокурора  у кримінальній справі, що надійшла до нього від слідчого з обвинувальним висновком, є самостійною функцією кримінального процесу - порушення державного обвинувачення.

Порушення державного обвинувачення є передумовою здійснення прокурором конституційної функції - підтримання обвинувачення перед судом.

Прокурор виконує дві  функції:

- контрольна, пов'язана із  контролем за тим, чи досудове  слідство проведено з дотриманням всіх вимог кримінально-процесуального закону;

- організаційна, що полягає  у підготовці прокурора до  здійснення ним функції підтримання  державного обвинувачення у суді та переведенні порушеного державного обвинувачення до суду для вирішення питання про призначення кримінальної справи до судового розгляду.

Завдання стадії порушення  державного обвинувачення, залежно  від того, реалізацію якої функції  вони забезпечують, можна поділити на дві групи.

Першу групу завдань спрямовано на реалізацію контрольної   функції. Ці завдання полягають у перевірці  наявності обставин, зазначених у  ст. 228 КПК:

- чи мала місце подія  злочину;

- чи має діяння, яке  ставлять у вину обвинуваченому, склад злочину;

- чи було додержано  під час провадження дізнання  і досудового слідства вимоги  КПК про забезпечення права  підозрюваного та об-винуваченого  на захист;

- чи немає в справі  обставин, що зумовлюють закриття  справи згідно із ст. 213 КПК;

- чи пред'явлено обвинувачення  за всіма установленими злочинними  діями обвинуваченого;

- чи притягнуто як обвинувачених  всіх осіб, яких викрито у вчи-ненні  злочину;

- чи правильно кваліфіковано  дії обвинуваченого за статтями  кримінального закону;

- чи додержано вимог  закону при складанні обвинувального  висновку;

- чи правильно обрано  запобіжний захід;

- чи вжито заходів до  забезпечення відшкодування збитків,  за-подіяних злочином, і можливої  конфіскації майна;

- чи виявлено причини  та умови, які сприяли вчиненню  злочину, і чи вжито заходів до їх усунення;

- чи додержано органами  дізнання або досудового слідства  всіх інших вимог КПК.

Друга група завдань спрямована на реалізацію контрольної функції. Ці завдання полягають у тому, що прокурор або його заступ-ник:

- направляє кримінальну  справу до суду, якому вона  підсудна (ч. 1 ст. 232 КПК);

- повідомляє обвинуваченого, до якого суду направлено справу (ч. 2 ст. 232 КПК);

- відкликає (у необхідних  випадках) із суду кримінальну  справу, у якій попередній розгляд  ще не відбувся (ч. 4 ст. 232 КПК).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Принцип змагальності  в кримінальному процесі.

 

Змагальність сторін разом  зі свободою в наданні ними суду своїх доказів, їх дослідженні та доведенні переконливості перед судом визнається ст. 129 Конституції України однією з основних засад (принципів) судо-чинства.

Втілюючи ці положення  Основного Закону в життя, Верховна Рада України 12 липня 2001 р. доповнила чинний Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) ст. 16-1, якою розмежування процесуальних функцій на обвинувачення, захист і вирішення справи поклала в основу кримінального судочинства. До  сторони обвинувачення законодавець відніс прокурора, потерпілого і його представника. До сторони захисту - підсудного, його захисника і законного представника. Виконання функції розгляду справи покладено на суд.

В юридичній літературі з'явилося чимало публікацій, які обґрунтовують правильність та своєчасність цих нововведень. Так, народний депутат України М. Маркуш стверджує, що кримінальний процес має будуватися за такою формою, в якій „беруть участь три сторони, а функції обвинувачення і захисту відокремлені від функції вирішення справи”. Більш того, на її думку, „розширення змагальних засад українського кримінального процесу - не просто один із основних напрямків його реформування, а сама суть його реформи”. Ця позиція обстоюється і іншими авторами.

Я ж навпаки вважаю, що таке важливе конституційне положення, як змагальність сторін не може ґрунтуватися на поділі кримінально-процесуальних функцій тільки на обвинувачення, захист і вирішення справи, бо це несе в собі велику небезпеку для правильної організації боротьби зі злочинністю.

По-перше, теорія про „тріаду” кримінально-процесуальних функцій є суто вітчизняною, її коріння знаходиться не у світовій процесуальній спадщині, а в монографіях радянських учених-процесуалістів другої половини XX століття. До того ж ця теорія в її традиційному варіанті: „функції обвинувачення, захисту і вирішення справи відокремлені одна від одної” не є загальновизнаною навіть на вітчизняному рівні, в зв'язку із чим вона не може вважатися універсальною науковою теорією.

По-друге, притягаючи „за  вуха” тріаду процесуальних функцій  до змагальності суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, Верховна Рада України не врахувала того, що ні в законодавстві, ні в юридичній літературі цей кон-ституційний принцип достатньою мірою ще не розкрито, в зв'язку із чим кожен змушений розуміти його по-своєму, звертаючись то до Статуту кримінального судочинства царської Росії 1864 р., то до досвіду відправлення правосуддя в країнах англоамериканської системи права, яким теорія розподілу кримінально-процесуальних функцій зовсім невідома, бо вчені-процесуалісти Англії, США взагалі не   використовують у своїх дослідженнях абстрактно-догматичний метод наукового опрацювання процесуальних явищ. Цей метод дослідження характерний лише для країн континентальної Європи. Разом із тим і в цих країнах кримінально-процесуальні функції розмежовуються лише між державними органами, які ведуть кримінальний процес, залучають чи допускають до нього інших суб'єктів кримінального судочинства. Самостійна функція захисту тут не виділяється, бо обвинувачений, його захисник чи законний представник не є носіями публічної влади. В зв'язку із цим вони не можуть відправляти функції, рівноцінні тим, що виконуються державними органами.