Звільнення від відбування покарання

Автор: Пользователь скрыл имя, 19 Февраля 2012 в 13:22, курсовая работа

Краткое описание

Предмет дослідження в курсовій роботі - суспільні відносини, які з’являються в процесі застосування інституту звільнення від покарання за хворобою та його відбування до засудженої за скоєний злочин особи.
Об’єкт дослідження – наукові праці сучасних вітчизняних спеціалістів та криміналістів Росії.
Мета дослідження – розкрити, проаналізувати, дослідити та описати суть застосування інституту звільнення від покарання за хворобою та його відбування за сучасних умов розвитку кримінального права України.

Оглавление

Вступ ................................................................................................................... 3-5

РОЗДІЛ І Поняття та мета покарання ............................................................ 6-17

РОЗДІЛ ІІ Поняття і види звільнення від покарання та його відбування 18-21

РОЗДІЛ ІІІ Інститути звільнення від відбування покарання та його відбування........................................................................................................ 22-46

Висновки …..................................................................................................... 47-48

Список використаних джерел …................................................................... 49-50

Файлы: 1 файл

Курсова кРИМІНАЛЬНЕ.docx

— 84.74 Кб (Скачать)

 

                  ЗМІСТ                                          

Вступ ................................................................................................................... 3-5

РОЗДІЛ  І Поняття та мета покарання ............................................................ 6-17

РОЗДІЛ  ІІ Поняття і види звільнення від покарання та його відбування 18-21

РОЗДІЛ ІІІ Інститути звільнення від відбування покарання та його відбування........................................................................................................ 22-46

Висновки …..................................................................................................... 47-48

Список  використаних джерел …................................................................... 49-50 

 

      ВСТУП 

     За  наявності визначених у КК України підстав винна у вчиненні злочину особа може бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене. В аналізованому інституті кримінального права найбільшою мірою знайшли своє відображення принципи гуманізму і економії заходів кримінального впливу, покладені в основу нової політики держави загалом та кримінального права зокрема. На відміну від звільнення від кримінальної відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом (крім звільнення від покарання на підставі Закону України «Про амністію» чи акта про помилування - частина 1 статті 74 ККУ).

     Звільнення  від покарання можливе лише в  тих випадках, коли його мета може бути досягнута без реального відбування покарання (в цілому чи його частини) або коли її досягнення надалі стає неможливим і безцільним (важка хвороба  засудженого) чи недоцільним (давність виконання обвинувального Вироку). Звільнення від покарання жодною мірою не підриває принципу невідворотності покарання. Безперечно, якщо покарання недоцільне, воно не в змозі досягти мети, що стоїть перед ним.

     КК  України передбачає різні види звільнення від покарання. Їх частіше за все об’єднують у дві групи: звільнення безумовне і звільнення умовне.

     При безумовному звільненні перед особою не ставляться які-не-будь вимоги в  зв’язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов’язане з пред’явленням особі визначених Законом вимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку. Їх порушення тягне за собою скасування застосованого судом звільнення від покарання.

     До  умовного звільнення від покарання  належать: звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-79 ККУ), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (стаття 81 ККУ), звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (стаття 83 ККУ); до безумовних - звільнення від покарання на умовах частини 4 статті 74 і статті 49 КК України, звільнення у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального Вироку (стаття 80 ККУ), заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (стаття 82 ККУ), звільнення від покарання за хворобою (стаття 84 ККУ).

     Звільнення  від відбуття покарання через  хворобу з місць позбавлення  волі може бути застосоване судом  до тих засуджених, які захворіли  під час відбуття покарання і  ця хвороба перешкоджає відбувати  покарання, тобто у випадках, коли дальше утримання в місцях позбавлення  волі загрожує їх життю або може призвести до серйозного погіршення здоров’я чи інших тяжких наслідків. Це стосується й тих осіб, які  захворіли до засудження, але під  час відбуття покарання їхня хвороба  внаслідок прогресування набула тяжкого характеру.

     Дослідженням  висвітленої автором у курсовій роботі проблеми займалися свого  часу відомі радянські криміналісти, а зараз нею займаються вітчизняні спеціалісти та криміналісти Росії. Відомими серед них є: В.А. Клименко, Ю.В. Александров, М.І. Бажанов, І. Петрухін, А. Коновець, А.С. Михлин, А.В. Наумов, А. Санніков.

     Предмет дослідження в курсовій роботі - суспільні відносини, які з’являються  в процесі застосування інституту  звільнення від покарання за хворобою та його відбування до засудженої за скоєний злочин особи.

     Об’єкт  дослідження – наукові праці  сучасних вітчизняних спеціалістів та криміналістів Росії.

     Мета  дослідження – розкрити, проаналізувати, дослідити та описати суть застосування інституту звільнення від покарання за хворобою та його відбування за сучасних умов розвитку кримінального права України.

     Завдання  – розкрити, проаналізувати та дослідити порядок і умови застосування інституту звільнення від покарання за хворобою та його відбування за сучасних умов розвитку кримінального права України, а також описати їх (порядок і умови), використовуючи при цьому галузеву термінологію.

     Під час написання курсової роботи мною використовувалися методи: описовий, метод дослідження, діалектичний, догматичний та порівняльний.

 

      РОЗДІЛ І 

     Поняття та мета покарання 

     Політика  держави у боротьбі зі злочинністю  передбачає комплекс заходів, серед  яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного  характеру. В системі цих заходів  певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони  суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції  кожної кримінально-правової норми, так  і шляхом його реалізації, тобто  примусового впливу на осіб, що вже  вчинили злочини.

     У літературі поширена думка, що покарання  у боротьбі зі злочинністю виконує  допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи  заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск’є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за Вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов’язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог Закону [1; 178].

     Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує тенденції  його ужорсточення, яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття нового КК України ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України 1960 року більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них - на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю - жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК України. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її Законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК України ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі [2; 233].

     Все це надає реальні можливості для  зміни професійної свідомості і  відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій  практиці. Роль і значення покарання  багато в чому залежать від обґрунтованості  його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і  достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням  основних напрямків, властивих каральній  політиці:

     а) застосування суворих заходів покарання  до рецидивістів і осіб, що вчинили  тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників  організованих злочинних груп;

     б) застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.

     Поєднання цих двох напрямків відображено  в новому КК України і, на думку автора курсової роботи, повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

     Відповідно  до частини 1 статті 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за Вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому Законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в Законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання.

     Важливим  завданням правової держави є  охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу виражається  у визначенні того, які суспільно  небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили [3, 1]. І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

     Друга ознака покарання закріплена в статті 2 КК України, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним Вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в Законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (стаття 47 ККУ); звільнення від кримінальної відповідальності і покарання із застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97 і 105 ККУ); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84 ККУ, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених Законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

     Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в частині 2 статті 2 КК України і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за Вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

     Четверта  ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в частині 1 статті 50 КК України, де сказано, що покарання полягає в передбаченому Законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара - це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших - превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня - ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

     П’ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним Вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального Закону і моральності.

     Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому [4, 484].

     Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (стаття 88 ККУ). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість - це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в Законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Информация о работе Звільнення від відбування покарання