Звільнення від відбування покарання

     Обов’язковою умовою позитивного рішення суду є те, що засуджена повинна мати сім’ю або родичів, що дали згоду на спільне з нею проживання, або яка має можливість самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини (наявність житла, професії, на яку є попит, тощо).

     Вказаний інститут звільнення ні за яких умов не може бути застосований до засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини. Скажімо, засуджена за контрабанду (ст. 201 КК), яка є тяжким злочином, до 5 років позбавлення волі жінка, може бути за рішенням суду звільнена від відбування покарання на підставі ст. 83 КК, до засудженої за цей злочин на строк більше п’яти років вказана стаття застосована бути не може.

     Після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті суд залежно від поведінки засудженої може прийняти такі рішення:

      1) звільнити жінку від покарання (при позитивній поведінці);

     2)  замінити покарання більш м’яким покаранням, тобто будь-яким більш м’яким покаранням, ніж те, від відбування якого була звільнена жінка (у випадках, коли вона стала на шлях виправлення);

      3) направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком. Але й в цьому випадку суд може повністю або частково зарахувати у строк відбування покарання час, протягом якого засуджена не відбувала покарання.

     Контроль за поведінкою звільнених від відбування покарання жінок здійснюється органом кримінально-виконавчої системи за місцем їх проживання.

     Якщо контролюючий орган встановить, що засуджена, яка була звільнена від відбування покарання протягом строку звільнення:

     1) відмовляється від дитини; 2) передала її у дитячий будинок;

     3)  зникла з місця проживання; 4) ухиляється від виховання дитини, догляду за нею; 5) систематично (тобто не менше трьох разів) вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправлення, він входить з поданням до суду про направлення засудженої для відбування покарання, призначеного за вироком Суд може погодитись з таким поданням і прийняти відповідне рішення. [9; 286, 287]

     2.9. Після вчинення злочину до постановлення Вироку або після його постановлення особа може захворіти на психічну або іншу тяжку (непсихічну) хворобу.

     Питання про звільнення від покарання  особи, яка після вчинення злочину  і до постановлення Вироку захворіла  на психічну хворобу, що позбавляє особу  можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, вирішене в частині 3 статті 19 КК України.

     Така  особа не підлягає покаранню. Суд  може застосувати до неї примусові  заходи медичного характеру, а після  одужання така особа може підлягати  покаранню.

     Інші  ситуації, пов'язані із звільненням  від покарання за хворобою вирішує  стаття 84 КК України, незалежно від  ступеню тяжкості вчиненого злочину, виду і строку призначеного за його вчинення покарання.

     Першою  такою ситуацією є наступна: особа  під час відбування покарання  захворіла на психічну хворобу, яка  позбавляє її можливості усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

     Очевидно, що такі особи мають всі ознаки, що відносяться до юридичного, психологічного і медичного критеріїв неосудності, хоча на момент вчинення злочину вони і були в стані осудності. Звичайно, відбувати будь-яке покарання  такі особи не можуть. Згідно з частиною 1 статті 84 КК України таку особу  суд має звільнити від відбування покарання, незалежно від тяжкості вчиненого нею злочину, строків  невідбутого покарання. Він може застосувати до неї примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК України. Якщо ж судово-психіатрична експертиза дійде висновку, що психічна хвороба, на яку захворіла особа, не позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, суд не зобов'язаний звільняти її від покарання.

     Другою  ситуацією є така: особа після  вчинення злочину або після постановлення  Вироку захворіла на іншу тяжку (непсихічну) хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання. Наявність такої хвороби  до постановлення Вироку підстав  для застосування статті 84 КК України  не дає.

     Незалежно від висновків лікарів, суд може прийняти рішення про звільнення особи від покарання, або не приймати такого рішення. Особа, яка захворіла іншою тяжкою хворобою, залишається в здоровому глузді і щодо неї, хоч і обмежено, можуть здійснюватися передбачені Законом заходи примусового і виховного характеру. Треба також мати на увазі, що в системі Державного департаменту України з питань виконання покарань існує мережа медичних стаціонарів для лікування хворих всіх профілів.

     Нарешті, деякі засуджені до позбавлення  волі, в першу чергу вбивці, сексуальні маніяки, як правило, не заслуговують та таку милість, та й можуть бути схильні  до рецидиву [14, 410].

     Отже, суд вирішує питання про звільнення такої категорії осіб від покарання  або подальшого його відбування, враховуючи тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання особи засудженого  та інші обставини справи. Суд також  враховує поведінку засудженого  під час відбуття покарання, ставлення  до праці, ступінь його виправлення, чи не ухилявся він від призначеного лікування, а також інші обставини.

     І якщо суд дійде висновку про доцільність  звільнення від покарання на підставі частини 2 статті 84 КК України, він приймає  позитивне рішення.

     Треба зауважити, що засуджені, щодо яких службовою  перевіркою встановлено, що їх хвороба  є результатом навмисного заподіяння собі ушкоджень під час відбування покарання, на звільнення від дальшого відбуття покарання через хворобу  не представляються, за винятком випадків, коли під час заподіяння таких  ушкоджень особа перебувала в  стані гострого психічного розладу, що підтверджено лікарями-фахівцями [3, 21].

     Нарешті, третьою ситуацією є така, коли військовослужбовці, засуджені до одного із трьох видів покарання: службового обмеження, арешту (який відбувається згідно з частини 2 статті 60 КК України  військовослужбовцями на гауптвахті) або тримання в дисциплінарному  батальйоні, визнаються в ході відбування покарання непридатними до військової служби за станом здоров'я. У таких  випадках вони обов'язково і остаточно  звільняються судом від покарання (частина 3 статті 84 ККУ).

     Що  ж до звільнення від покарання  осіб, що захворіли на психічну або  іншу тяжку хворобу, то у разі їх одужання, вони повинні бути направлені для відбування покарання.

     Особи, звільнені від покарання у  зв'язку з захворюванням на психічну або іншу тяжку хворобу, не можуть бути примушені для подальшого відбування покарання, якщо закінчилися строки давності, передбачені статтями 49 та 80 ККУ, або у наявності є інші підстави для звільнення від покарання. Особи, звільнені від подальшого відбування покарання, мають вважатися  такими, що мають судимість на загальних  підставах [3, 89], крім осіб, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру. 

     2.10. Амністія (від грец. Атпезііац- забуття, прощення) - це акт законодавчої влади, який приймається Верховною Радою України як закон і яким повністю або частково звільняються від кримінальної відповідальності і покарання певні категорії осіб, винних у вчиненні злочинів.

     Амністія оголошується законом про амністію, який приймається відповідно до положень Конституції України, Кримінального кодексу України та Закону України від 1 жовтня 1996 р. (із змінами і доповненнями) “Про застосування амністії в Україні”.

     Приймаючи рішення про амністію, держава підкреслює гуманістичний напрям у своїй внутрішній політиці, дає можливість певним категоріям злочинців відчути піклування про себе і не допускати вчинення злочинів у майбутньому.

     Акт амністії не змінює і не відміняє кримінальний закон, що передбачає відповідальність за діяння, вчинене амністованою особою. Амністія не кидає тіні на законність і обґрунтованість вироку, винесеного такій особі, не реабілітує її.

     Амністія згідно з прийнятим законом розповсюджується на певні категорії осіб (тобто має не персоніфікований характер), які на думку законодавців, заслуговують на застосування до них цього акту. Категорії цих осіб і умови їх звільнення визначаються в кожному акті про амністію окремо.

     Акт амністії приймається з нагоди певної знаменної події в житті держави (“День незалежності” тощо). Закон про амністію не може прийматися частіше одного разу протягом календарного року (крім так званих умовних амністій).

     У всіх випадках не підлягають амністії:

     1)  особи, яким смертну кару (призначену у часи, коли вона була передбачена законом) в порядку помилування замінено на позбавлення волі, і особи, засуджені до довічного позбавлення волі;

     2)  особи, що мають дві і більше судимості за вчинення умисних тяжких і особливо тяжких злочинів;

     3)  особи, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах;

     4)  особи, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи особливо тяжкого злочину (крім злочинів, передбачених у п. 3) і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.

     Законом про амністію може бути передбачено:

     1)  повне звільнення зазначених у ньому осіб від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання (як основного, так і додаткового);

     2)  часткове звільнення зазначених у ньому осіб від відбування призначеного судом покарання (як основного, так і додаткового);

     3)  заміна засудженим покарання або його невідбутої частини більш м’яким покаранням (ч. 3 ст. 86 КК).

     У першому випадку така амністія зветься повною, у другому і третьому — частковою.

     Судимість законом про амністію не знімається. Це питання вирішується на підставі ст. 88–91 КК із врахуванням фактично відбутого покарання.

     Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно (маються на увазі ті злочини, по яких особи, що їх вчинили, підлягають амністії). Амністія не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються (див. розділ “Множинність злочинів”), якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. Наприклад, якщо людина незаконно зберігала вибухові речовини (ч. 1 ст. 263 КК), і на осіб, які вчинили цей злочин, з певної дати була оголошена амністія, то продовження зберігання цих речовин означає, що амністія на цей злочин не поширюється.

     Законом передбачена ще так звана умовна амністія, яка практично не застосовувалася. Її суть сформульована таким чином: “У виняткових випадках, з метою припинення суспільно небезпечних групових проявів, чинність амністії може бути поширено на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених в законі про амністію” (ч. 2 ст. 4 Закону від 1 жовтня 1996 р.).

     На вже виконане до вступу в силу закону про амністію покарання майнового характеру (конфіскація майна, штраф) цей акт не поширюється. У той же час амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду (йдеться про необхідність подальшого виконання амністованим його обов’язків, що випливають із задоволеного судом цивільного позову, пов’язаного із вчиненням злочину).

     Остаточне рішення у справах конкретних осіб, що підпадають під амністію, приймає суд. Він приймає рішення, впевнившись, що особа відповідає всім вимогам, які сформульовані в законі про амністію.

     Якщо акт амністії вступає в силу, коли справа знаходиться у стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання (ч. 2 ст. 6 КПК). Закриття справи за актом амністії не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку (ч. 3 ст. 6 КПК).