Функції кримінального процесу

Представниками можуть бути: опікуни; піклувальники; представники установ і організацій, у піклуванні яких перебувають ті, кого вони представляють; посадові особи підприємств, установ і організацій, що є цивільними позивачами або цивільними відповідачами. Представники користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

В цій курсовій роботі я  розкрив функції суб’єктів обвинувачення   в кримінальному процесі. З вищевикладеного я можу зробити короткий висновок про кожного суб’єкта.

Прокурор - це суб'єкт кримінально-процесуального права, який виконує функцію кримінального переслідування осіб, обвинувачених у вчиненні злочину, шляхом давання на досудовому провадженні вказівок органам дізнання та досудового слідства щодо викриття винних і підтримання у суді державного обвинувачення.

Підставою участі прокурора  у конкретній кримінальній справі є  факт перебування його на цій посаді у відповідній адміністративно-територіальній одиниці (районі, області).

Прокурор не може брати  участі в розслідуванні та (або) роз-гляді  кримінальної справи і підлягає відводу (самовідводу) за тих самих обставин, що і суддя (ст. 54 КПК). Проте, якщо прокурор брав участь у проведенні досудового слідства в справі, у розгляді справи в суді першої інстанції в апеляційному чи касаційному порядку, то ці обставини не можуть бути підставою для відводу (ч. 1 ст. 58 КПК).

Питання про відвід прокурора  вирішують:

- на досудовому слідстві - прокурор вищого рівня;

- у суді - суд (якщо справу  розглядає колегія суддів), суддя  (якщо справу слухає одноособово  судця).

Прокурор зобов'язаний (частини 1 і 2 ст. 25 КПК): здійснювати нагляд за додержанням законів органами, які провадять дізнання і досудове слідство, тобто на досудових стадіях кримінального процесу;

- в усіх стадіях процесу  своєчасно вживати передбачених  зако-ном заходів до усунення  будь-яких порушень закону, хто  б їх не чинив;

- брати участь у судовому  засіданні (винятком є випадки,  коли розглядають справи приватного  обвинувачення та коли прокурор  відмовився від підтримання державного  обвинувачення);

- змінити обвинувачення  в суді за наявності до того  підстав;

- відмовитися від підтримання  державного обвинувачення, якщо  в результаті судового розгляду  буде переконаний, що дані судового  слідства не підтверджують пред'явленого  підсудному об-винувачення.

Для того, аби прокурор міг  виконати зазначені обов'язки, йому надано ряд процесуальних прав

Прокурор перебуває в  такому статусі протягом часу, відведеного  законом на виконання всіх завдань   кримінального процесу (від його початку до закінчення).

Прокурора за невиконання  своїх обов'язків у кримінальному  процесі може бути притягнуто до таких  видів юридичної відповідаль-ності:

- кримінально-процесуальної - скасування прийнятих рішень;

- визнання незаконними доказів, зібраних із порушенням процесуаль-ної форми тощо;

- кримінальної за злочини:

- у сфері службової  діяльності (розділ XVII КК);

- проти правосуддя (статті 371-374; 380-381 КК);

- дисциплінарної згідно  із відомчими нормативно-правовими  актами.

Потерпілий - це фізична особа, якій злочином безпосередньо заподіяно  моральну, фізичну або майнову  шкоду і яку визнано потерпілою постановою особи, яка проводить  дізнання, слідчого, прокурора, судді  або ухвалою суду.

У справі про незакінчений злочин особу визнають потерпілим за умови фактичного заподіяння їй шкоди.

Потерпілим може бути визнано  тільки фізичну особу. Хоча останнім часом у літературі обговорюють можливість надання юридичній особі статусу потерпілого у кримінальній справі.

Підставою участі в процесі  є винесення постанови (ухвали) про визнання потерпілим.

Потерпілим може бути визнано:

- особу, якій безпосередньо  заподіяно ту чи іншу шкоду;

- у справах про злочини,  внаслідок яких сталася смерть потерпілого, його близьких родичів (п. 11 ст. 32 КПК). Якщо надання прав потерпілого вимагають декілька осіб із числа близьких родичів особи, якій було заподіяно смерть, усіх їх може бути визнано потерпілими.

Обставин, які б виключали  участь потерпілого у кримінальній справі, кримінально-процесуальним  законом не передбачено.

Згідно з п. 3 постанови  Пленуму Верховного Суду України  від 2 липня 2004 р. № 13 "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" (далі - постанова Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13) не може бути визнано потерпілими осіб, які постраждали від злочину, вчиненого ними ж. Водночас, оскільки закон не пов'язує позбавлення особи статусу потерпілого з неправомірністю її поведінки, суди мають визнавати особу потерпілим й у випадках, якщо вчинення злочину щодо неї спровоковано її діями.

З ухваленням нового ЦК України  потерпілий   отримав право  на відшкодування майнової шкоди  державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (ст. 1177 ЦК).

Згідно з ч. 1 ст. 1207 ЦК шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовує потерпілому або особам, визначеним ст. 1200 ЦК (непрацездатним особам, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитині потерпілого, народженій після його смерті), держава, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.

Умови та порядок відшкодування  майнової шкоди, завданої майну потерпілого, та шкоди, завданої каліцтвом, іншим  ушко-дженням здоров'я або смертю, встановлено ЦК (ч. 2 ст. 1177; ч. 2 ст. 1207). Відповідного закону в Україні до цього часу не ухвалено.

Потерпілий перебуває  у такому статусі з моменту  винесення постанови про визнання потерпілим і до завершення провадження  у кримінальній справі.

За очевидного заподіяння злочином шкоди не можна зволікати  з визнанням особи потерпілою. Чим раніше особу визнано потерпілою (за наявності підстав до того), тим раніше вона дістає можливість реалізації законних інтересів, пов'язаних із відновленням порушених злочином прав. Посадовим особам органів, які ведуть кримінальний процес, слід зважати на те, що потерпілий вимушено, не за власним бажанням залучається до участі у справі.

Цивільний позивач - це громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди  від злочину і пред'явили до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за його дії, вимогу про відшкодування збитків.

У тих випадках, коли громадянин пред'являє позов про відшкодування спричиненої йому шкоди, його визнають одночасно потерпілим та цивільним позивачем.

Підставою участі в процесі  є винесення постанови (ухвали) про  визнання цивільним позивачем.

Обставин, які б виключали  участь цивільного позивача у кримінальній справі, кримінально-процесуальним  законом не передбачено.

Цивільний позивач перебуває  у   такому статусі з моменту винесення постанови про визнання цивільним позивачем і до завершення провадження у кримінальній справі.

 

 

 

 

Список використаних джерел

 

1. Гончаров I.Д. Кримінально-процесуальне право України. Досудове слідство: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 248 с.

2. Коваленко Є. Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 632 с.

3. Коваленко Є. Г., Маляренко В. Т. Кримінальний процес України: Підручник. - 2-е вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 712 с.

4. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 576 с.

5. Кримінально-процесуальне право України: Підручник / За загальною редакцією Ю.П. Аленіна. - X.: ТОВ «Одіссей», 2009. - 816 с

6. Литвинчук О.І., Гришин Ю.О., Іваиицький C.O. Кримінальний процес України: Загальна частина: Навчальний посібник / МВС України, Луган, держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка; [За заг. ред. М.Й. Курочки]. - Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. - 408 с.

7. Лобойко Л.М. Стадії кримінального процесу: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 176 с.

8. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. - К.: Либідь, 1999. - 536 с.