Функції кримінального процесу

По-третє, захист прав та інтересів усіх учасників кримінального процесу, в тому числі самого обвинуваченого (підсудного) - одне із основних завдань і конституційний обов'язок усіх державних органів, які ведуть кримінальний процес. У зв'язку із цим забороняти слідчому, прокурору і суду виконувати цей обов'язок, перекладаючи його на самого обвинуваченого (підсудного), його захисника та законного представника, як це визначено ст. 16-1 КПК, неприпустимо. Положення ст. 16-1 суперечать ст. 3 Конституції та ст. 2 КПК, є неконституційними і мають бути вилучені з кримінально-процесуального законодавства. Стаття 16-1 - такий же мертвонароджений інститут, як і Касаційний Суд України, утворений відповідно до Закону України від 7 лютого 2002 р, „Про судоустрій України”, а потім визнаний Конституційним Судом України нелегітимним.

По-четверте, якщо той, хто  обвинувачує не захищає і не розглядає справу, той, хто захищає не обвинувачує і не розглядає справу, а той, хто розглядає справу не обвинувачує і не захищає, то виникає питання - хто в такому разі захищатиме права і законні інтереси заявників, свідків, понятих, спеціалістів, експертів, цивільних позивачів, цивільних відповідачів, інших суб'єктів процесу? Невже той же обвинувачений (підсудний), його захисник або законний представник? Чи спасіння потопаючих справа рук самих потопаючих?

По-п'яте, кримінальне судочинство суттєво відрізняється від конституційного, адміністративного, господарського і цивільного, бо цей вид судочинства   ведеться не одним державним органом, як всі інші, а цілою системою державних органів, які йменуються кримінальною юстицією України (органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду). В зв'язку із цим і змагальність сторін тут має інший характер. Є підстави стверджувати, що кожен суб'єкт кримінального процесу має визнаватися самостійною стороною судочинства і не „групуватися” з іншими суб'єктами, а також мати право змагатися з будь-яким із них, тобто змагальність у суді повинна мати багатосторонній характер, бо вона тісно пов'язана з принципами публічності та встановлення об'єктивної істини у справі. Хіба, наприклад, потерпілий зобов'язаний сперечатися (змагатися) лише з підсудним, його захисником чи законним представником і не може сперечатися (змагатися) із обвинувачем прокурором? На практиці саме потерпілий досить часто викриває неповноту проведеного досудового слідства, грубі порушення норм кримінального чи кримінально-процесуального законодавства з боку дізнавача, слідчого, прокурора, тобто виступає не союзником, а противником прокурора всупереч вимогам ст. 16-1 КПК.

Реалізація конституційного принципу змагальності у кримінальному судочинстві через безпосередню рівність усіх суб'єктів процесу в наданні суду доказів, всебічному їх аналізі та особистій участі у їх дослідженні дозволяє кожному з них використовувати найоптимальніші форми для пов-ного вираження своїх інтересів і тим самим значно підвищити рівень демократизму кримінального судочинства. Таким чином, змагальність - це особливий спосіб оперування доказами у судовому засіданні, який характеризується розбіжністю і боротьбою поглядів між різними учасниками процесуальної діяльності, а не „вся суть реформування кримінального судочинства”, як вважає М. Маркуш.

Багатостороннє змагальне  дослідження доказів, їх аналіз та обговорення  кожним учасником судового розгляду справи забезпечують широку можливість для використання в доказуванні всіх передбачених законом засобів, фактичних даних та відомостей, що їх підтверджують. Із цією метою кожен учасник процесу може сперечатися (змагатися) з будь-яким іншим в аргументах і мотивах, висловлювати суду свою власну точку зору, обов'язково   брати участь і виступати в судових засіданнях. Інакше кажучи, змагальність у кримінальному судочинстві відносяться лише до процедури подання, витребування, залучення фактичного матеріалу, необхідного для правильного розв'язання справи судом, а також форм, способів і методів його дослідження у судовому засіданні, де кожен учасник процесу вільно висловлює свої міркування і оспорює доводи, міркування та заперечення інших.

По-шосте, результат судового розгляду кримінальної справи не заслуга  однієї якоїсь сторони, а продукт спільних зусиль усіх учасників процесу, їх багатосторонньої змагальної діяльності. В зв'язку із цим викликає здивування позиція деяких авторів, які прирівнюють судовий розгляд кримінальної справи до спортивних змагань з метою виявлення „переможця”. Так, В. Маляренко стверджує, що судове змагання, як і у спорті, передбачає наявність як мінімум трьох суб'єктів, двоє із яких змагаються, а третій стежить на тим, щоб змагання відбувалося у відповідності з правилами і приймає рішення, хто ж здобув перемогу. Невже прихильникам такої позиції не відомо, що у спорті завжди змагаються лише рівні супротивники (однієї ваги, одного класу тощо). Сидить же за ґратами і під збройною охороною приватна особа (підсудний), яка ні фактично, ні юридично не може вважатися рівною за своїм правовим і процесуальним становищем обвинувачу-прокурору, який виконує публічну функцію кримінального переслідування і є не приватною особою, а представником державної влади, відповідальним за хід і результати боротьби зі злочинністю, з правом прийняття відповідальних процесуальних рішень та застосування легітимних форм державного (процесуального) примусу до інших учасників процесу. Рівність, в оперуванні доказами і „процесуальна рівність” сторін обвину-вачення і захисту, якої взагалі не може бути - це різні речі.

Що ж до „переможця”, то у кримінальному судочинстві такий ніколи і ніде не визначався і не може визначатися, бо це не є ні метою, ні завданням кримінального процесу. Всі суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності з'являються   у судове засідання не для того, щоб визначити „переможця” між двома, явно нерівними, супротивниками, а для належного виконання свого професійного та громадянського обов'язку у боротьбі зі злочинністю, щоб через унікальну судову процедуру найкращим чином захистити особисті та державні права й інтереси. В суді немає арбітра, а є державний орган (суд), який через змагальне дослідження доказів приймає законні, справедливі й обґрунтовані рішення правозастосовного характеру. Результат судового розгляду справи - не заслуга однієї якоїсь сторони («переможця» змагання), а продукт сукупних зусиль усіх учасників процесу, їх багатосторонньої змагальної діяльності. Доля кримінальної справи і підсудного залежить не від того, хто формально взяв гору в процесуальному спорі, а від досягнення в результаті спору (змагальності) об'єктивної істини по справі, що свідчить не на користь наявності тільки трьох сторін у кримінальному судочинстві. В зв'язку із цим, зма-гальність - не засада (принцип) Кримінального судочинства, а лише гарантія реалізації принципу всебічного, повною і об'єктивного дослідження справи в суді.

По-сьоме, змагальні форми  на досудових стадіях процесу  мають допускатися обмежено. В  протилежному випадку буде знищена  сама система судочинства з її ефективним послідовним контролем при переході процесу від однієї стадії до іншої.

Досі в теорії кримінального  процесуального права, як прави-ло, досліджувалися лише окремі аспекти змагальності: сторони процесуальної діяльності; змагальна форма кримінального процесу в аспекті його історичних форм право на захист у змагальному кримінальному процесі тощо. Переважна більшість цих досліджень припадає на радянський період розвитку кримінально-процесуальної науки. Глибоких же наукових праць із цієї проблематики, тим більше таких, що ґрунтуються на висновках, отриманих у результаті вільного від ідеологічних догм комплексного дослідження змагальності кримінального процесу як соціально-правового явища, в Україні ще немає, хоча це завдання стоїть перед дослідниками протягом майже чотирнадцяти років (визначено Концепцією судово-правової реформи в Україні, затвердженої постановою Верховної Ради   України від 28 квітня 1992 р.).

Без вирішення цього завдання на сучасній методологічній основі втілення положень змагальності в новий КПК України, а тим більше надання їм ідеологічного значення, багато користі у справі поліпшення організації боротьби зі злочинністю не принесе.

3 Загальна характеристика  суб’єктів здійснення функцій обвинувачення

Як було вже сказано  вище суб’єктами функції обвинувачення є: прокурор, потерпілий і його представник.

Кримінально-процесуальна функція  прокурора. Кримінально-процесуальна компетенція прокурора має визначатися, виходячи з того, чи є той чи інший напрям його діяльності основним для кримінального процесу, бо саме такий напрям є його процесуальною функцією. Прокуратура, так само як й інші державні органи, наділена кримінально-процесуальною компетенцією, перебуває в стані перманентного реформування (з 1991 р. дотепер). Затягування процесу реформування органів прокуратури пов'язане, в першу чергу, з принциповою невизначеністю її місця в системі органів державної влади. Невизначеність місця прокуратури в системі органів влади обумовлює невизначеність її функцій як державного органу взагалі і кримінально-процесуальних функцій зокрема.

Згідно зі ст. 121 Конституції  України на прокуратуру покладаються такі функції:

1) підтримання державного  обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів  громадянина або держави в  суді у випадках, визначених законом; 

3) нагляд за додержанням  законів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням  законів при виконанні судових  рішень у кримінальних справах,  а також при застосуванні інших  заходів примусового характеру,  пов'язаних з обмеженням особистої  свободи громадян;

5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Окрім того, Законом України від 12 липня 2001 р. „Про внесення змін до Закону України „Про прокуратуру” закріплено положення, згідно з яким прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та   функцію досудового слідства до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів з контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють їх функціонування. Наявність у прокуратури таких функцій не дає підстав для віднесення її до жодної з гілок державної влади.

Але ж прокуратура наділена суттєвими владними повноваженнями. В юридичній літературі частіше йдеться про органи прокуратури як про владу: прокурорсько-обвинувальну; прокурорську, а не наглядову. Найменування влади прокуратури за назвою однієї із функцій, яку вона здійснює (будь-то обвинувачення, нагляд чи представництво), є неправильним, бо не може охопити увесь функціональний спектр діяльності прокуратури. Тому влада, яка здійснюється прокуратурою, повинна мати адекватну назву -  „прокурорська влада”.

Який же обсяг публічних  справ (компетенція) покладається на Прокуратуру  в процесі вирішення кримінально-правових конфліктів, тобто в кримінальному  процесі? За чинним законодавством до кримінально-процесуальної компетенції  прокурора належать функції щодо здійснення нагляду за додержанням законів органами, які:

- провадять дізнання і досудове слідство;

- підтримання державного обвинувачення в суді;

- представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених кримінально-процесуальним законом (порушення кримінальних справ про злочини, які повинні розглядатися в порядку справ приватного обвинувачення, коли потерпілий не може захистити свої законні інте-реси, заявлення цивільного позову в інтересах держави тощо);

- нагляд за додержанням законів при застосуванні заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Таким чином, прокурор у кримінальному процесі є одночасно і обвинувачем, і наглядачем за дотриманням законів. Ці положення визначають загальні підстави участі прокурора у кримінальному процесі. Вони були сформульовані М. Муравйовим ще в 1892 р., але не втратили своєї актуальності й в наш час. Зазначені положення він назвав „принциповим вченням про головні підстави всієї прокурорської діяльності у кримінальних справах”. Суть вчення полягає у такому. Будучи обвинувачем, прокурор   як урядовий орган зобов'язаний переслідувати злочини в суспільних інтересах, але будучи водночас охоронцем закону, він здійснює це переслідування в ім'я закону винятково для досягнення істини і до того ж так, що до суду на нього покладається неупереджена участь у попередньому дослідженні, а на суді, де прокурор уже діє як справжній обвинувач, права його урівноважуються правами підсудного, хоча й тут прокуророві забороняється будь-яка однобічність і надання будь-яких переваг на користь обвинувачення. Додаючи до цього загального висновку наукові або теоретичні поняття кримінального процесу, ми віднайдемо, що кримінальна діяльність прокурор-ського нагляду заснована;

а) на поєднанні завдань обвинувального із законоохоронним;

б) на обов'язку дотримуватися неупередженості;

в) на превалюванні начала слідчого із проявами змагального начала;

г) на пануванні суспільного  або публічного начала в певному  співвідношенні з приватними елементами процесу;

г) на застосуванні начала закономірності, пом'якшеного доцільністю.

Всі ці основні принципи при їх здійсненні в законі і на практиці перебувають між собою в тісному взаємозв'язку і постійній взаємодії. Прояв їх можна простежити в усіх приписах закону про права і обов'язки прокурорського нагляду: це - фундаментальні засади, на які опирається або навколо яких здійснюється вся його судово-кримінальна робота.

Потерпілий. Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Про  визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий  і суддя виносять постанову, а  суд - ухвалу. Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання  у справі.

Потерпілий має право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами  справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не провадилося, - після призначення справи до судового розгляду; брати участь у судовому роз-гляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду,   а також подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови судді, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки.

У випадках, визначених КПК, потерпілий має право під час  судового розгляду особисто або через  свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових  дебатах.

У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають  його близькі родичі.

Представниками потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача  можуть бути адвокати, близькі родичі, законні представники, а також інші особи за постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду.

Коли цивільним позивачем  або цивільним відповідачем є  підприємство, установа чи організація, то представниками їх інтересів можуть бути спеціально уповноважені ними на те особи.

Зазначені в цій статті представники користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють (ст.52 КПК).

Представники потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача. Як представники потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача  у справі можуть брати участь: адвокати, близькі родичі, законні представники, правомочні в силу закону представляти під час провадження у кримінальній справі законні інтереси відповідно потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, а також інші особи за постановою особи, у провадженні якої перебуває справа.