Рух Опору та звільнення українських земель

З наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину, що пояснюється намаганням максимально використати всі чинники, які могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів — «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була майже 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б.

20 червня 1941 р. рада старшин армії УНР уповноважили Тараса Боровця створити збройні партизанські загони для боротьби з радянською владою.

30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.

Реакція Берліна на відновлення  української державності була швидкою  і різкою. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька  та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна.

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 р. А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому питання незалежності України не піднімалося, а підкреслювалася вірнопіддана позиція ОУН-М. І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. Проте вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців.

5 жовтня 1941 р. було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Веничковським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. В грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

Історія формування Української повстанської армії (УПА) досить складна, неоднозначна і ще й досі містить чимало «білих плям».

Попередницею у антинациській  боротьбі УПА була «Поліська Січ», створена за ініціативою уряду УНР. Формування діяло на території Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічували 2–3 тис. війська, боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спробували наприкінці 1941 р. розпустити це формування, вони перейшли до партизанської боротьби.

На початку 1943 року «Поліська Січ» розпочала переговори з військовими відділами ОУН-СД. Під час переговорів група націоналістів – самостійників під проводом І. Мітинги, що в 1941 році відкололася від ОУН-СД приєднались до «Поліської Січі». У травні 1943 року переговори було завершено. Військові відділи ОУН-СД об’єднались з «Поліською Січчю» в одну формацію — Українську Повстанську Армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів.

Одразу ж після об’єднання в  УПА почали відбуватись негативні  процеси. Протистояння між ОУН-СД і «Поліською Січчю» досягло апогею в липні 1943 року. Тарас Бульба-Боровець з групою однодумців оголосив свій вихід з УПА. Щоб уникнути суперечок за назву, «Поліську Січ» було перейменовано на Українську Національно-Революційну Армію. На базі УНРА була створена Українська національно-демократична партія. 18 серпня 1943 року загони УПА-СД на чолі з курінним Максом оточили штаб УНРА в районі Степане і заарештували багатьох старшин.

У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з’єднання під назвою Українська Народна Революційна Армія (УHPА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен).

У контексті вивчення початково-підготовчого періоду історії УПА вимагає окремого розгляду питання про похідні групи ОУН. Створення Похідних груп розпочали обидві гілки ОУН — бандерівська і мельниківська. Похідні групи ОУН налічували 3–5 тис. чоловік, сформували з’єднання «Північ», «Центр», «Південь», мали в своєму складі 7–12 особові групи.

Оперативна група «Північ» на чолі з Миколою Климишиним діяла в Києві і Київській області.

Оперативна група «Центр» на чолі з Миколою Лемиком діяла на Харківщині.

Оперативна група «Південь» на чолі з Зиновієм Матлою і М. Річкою діяли в Одесі і Криму.

Спеціальна оперативна група діяла в місті Львові з метою проголошення незалежності української держави.

За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і  Полісся); УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кін. 1944 – поч. 1945 р.) досягла 100 тис. осіб.

Уже в грудні 1941 р. Головний провід ОУН прийняв постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета та тактична лінія організації. На етапі становлення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель до Німеччини та протистояння окупаційним властям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого цього року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині окупанти проводять п’ять великих каральних операцій проти повстанців. Але, втративши майже три тисячі солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.

Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише в німецького, а й у  радянського командування, оскільки повстанці ставали “третьою силою”, що намагалася втримати під своїм контролем значні території. Щоб не випустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування в район Ковеля та Любомиля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протистоянні з повстанцями понад 1,5 тис. осіб, ці формування були змушені відійти.

Повстанці були змушені в роки війни  воювати ще й на третьому фронті — проти поляків. Бажаючи “прорубати польський коридор” від Перемишля до Львова, керована з Лондона Армія Крайова, розпочинає винищувальну акцію «Буря». Основною її метою було взяти під контроль землі, втрачені 1939 р., до приходу радянських військ. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахуючи, то затухаючи, тривала аж до 1947 р.

Зростання лав УПА, поповнення загонів людьми різних політичних поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду ідеології та політики ОУН-Б. Тому в серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Української самостійної соборної держави», а й виробив соціально-економічну та політичну платформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери було покладено принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту найменш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших Політичних течій і партій. Відбувалася загальна демократизація національного руху.

Під час війни, намагаючись максимально  зібрати і сконцентрувати реальні  українські сили, ОУН-Б продовжує  еволюціонувати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині 11 липня 1944 р. було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду.

З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання  в протистояння між вермахтом  та Червоною армією. У цей час  ставка робилася на збереження і зміцнення  своїх сил, вичікування слушного моменту для вирішального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944 р. між невеликою частиною УПА і вермахтом. 1 вересня 1944 р. у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.

Після зайняття радянськими військами  Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.

Отже, передумовами для зародження УПА були:

— збройна боротьба «Поліської Січі» Бульби-Боровця проти німців;

— досвід боротьби Похідних груп ОУН;

— формування і значна активізація діяльності радянських партизан, підпільників в північних, лісових районах України;

— активна діяльність польського підпілля в Західних районах України;

— репресії і терор проти населення збоку німецької адміністрації.

 

3. Визволення  України і завершення об’єднання її земель. Ціна перемоги

 

Восени 1942 р. напруження в бойових діях на південній ділянці  радянсько-німецького фронту, де вирішувалася доля всієї світової війни, досягло апогею. У запеклому двобою чаша почала схилятися на бік радянських військ. У заволзьких степах таємно формувалася армія нового типу — армія прориву, якнайкраще озброєна танками і літаками, гарматами і “катюшами”, виробленими на Уралі, в Сибіру і Поволжі.

Ці війська обрушилися на знекровлені в чотиримісячних боях у Сталінграді кращі колись дивізії противника.

Сталінградська битва (17 липня 1942 р. – 2 лютого 1943 p.), під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. осіб (1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті фашистських військ), стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України.

Внаслідок розпочатого в ході Сталінградської  битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (нині Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії  на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати стратегічну ініціативу. 16 березня Харків знову було захоплено фашистами. 23 серпня в результаті запеклих боїв німці вдруге й востаннє втратили Харків.

Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілізацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася 5 липня 1943 p., тривала майже 2 місяці. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх воїнів. Стратегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук фашистів.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного  фронту (командуючий Р. Малиновський) на початку вересня визволили  Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь  і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.

Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої  революції. Щоб полегшити форсування Дніпра, передбачалося викинути на правий берег повітряний десант — дві бригади. Наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу.

Форсування Дніпра і взяття Києва  зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому перемога в битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому в Другій світовій війні.

Досягнення вирішальних перемог  на фронтах значною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки  на воєнний лад. У зміцненні обороноздатності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств 30 галузей промисловості. Уже навесні 1942 р. більша частина з них почала випускати продукцію. Обладнання, вивезене з республіки, прийняли, головним чином, Новосибірська, Свердловська, Томська, Омська, Іркутська, Куйбишевська та інші області РСФСР. Плідно працювала на оборону й евакуйована в Уфу Академія наук УРСР.

У січні 1944 р. після короткої перерви майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою в січні – лютому під Корсунем-Шевченківським.

До березня в руках у німців залишалася тільки Західна Україна. 25 березня 1944 р. на 1009-й день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.

Третій етап у відвоюванні України розпочався у липні 1944 р. Радянські війська оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис. чоловік. Серед них були 10 тис. бійців дивізії СС «Галичина».

На завершальній стадії війни була похована ще одна утопічна надія частини національно-патріотичних сил на те, що створені в складі вермахту українські збройні формування надалі зможуть трансформуватися в повноцінну українську армію. Зайнявши Західну Україну в 1944 р., більшовики були сповнені рішучості швидко й безкомпромісно насадити націоналістично настроєним західним українцям свою владу.

Для ліквідації УПА радянські війська  організували блокаду величезних партизанських  територій, засилали агентів для  проникнення у підрозділи УПА  та вбивства їхніх командирів, створювали винищувальні батальйони.

На початку жовтня 1944 р. територія  України була повністю визволена  від окупантів, а наприкінці того ж місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття.