Рух Опору та звільнення українських земель

Відступаючи з України, німці вдалися до тактики «спаленої землі». В результаті у 300-кілометровій смузі вздовж лівого берега Дніпра насильної евакуації зі своїх країв зазнали цілі маси людей, а значні частини міст Полтави, Дніпропетровська та Кременчука було спалено. Правобережжя не потерпіло від широкомасштабних руйнувань, хоч не змогло уникнути масової евакуації.

З вигнанням окупантів на порядок  денний стало питання возз’єднання цього краю з УРСР. Перший з’їзд Народних комітетів, який зібрався у листопаді в Мукачеві, ухвалив маніфест, що проголошував возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною і водночас зобов’язав обрану ним Народну Раду Закарпатської України здійснити рішення про возз’єднання.

29 червня 1945 р. між СРСР і Чехословаччиною  підписано угоду про возз’єднання Закарпаття з Українською РСР.

Найважливішим завданням  українського народу з початком визволення окупованої території cтала відбудова зруйнованого народного господарства, міст і сіл країни. Відбудовні роботи ускладнювалися надзвичайно великим масштабами руйнувань.

Навіть побіжний перелік втрат свідчить про той страшний відбиток, що його наклала друга світова війна на Україну та її населення. Щонайменше 5,3 млн. чоловік (один із кожних шести мешканців України) загинув у цій бойні. 2,5 млн. українців було вивезено для примусової праці до Німеччини. Цілком чи частково було зруйновано 800 міст та понад 30 тис. сіл, 16 150 промислових підприємств, 1916 залізничних станцій, 27 725 колгоспів, 1227 МТС, 873 радгоспи, 18 тис. лікувальних закладів, 32 930 шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 200 бібліотек. 10 млн. чоловік лишилися без житла. Втрати сільського господарства становили до третини загальної суми втрат республіки.

Оскільки війна завдала Україні  більше руйнувань, ніж будь-якій іншій  країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Україна здобула великою ціною у 30-х рр. Підраховано, що загальні збитки економіки України сягали 40 %.

У другій світовій війні українці потрапили у лещата між радянським режимом та нацистами. Вони практично не мали змоги діяти згідно з власними інтересами.

Українське суспільство було розколоте, і в основі цього розколу лежали ідеологічні відмінності, несумісні історичні, релігійні умови, в яких розвивалися гілки єдиного народу.

І все ж, попри страхітливі втрати й невдачі, остаточні підсумки війни  з української точки зору мали й деякі позитивні моменти.

До них слід насамперед віднести те, що в результаті радянського завоювання Західної України вперше за багато століть усі українці з’єдналися у межах одного політичного цілого, в межах Української Радянської Соціалістичної Республіки (парадоксальний або, швидше, вражаючий факт — тільки завдяки перемозі СРСР над нацизмом всі етнічні українські землі були об’єднані у складі УРСР; перший крок до незалежності нашої держави було зроблено в 1945 році після Ялти та Потсдама).

Нарешті, Україна як складова Радянського  Союзу стала однією з переможниць  у війні. У серцях багатьох радянських українців радість перемоги поєднувалася з почуттям надії, про яке у 1945 р. один радянський офіцер казав: «Уся атмосфера була сповнена надії на щось нове, щось чудове і славне. Ніхто з нас не мав жодних сумнівів щодо нашого світлого майбутнього».

 

 

Висновок

 

Партизанський рух у 1941–1944 рр. в  УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці  дослідників, пройшов складний і  часом драматичний шлях розвитку, перетворившись на зламі 1942–1943 років  у важливий фактор допомоги Радянській Армії в розгромі й вигнанні з української землі німецького окупанта.

Радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку стали: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення «малої війни», ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму. А це призводило до того, що недостатньо навчені, не завжди укомплектовані фахово підготовленими командирами і спеціалістами партизанські формування відчуваючи брак зброї та боєприпасів, зазнавали невиправданих втрат.

Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.

Ведучи мову про антинацистський  фронт у бойовій діяльності ОУН – УПА, потрібно відзначити, що протягом окупаційного періоду ставлення національного підпілля до нацистських окупантів змінювалося.

У роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН–УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.

І ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили. Помірковані мельниківці в основному розраховували на значну допомогу з боку Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що громадянські структури, створені ОУН-М, поступово перетворилися на додаток окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.

Порівнюючи форми і методи боротьби, слід сказати, що бойові дії партизанів в тилу підпорядковувались потребам фронту. Вони відбувалися у формі диверсій на комунікаціях, ударів по об’єктах військового значення, збирання розвідувальної інформації.

Визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільно-му житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов’язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого — з війною пов’язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

Список використаної літератури

 

1. Бойко О. Д. Історія України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Видання 3-тє, виправлене, доповнене. — К.: Академвидав, 2005. — 688 с. (Альма-матер)

 

2. Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гурій та ін.; Під ред. В. А. Смолія. — К., Альтернативи, 1997. — 416 с.

 

3. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. Кн. 2 — XX століття: Навч. посібник / Мельник Л. Г., Верстюк В. Ф., Демченко М. В. та ін. — К.: Либідь, 1992. — 464 с.

 

4. Кузовков Г. В. Партизанський Рух на Україні в період Великої Вітчизняної війни. — К.: Товариство для поширення політичних і наукових знань УРСР, 1951

 

5. Мірчук П. УПА 1942–1952 рр.: Документи і матеріали. — Львів, 1991. — 447 с.

 

6. Турченко Ф. Г., Панченко П. П., Тимченко С. М. Новітня історія України (1939-2001): Підручник для 11-го кл. загальноосв. навч. закл. — Вид. 2-ге, виправ. та допов. — К.: Генеза, 2004. — 384 с.: іл., карти

 

7. Словник-довідник з історії України. — К., 2001.

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ

 

Додаток 1

 

Течії руху Опору  в Україні (1941—1944 pp.)

 

Характеристика	Течія
	Радянська	Націоналістична		Польська
Мета	Визволення від загарбників
	Відновлення радянської влади		Відновлення української держави		Відновлення польської  держави, повернення західноукраїнських земель до складу Польщі
Організаційне оформлення	1941—1942 pp. Партизанські  загони, з’єднання; радянське підпілля (3500 підпільних організацій і груп)		Похідні групи (1941 p.), Поліська Січ (1941 p.), УПА (листопад 1942 р.) та інші загони, підпілля ОУН		1941—1942 pp. Армія Крайова,  Армія Людова, батальйони хлопські
Кількість, тис. осіб	200—600		50—200 (похідні групи— 5)		10—20
Командири	С. Ковпак, О. Сабуров, О. Федоров, М. Наумов. Штаб партизанського руху в Україні очолював Т. Строкач		Командир Поліської  Січі — Тарас Бульба (Боровець). Командуючі УПА: Д. Клячківський (К. Савур), Р. Шухевич (Т. Чупринка)		Командуючий Армії Крайової — Т. Бур-Комаровський
Основні райони дій	Українське Полісся, Чернігівщина, Сумщина		Волинь, Галичина, українське Полісся		Волинь, Полісся
Специфіка бойових  дій	Діяльність партизанів як правило підпорядковувалася й  узгоджувалася з потребами фронту: диверсії на залізницях, удари по воєнних  об’єктах, розвідка, допомога в переправі через річки тощо. Найбільші координовані операції партизанів: «Рейкова війна» і «Концерт» по зриву перевезень воєнних вантажів на залізницях, а також рейди великих партизанських з’єднань по тилах ворога		Переважно діяла як самооборона населення — витіснення окупаційної адміністрації, створення української, захист населення від сваволі влади, зрив спроби вивозу до Німеччини продовольства, робочої сили, проведення оборонних боїв з карателями по периметру і в середині контрольованої території. Напади на воєнні об’єкти здійснювалися в основному з метою оволодіння зброєю		Діяла як самооборона  польського населення. Засвідчувала претензії  Польщі на західноукраїнські землі

 

 

 

 

 

Додаток 2

 

Організаційна побудова УПА

 

На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. При творенні організаційної структури треба було враховувати два принципи:

1. Збереження єдності і цілеспрямованості всього руху.

2. Забезпечення якнайбільшої оперативності відділів.

Збереженню цих принципів гарантував територіальний та адміністративний поділ території введений окупантом з незначними географічними і тактичними корективами.

Армія ділилася на чотири групи:

УПА-Північ

УПА-Захід 

УПА-Південь

УПА-Схід

Кожна з груп поділялась на воєнні округи, ті в свою чергу на Тактичні Відтинки.

УПА-Північ має три ВО:

1. ВО «Турів» охоплює Луччину, Володимирщину, Ковельщину.
2. ВО «Заграва» — райони Сарни, Костопіль, Березно, Людвіполь, Степань, Клясів, Рокітно, Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочно, Висоцьк, Давидгородок, Лукинець, Пинськ.
3. ВО «Волинь» — Рівне, Клевань, Тучин, Межиріч, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Острожець, Демидівка, Козин, Верба, Радивилів, Кремянець, Шумськ, Дедеркали, Почаїв, Ланівці.

УПА-Захід мала шість ВО:

1. ВО «Лисоня» — терен Тернопільщини по Дністер.
2. ВО «Говерла» — Гуцульщина і Буковина.
3. ВО «Чорний Ліс» — Станіславщина.
4. ВО «Маківка» — Стрийщина, Дрогобиччина, Самбірщина, Турчанщина.
5. ВО «Буг» — Львівщина.
6. ВО «Сян» — Закерзоння.

УПА-Південь мала три ВО:

1. ВО «Умань»
2. ВО «Холодний Яр»
3. ВО «Вінниця»

Територіальні групи УПА-Схід не поділялись на ВО.

Восени 1943 року виникають перші  повстанські загони на Буковині і  Бессарабії під назвою БУСА — Буковинська Українська Самооборонна Армія. В травні 1944 року відділи БУСА вливаються до складу УПА.

У серпні 1944 року УПА-Північ реформовано на 2 ВО, УПА-Захід  — на 4, УПА-Схід фактично припинила існувати. Постановою Головного Командування УПА група «Південь» розформована. Її частини ввійшли до складу УПА-Північ і УПА-Захід.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 3

 

ДОКУМЕНТИ________________________________________________________________

 

Радянські партизани і населення

 

Вот висит немецкое объявление, что за убитого немецкого  солдата будет сожжена деревня, в которой это произошло. Ну, казалось бы, по-человечески партизанам пожалеть бы жителей деревни, ан нет, солдата убивают, деревня немцами сжигается, жителям жить негде, деваться некуда, кроме как идти в лес к партизанам. Достигнуты две цели: население начинает ненавидеть оккупантов еще больше, партизанские отряды пополняются людьми... Партизаны сражались с немцами, но они же и терроризировали население оккупированных областей.