Рух Опору та звільнення українських земель

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ 

Кафедра ІСТОРІЇ уКРАЇНИ

 

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

з дисципліни « Історія України »

ТЕМА: “ Рух Опору та звільнення українських земель ”

 

 

 

ПеревіриЛА:       Виконала: 

к.і.н., доцент       студентка 3 курсу гр. СЗУ–75

Мащенко І. Ю.       Величко А. О.

«      »                            2010 р.    № залікової книжки 29003             

 

 

 

Черкаси 2010

ЗМІСТ

 

стор.

 

Вступ                                                                                                                        3

 

1. Розгортання радянського руху  Опору                                                               5

 

2. Зародження і формування  національного руху Опору                                    8

 

3. Визволення України  і завершення об’єднання її  земель. Ціна перемоги    14

 

Висновок                                                                                                                19

 

Список використаної літератури                                                                     21

 

Додатки                                                                                                              

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Наближається 65 рік після завершення однієї з найжорстокіших в історії цивілізації воєн, яка поглинула мільйони людських життів. Про ці трагічні дні нашого минулого написано багато, але на жаль через історію та художню літературу нерідко пропагувалася «інша війна».

Український народ пережив жахливий період Великої Вітчизняної війни: гітлерівська Німеччина напала на СРСР 22 червня 1941 року, а на серпень 1942 року вся територія України була окупована фашистами.

З перших днів окупації на території  України розгорнулася антифашистська боротьба, яка дістала назву Рух Опору.

Причинами розгортання руху Опору були: окупація батьківщини іноземними загарбниками; жорстокий окупаційний режим, який хотів перетворити українські землі на колонії Німеччини та її союзників, українців частково знищити, а решту перетворити на рабів.

Німецько-фашистський  окупаційний режим в Україні, який дістав назву “новий порядок”, був надзвичайно жорстокий і водночас неефективний, бо замість покори й остраху він спричинив могутній рух Опору.

Форми діяльності руху Опору були різноманітними:

1. Пасивні:

— різноманітна допомога партизанам;

— відмова співпрацювати з окупаційною владою;

— саботаж заходів окупаційної  влади: випуск неякісної продукції, зрив поставок продовольства для окупаційної армії, ухилення від робіт тощо.

2. Активні:

— партизанський рух;

— діяльність підпілля: диверсійна, пропагандистська діяльність.

В антифашистському русі Опору існували дві течії:

— радянська (партизанські загони, радянське підпілля), представники якої боролися за визволення України  від німецько-фашистських загарбників, відновлення Радянської влади;

— націоналістична (ОУН(Б), ОУН(М), бульбівці, ОУН-УПА), представники якої боролися за визволення України  від німецько-фашистських загарбників, створення незалежної Української  держави.

Головна роль в розгромі ворога належить Радянській Армії, але відчутну допомогу надавав Рух Опору, особливо радянські партизани і підпільники. Однак досі в українському суспільстві не вщухають суперечки щодо того, кого ж вважати учасниками антинацистської боротьби, а кого — колаборантами. В обґрунтуванні наукових висновків і оцінок буремних 40-х років ХХ століття першочергове значення має з’ясування і визнання внеску у спільну перемогу над нацизмом різних сил, які брали участь у боротьбі проти окупантів.

Досі не визнано на державному рівні ОУН – УПА як воюючу сторону в Другій світовій війні, а серед населення не існує примирення між різними категоріями учасників Руху Опору у Великій Вітчизняній війні. Воїни ОУН – УПА не прирівняні до ветеранів війни, не мають жодних пільг, відзнак. Про діяльність ОУН – УПА написано багато праць, але жодна не присвячена антифашиській діяльності. Радянські історики звинувачували ОУН – УПА в співпраці з німцями, їм прищеплювалося тавро зрадників українського народу.

Об’єктом дослідження даної контрольної роботи є роль антифашистського Руху Опору в розгромі ворога на території України. Предметом дослідження є суспільно-політичні передумови зародження Руху Опору, етапи розгортання, форми і методи боротьби використовувані ними.

Хронологічні рамки дослідження визначені його тематичною спрямованістю та завданнями охоплюють період з червня 1941 року і до жовтня 1944 року.

Структура даного дослідження складається  з вступу, 3 розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

1. Розгортання радянського руху Опору

 

Найбільш поширеною течією руху Опору був радянський партизанський рух.

Джерелами формування партизанських  загонів було: залишення в тилу ворога спеціально сформованих загонів; окремі солдати, підрозділи, що опинилися  в оточенні і не змогли прорватися для з’єднання з фронтовими частинами; окремі громадяни, які не були призвані до армії, але за своїми переконаннями і бажанням готові були вести партизанську боротьбу.

Організаційне оформлення радянського партизанського руху відбулося на протязі 1941–1942 років.

У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший — “зародження і становлення” — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — “стабілізації” — тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій — “активних наступальних дій” — триває до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу ворога, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.

На початковому етапі  війни перші виступи в тилу були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вермахту в Україні дії партизан не були активними аж до квітня 1942 р.

Слабкість радянського  партизанського руху в початковий період війни була зумовлена кількома причинами. Оскільки воєнною доктриною Червоної армії передбачалося, що війна вестиметься виключно на території противника, підготовка населення до партизанської боротьби визнавалася недоцільною. Більш того, створена в лісах прикордонних районів на початку 30-х рр. мережа матеріально-технічних баз була ліквідована, а підібрані для можливої партизанської боротьби досвідчені кадри звинувачено у підготовці “замаху на товариша Сталіна” та знищено. Було відкинуто теоретичні засади і практичний досвід організації й тактики партизанського руху.

Підготовку до ведення  партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під  час війни. Один з партизанських  лідерів О. Федоров згадував, що «у нас в області ніхто не готував більшовицького підпілля, не працював над створенням партизанських загонів...».

Ще один партизанський ватажок  С. Ковпак у своїх мемуарах зазначає, що лише в липні 1941 р. «на партійному активі, скликаному райкомом, ми дізналися про те, що згідно з рішенням ЦК КП(б)У всюди формуються партизанські групи».

На початковому етапі  партизанського руху дуже гостро відчувався дефіцит підготовлених партизанських  кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репресій 1937–1938 pp. До кінця 1941 р. так звану підготовку до “малої війни” пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився на окупованій території для боротьби в тилу ворога чи був засланий за лінію фронту. Серйозною перешкодою розгортанню партизанського руху була хронічна відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових фахівців.

Партизанські загони і підпільні  групи були недостатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу. Через це, як свідчить один з керівників партизанського руху в Україні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів  і диверсійних груп, що були залишені в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. мали відомості про наявність лише 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні – вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами.

Роль серйозного стримуючого фактора відігравало досить жорстке ставлення з самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором народний опір у зародку.

Державний Комітет Оборони прагнув  налагодити централізоване керівництво  партизанським рухом і 30 травня 1942 року було створено при Ставці Верховного Головнокомандування Центральний штаб партизанського руху, начальником якого обрали Пономаренка, а в червні 1942 року почав діяти Український штаб партизанського руху на чолі з Строкачем.

Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили.

Основними районами діяльності партизанських  загонів було українське Полісся, Чернігівщина, Сіверщина. Діяльність партизанських загонів як правило підпорядковувалась і узгоджувалась з потребами фронту: диверсії на залізницях, удари по воєнних об’єктах, розвідка, збір інформації про дислокацію ворога, допомога діючій армії в переправі через річки.

Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з’єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова.

Найбільш координовані операції партизанів дістали назву: «Рейкова війна» і «Концерт». Також проводились рейди великих партизанських з’єднань по тилах ворога. Найвідоміший рейд «із Путивля до Карпат» — це Карпатський рейд Сидора Ковпака, який відбувся з 12 червня – початок жовтня 1943 року.

Особливу активність партизанський  рух виявив у вирішальному 1943 p. Цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стає однією з основних форм партизанської активності, оскільки вона давала змогу наносити потужні руйнівні удари малими силами. Так, вибухові пристрої, надіслані лише одним літаком з Великої землі, давали змогу партизанам пустити під укіс щонайменше 4 фашистські ешелони і вивести з ладу майже 200 м залізничного полотна. Рух припинявся на 2–4 доби.

В цей час діяли також підпільні  групи, основне завдання яких полягало в зборі інформації про воєнні операції. Найвідоміші групи «Молода гвардія». На Україні діяло 3 992 підпільні комітети, 558 комсомольсько-молодіжних організацій, в яких брало участь більш як 103 тис. підпільників, 46 партизанських з’єднань, 1 993 партизанські загони.

У період 1941–1945 pp. у партизанських загонах і з’єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули. Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км.

Архівні відомості та матеріали  свідчать, що народні месники України  знищили 465 тис. ворожих солдатів та офіцерів, знищено велику кількість  автомобілів, літаків, залізничних  полотен, об’єктів промислово-виробничого  призначення.

Боротьба радянських партизанів та підпільників у тилу німецьких військ була важливим фактором, що забезпечував успішне просування Червоної Армії і розгром фашизму.

 

2. Зародження і формування національного  руху Опору

 

Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких  військ у СРСР націоналістичний рух  вже був суттєво розколотий. Міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.) і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.).

У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому було затверджено лідером організації А. Мельника. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі зі С. Бандерою.

З цього моменту починається  одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або ОУН-Б — революційна, або бандерівська, та ОУН-М — мельниківська.

Залишаючись вірними інтегральному  націоналізму, обидві організації ставили  перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи  її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували  на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили».