Банкротство: план санкции

 

2.6. Інвестор та його  особиста зацікавленість як суб’єкта  процедури банкрутства

 

Процедура санації може здійснюватися  за рахунок джерел інвестора,  кредитора  чи боржника. Внутрішнє інвестування виробництва (за рахунок боржника) можливо при наявності невеликого боргу і низького зносу основних засобів. Інвестування кредиторами можливо шляхом обміну боргів на акції чи на майно боржника. Що ж стосується інвестора, та його поява як процесуальної фігури можливе за умови подачі заяви після публікації в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство боржника (п.2 ст.14 Закону) і згоди комітету кредиторів (п.2 ст.17 Закону).

Найчастіше, як свідчить практика, “... інвестори з’являються тільки після проведення процедури санації, без дотримання порядку, встановленого п.2 ст.14 Закону. У зв’язку з цим у Законі доцільно ввести норму про обов'язкову публікацію в офіційних друкованих органах оголошення про введення процедури санації з указівкою характеристики і типу виробництва, суми кредиторської заборгованості і т.д.”³² Така публікація дозволила б залучити більшу кількість інвесторів. Адже по публікації оголошення про процедуру розпорядження майном неможливо довідатися про те, куди піде справа про банкрутство: на санацію чи ліквідацію. У тексті такого оголошення не міститься всіх необхідних для розглянутого питання характеристик. І саме головне, невідома сума кредиторських вимог, які потрібно буде погасити інвестору. “Термін подачі заяв варто обмежити 15 днями, а вибір інвестора комітетом кредиторів доцільно здійснити протягом  місяця”³³.

У той же час у законодавстві  про банкрутство, на прикладі акціонерного товариства доцільно передбачити:

• відкриття для АТ рахунка в банку, куди направлялися б кошти, що перераховуються інвестором для їхнього цільового використання – наприклад, викупу акцій в акціонерів;
• чіткий механізм викупу акцій в акціонерів, що припинить їхні акціонерні відносини і не спричинить за собою поновлення таких, але вже з інвестором;
• передачу інвестору пакета акцій АТ-боржника, що викупив ці акції за рахунок засобів інвестора.

Іншими словами, “... у законодавстві  про банкрутство варто передбачити  такі механізми санації, використання яких не породжувало б бажання  обійти їх за допомогою яких-небудь способів, що, як відомо, завжди знайдуться”³⁴.

 

 

 

 

 

Розділ 3. Інші засоби відновлення платоспроможності підприємства-боржника

За своєю суттю інституція банкрутства  є одним із способів добору (селекції) суб’єктів господарювання. У ринковій економіці банкрутство підприємств  – нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається 20-30.

Позовних заяв щодо оголошення підприємств  банкрутами 1999 року було в Україні 20000. Як свідчить сатистика, лише 35-45% підприємств, на які подано позови, оголошуються банкрутами. До того ж, в Україні близько 10-15% всіх поданих позовів про банкрутство стосуються підприємств з державною формою власності (Таблиця Д.1.1.).

У тому, що не всі справи про банкрутство  слід закінчувати ліквідацією боржників  з продажем їх майна, переконують  такі дані. Протягом 1998 року в Україні  кошти, отримані внаслідок ліквідації підприємств, не перевищували 1,5% від вимог кредиторів (у міжнародній практиці підприємництва нормальними вважаються показники, що становлять 30%).

Незважаючи на досліджену спеціалістами  неактуальність порушення справ  про банкрутство податковими органами, останніми роками податкові органи є ініціаторами більшості справ про банкрутство в Україні. В 1998 році податкові інспекції подали до арбітражних судів близько 8900 заяв про порушення справ про банкрутство, що становить майже 80% усіх позовів про оголошення підприємств банкрутами. І це при тому, що досить вражаючим виглядає перелік органів, які спеціально створені саме для запобігання банкрутству підприємств-боржників:

• Агентство з питань запобігання банкрутству,
• Український центр реструктуризації підприємств та розвитку приватного сектора,
• Міжвідомча комісія з питань проведення санації з одночасним здійсненням реструктуризації підприємств агропромислового комплексу,
• Фонд стабілізації підприємств та організацій, внесених до реєстру неплатоспроможних,
• Державний іноваційний фонд України (частково).

 

Тому у порівнянні з вищезазначеними  прикладами у більшості випадків кредитори обирають реструктуризацію підприємства у формі реорганізації  підприємства шляхом розподілу. У результаті такого розподілу створюється нова юридична особа, у які зосереджене головне (основне) виробництво боржника. Інші структурні підрозділи, соціальна сфера перетворюються в інших юридичних осіб. Якщо об'єкти соціальної інфраструктури все-таки передаються на баланс органам місцевого самоврядування, то юридичні особи, створені на основі майна, що залишилося від колишнього боржника, уже не можуть самостійно займатися підприємницькою діяльністю і їх очікує або самоліквідація, або банкрутство. “Такий метод санації боржника можна назвати методом “кавуна”. Суть його полягає в тому, що з кавуна виймається тільки серцевина, як сама солодка і смачна частина, а що залишилося викидається”³⁵.

Безумовно, реорганізація підприємства далеко не завжди приводить до поновлення платоспроможності. Однак вона вибирається інвесторами не випадково. Діюча редакція Закону (ст.18) регламентує лише процедуру обміну майна боржника на борги кредиторів, прийняті інвестором. При цьому не вказується, який розмір самих інвестицій,  чи належний розмір інвестицій збігатися з розміром боргу перед чи кредиторами значно його перевищувати. Це приводить до того, що зовні складається враження, що інвестор як би вкладає грошові кошти на оплату боргу і на розвиток виробництва боржника. “Насправді ж інвестор просто купує частину виробництва боржника, що сподобалась. У результаті такого “хірургічного” втручання страждає усе виробництво, цілісний майновий комплекс боржника”³⁶.

Виникає питання: як розглядати припинення боргового зобов'язання шляхом обміну боргів на акції? На нашу думку, описувана форма припинення зобов'язань підпадає під поняття “відступне”, передбачене ст.409 ЦК РФ, у силу якої за згодою сторін зобов'язання може бути припинено наданням замість виконання відступного (сплатою грошей, передачею майна і т.п. ). Сторони самі визначають розмір, терміни і порядок надання відступного.

Пропоноване формулювання в ст.1 Закону прощення боргів як припинення зобов'язання за згодою сторін варто розуміти у  вузькому змісті. Так, у ст.220 ЦК України  припинення зобов'язань за згодою сторін передбачає новацію, тобто заміну одного зобов'язання іншим між тими ж особами. Прощення боргів як одна з форм припинення зобов'язань за згодою сторін – це звільнення кредитором боржника від обов'язків по сплаті боргу. Таким чином, припинення зобов'язань за згодою сторін, згідно ст.1 Закону, варто вважати тільки у формі прощення боргів, без новації і відступного. Що ж стосується новації і відступного, то такі можливі як додаткові умови мирової угоди: виконання зобов'язань боржника третіми особами, обмін вимог кредиторів на акції боржника, задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать Закону (п.4 ст.37 Закону).

У зв'язку з цим у Закон варто  було б додати нову статтю, зокрема  ст.18¹, що регулює питання реструктуризації боргів, статутного фонду і підприємства боржника. Такі питання на сьогоднішній день вимагають якнайшвидшого вирішення і дозволять менш болісно підприємству-боржнику відновити платоспроможність, зберегти робочі місця, залучити інвесторів.

Що стосується беспосередньо задоволення грошових зобов’язань боржником, то на різних стадіях процедури банкрутства вони мають деякі свої особливості. У процедурі санації оплата грошових зобов'язань здійснюється боржником у порядку і терміни відповідно до плану санації (п.1 ст.18 Закону). У ліквідаційній процедурі оплат боргу кредиторам здійснюється по реалізації майнових активів і відповідно до черговості, установленої ст.31 Закону. А у процедурі мирової угоди оплата боргу має місце після затвердження судом мирової угоди, тобто після закінчення справи про банкрутство відповідно до  умов угоди (п.5 ст.38 Закону).

Погашення боргу можливо шляхом також заліку взаємних вимог. Як відомо, в Україні має місце криза  неплатежів. У цій ситуації багато підприємств взаємно повинні  один одному. Нерідко в подібній ситуації виявляються кредитор і боржник. На жаль, законодавство України про банкрутство не регламентує питання проведення заліку взаємних вимог. У той же час у ряді країн (США, Великобританія, Німеччина) такий взаємозалік дозволений і його порядок чітко регламентований, а, наприклад, у Франції взаємозалік заборонений законом. Взаємозалік вигідний кредиторам, але, на наш погляд, він також цікавий і для боржника.

Якщо в позовному провадженні  взаємозалік вимог повинний відбуватися  винятково за згодою сторін, то в процедурі банкрутства необхідно це зробити обов'язковим правилом. Справа в тім, що процедура банкрутства обмежена часом, і якщо зайняти позицію відмовлення від   взаємозаліку чи добровільної згоди сторін, то можна одержати ситуацію “карткового будинка”, де всі підприємства стануть банкрутами. У цьому зв'язку цікавий досвід взаємозаліку Великобританії: взаємозалік обов'язковий, якщо права вимоги як кредитора, так і боржника виникли до початку провадження в справі про неспроможність. Якщо в результаті балансу сальдо виявляється для боржника пасивним, то ця сума вважається  йогом боргом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 4. Зарубіжний досвід санації підприємств

З метою створення  теоретико-методологічної бази санації  господарюючих суб'єктів України велике значення має вивчення та узагальнення позитивного досвіду інших країн у даній справі. З цією метою розглянемо три різні за своїм характером, принципами та результатами санаційні концепції.

 

1. Концепція санації цукрової промисловості колишньої Німецької Демократичної Республіки.

 

На нашу думку, дана концепція є переконливим підтвердженням тези про можливість проведення радикальних санаційних заходів не лише щодо окремих підприємств, об'єднань, а й стосовно цілих галузей виробництва.

Як відомо, німецький валютний союз істотно вплинув на хід економічних перетворень у східних землях. Миттєво опинилась на межі банкрутства майже вся промисловість НДР, оскільки довелося вимірювати все західними грошима, західними товарами, західними економічними показниками. Неконкурентоспроможність продукції та високий рівень витрат призвели до загрози втрати ліквідності більшість східнонімецьких підприємств. У стадії глибокого занепаду опинилась і цукрова промисловість.

У 1990 році на генеральних зборах акціонерів найпотужнішого західнонімецького і європейського цукрового гіганта «Зюдцукер АТ» було наведено такі переконливі дані: 43 цукрові фабрики НДР з кількістю працюючих близько 15006 осіб у 1989 році виробили такий самий обсяг цукрової продукції, як 6 фабрик з 1 500 зайнятих бельгійського відділення «Зюдцукер-Тірлемонт», або Баварське відділення «Зюдцукер» (5 підприємств — 1300 працюючих). На основі розрахунків ефективності було зроблено невтішний для східнонімецьких цукровиків висновок: загальне співвідношення між якісними параметрами, що характеризують фінансово-господарський рівень організації цукровиробництва в країнах ЄС та в нових федеральних землях, склало 8 до 1 не на користь колишніх державних підприємств.

Щоб запобігти  тотальному банкрутству східнонімецьких цукрових фабрик, Опікунське відомство, під юрисдикцію якого була передана вся власність НДР, вирішило забезпечити короткострокову ліквідність всіх підприємств. Цього було досягнуто видачею гарантій на суму, що становила 41% фінансових потреб кожної господарської одиниці. Мету цієї акції зумовила необхідність у виграші часу, достатнього для приватизації або реконструкції підприємств. Другим важливим заходом щодо забезпечення платоспроможності стало запровадження мораторію на погашення “старих позик” і виплату процентів по них. Компенсація спричинених цим “положенням” збитків банківським установам відбувалася за рахунок державних коштів.

Одночасно зі здійсненням загальнодержавних  санаційних заходів відповідними міністерствами, відомствами, всіма причетними до функціонування цукрової промисловості в Німеччині вівся активний пошук шляхів реструктуризації та виходу галузі з кризи. У середині 1990 року розпочались тривалі переговори між Опікунським відомством та Народним цукровим комбінатом (НЦК) з одного боку, та представниками найбільших західнонімецьких цукрових корпорацій – з іншого, стосовно розробки санаційної концепції.

Стратегічна лінія інвесторів (до яких належали: Цукрове об'єднання Норд АТ, Цукрове АТ Уельцен-Брауншвайг, Пфайфер енд Ланген, Зюдцукер АТ) спочатку зводилася до заснування спільного західнонімецького інвестиційного товариства, метою створення якого мало бути фінансування будівництва нових та модернізації кількох старих цукрових підприємств. Наступним кроком передбачалося передати ці підприємства НЦК в оренду з подальшим перетворенням його в акціонера. Така концепція задовольняла всіх учасників переговорів, але суперечила антимонопольному законодавству Німеччини. Федеральне антимонопольне відомство не могло допустити послаблення конкуренції внаслідок злиття фінансових інтересів кількох конкуруючих між собою цукрових гігантів. Саме тому цей шлях санації було відхилено.

З урахуванням  вимог законодавства, реального  стану цукрової промисловості НДР та інтересів сторін було вироблено такі принципи санації:

• єдиним можливим шляхом санації підприємств галузі є їх приватизація (приватизація перед санацією);

• приватизації мають підлягати  всі без винятку цілісні майнові  комплекси, а не окремі об'єкти цукрової промисловості;

• врахування регіональних інтересів при проведенні санаційних заходів та збереження цукрового виробництва у всіх існуючих бурякоцукрових зонах;

• врахування соціальних аспектів при проведенні санаційних заходів;