Особливості предмета доказування в кримінальному процесі

Таким чином, слід пам'ятати, що підозрюваний – це той учасник кримінального процесу, доля якого вирішується. Він є заінтересованою особою і прагнутиме, як правило в будь-який спосіб виправдати себе. Це слід враховувати при оцінці його показань. Разом з тим, вина підозрюваного ще не є доведеною, тому не можна ставитись до нього як до такого і не брати до уваги жодних його слів.

Показання обвинуваченого

Показання обвинуваченого – це усне повідомлення особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, про обставини, які мають значення для справи, зроблене під час допиту та зафіксоване у встановленому законом порядку.

Обвинувачений, як і підозрюваний, не зобов'язаний давати показання. Давати показання – це лише його право. Обвинуваченого не можна притягнути до кримінальної відповідальності ні за відмову від показань, ні за дачу неправдивих показань.

Даючи показання, обвинувачений або повідомляє, що насправді вчинив певний злочин, або, навпаки, заперечує те, що він брав участь у скоєнні даного злочину. В залежності від цього відрізняють два види показань обвинуваченого: визнання вини і заперечення вини. Іноді показання обвинуваченого в одній своїй частині містять визнання, а в іншій – заперечення вини. Такі показання називають частковим визнанням обвинуваченим своєї вини.

Різновидами показань обвинуваченого, як і підозрюваного, є обмова, само обмова та алібі. По відношенню до обвинуваченого ці поняття вживаються в тому ж розумінні, що й щодо підозрюваного.

Оцінка показань обвинуваченого відбувається на загальних підставах у відповідності зі ст.67 КПК України. Особливість показань обвинуваченого як засобу доказування полягає в тому, що воно походить від особи, безпосередньо заінтересованої в результатах справи. Тому кожне показання обвинуваченого має бути особливо уважно розглянуте і глибоко проаналізоване шляхом ретельного зіставлення його з усіма іншими обставинами справи і з доказами, що є у справі. Це однаково стосується як тих показань, в яких обвинувачений заперечує свою вину, так і тих, де він  визнає себе винним у вчиненні злочину.

Висновок експерта

Висновок експерта – це письмові відповіді особи, яка має необхідні спеціальні знання в науці, техніці, мистецтві або ремеслі на питання, які поставлені перед нею органом досудового розслідування, прокурором чи судом при призначенні експертизи. [11. C123]
                 Відповідно до ч.1 ст.75 КПК України експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Як експерт може бути викликана будь-яка особа, що має необхідні знання для дачі висновку з досліджуваних питань. Питання, які ставляться експертові, і його висновок по них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають загальний висновок. Якщо ж експерти не доходять згоди, тоді кожен із них складає свій висновок.

Предметом дослідження, результати якого відображають у висновку експерта, є поставлені посадовою особою, котра веде процес, питання, для вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Особливістю оцінки висновку експерта є те, що такий висновок не є обов'язковим для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, але незгоду з ним має бути мотивовано у відповідній постанові, ухвалі, вироку.

Якщо висновок експертизи визнано неповним (досліджено не всі подані об'єкти або немає вичерпних відповідей на порушені питання) або неясним (нечітко викладений або має неконкретний, невизначений характер), то може бути призначено додаткову експертизу, яку доручають тому самому або іншому експерту.

Якщо є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи, призначають повторну експертизу. Її проведення може бути доручено тільки іншому експертові.

Розрізняють комісійну та комплексну експертизу. Комісійну експертизу призначають у випадках, якщо є потреба провести дослідження за участю кількох експертів – фахівців у одній галузі знань.

Комплексну експертизу призначають, якщо необхідно провести дослідження за участі кількох експертів, які є фахівцями в різних галузях знань.

Ст.76 КПК України передбачає випадки, коли призначення експертизи є обов'язковим. До таких випадків належать:

1) коли необхідно встановити причину смерті;

2) коли необхідно встановити тяжкість і характер тілесних ушкоджень;

3) коли необхідно визначити психічний стан підозрюваного або обвинуваченого за наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;

4) коли необхідно встановити статеву зрілість потерпілої в справах про статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості;

5) коли необхідно встановити вік підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає необхідних документів і неможливо їх одержати.

Отже, експерт – це особа, яка не має в справі особистого інтересу. Тому її висновки, як правило, є об'єктивними. Однак, при оцінці такого доказу, слід зважити на те, що експертиза має проводитись особою, що має на це право та є досить обізнаною у питаннях, які має вирішити експертиза.

                                            Висновок

Отже, аналіз процесу доказування дає можливість говорити про те, що на сучасному етапі законодавство про докази та доказування в кримінальному процесі має немалу кількість прогалин, а тому потребує значного вдосконалення. Відсутність нормативного закріплення певних положень в кримінально-процесуальному кодексі України, а також в законах та підзаконних нормативних актах призводить до певних суперечностей та неоднозначного тлумачення процесуалістами одного й того ж поняття.

Проблему складає визначення самого поняття доказування, оскільки в КПК України міститься лише перелік обставин, які складають предмет доказування. Є в КПК України визначення поняття доказів, але немає переліку фактичних даних, які слід вважати доказами по кримінальній справі. Натомість кримінально-процесуальний закон містить перелік джерел доказів, хоча не всі погоджуються з тим, що ч.2 ст.65 КПК України містить перелік саме джерел доказів, а не самих доказів.

Особливої уваги заслуговує питання оцінки доказів. Хоч на законодавчому рівні і закріплено, що суд, прокурор, слідчий і особа, що проводить дізнання оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, однак в законі не закріплено таких понять як допустимість, достатність, достовірність та належність доказів. Верховний суд же лише частково пояснює ці питання.

Ці та інші проблеми, проаналізовані в курсовій роботі, мають бути найближчим часом вирішені. Справді вирішеними вони будуть лише тоді, коли всі поняття будуть закріплені в зрозумілій і однозначній формі на законодавчому рівні. Таке закріплення усуне суперечки серед науковців з приводу різних питань і позбавить норми права двозначного або взагалі незрозумілого трактування.

Список літератури

1.                Кримінально-процесуальний кодекс України. – Х.: 2005. – 264 с.

2.                Конституція України.  // http. rada. gov. ua

3.                Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” // http. rada. gov. ua

4.                Закон України „Про прокуратуру” // http. rada. gov. ua

5.                Постанова Пленуму Верховного Суду „Про виконання судами України законодавства і постанов Пленумів Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку” // Постанови Пленуму Верховного Суду в кримінальних справах / за заг. редакцією В.Т.Маляренка – К., 2005. – С. 40-45

6.                Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: підручник. – К.: 2006. - 704 с.

7.                Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право. Курс лекцій: навчальний посібник. – К.: 2005. - 456 с.

8.                Міхєєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К.: 1999. – 536 с.

9.                Рыжаков А.П. Уголовний процес: Учебник для вузов. – М.: 1999.

10. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. – К.: 2003. – 1120 с.

11. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник. – К.: 2005. – 152 с.

12. Зінон Котик. Поняття, зміст і обов'язок доказування // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. - №11. – С. 86-92.

13. І.Давимука. Допустимість доказів у кримінальному процесі // Право України. – 2002. - №12. – С.125-129

14. Костін М.І. Доказування і сучасна модель кримінального судочинства // Економіка, фінанси, право. – 2003. - №4. – С.36-39

15. О.Астапенко. Допустимість доказів при їх оцінці у ході кримінально-процесуального доказування // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №10. – С. 144-146.

16. О.Бугаков. Співвідношення оперативно-розшукових матеріалів і доказів у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №7. – С.120-124.

17. О.Куценко. Правила перевірки допустимості доказів у кримінальному судочинстві // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №5. – С. 81-84

18. О.Степанов. Належність як один із критеріїв оцінки доказів // Підприємництво, господарство і право. – 2003. - №5. – С. 110-112.

19. О.Чучукало. Істина як мета доказування // Підприємництво, господарство  і право. – 2001. - №9. – С. 76-79.

20. С.Сівочек. Аналіз поняття доказу в кримінальному процесі України //Право України. – 2001. - №9. – С.77-79.

21. С.Стахівський. Оцінка доказів та їх процесуальних джерел у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - №6. – С.135-138.

22. Ю.Чорноус. Місце та значення слідчих дій у процесі доказування по кримінальній справі // Підприємництво, господарство і право. – 2004. - №4. –С.117-121.