Банкротство: план санкции

Вступ

 

Інститут банкрутства  – це невід’ємний та один з найефективніших  регулятивних механізмів ринкової економіки. Його розвиток супроводжувався перенесенням центру ваги з кримінального покарання  боржника і відчуження майна останнього на вилучення майна з метою стягнення коштів. Нині загальновизнаним стало положення про відсутність персональної немайнової відповідальності боржника при неумисному банкрутстві.

У більшості розвинутих країн процедура банкрутства  має як багато спільних рис, так й  істотні відмінності. Останні багато в чому зумовлені особливостями історичного розвитку національного законодавства. У нашій державі зазначений вище підхід був практично неможливий. Тому під час розробки законодавства про банкрутство здебільшого враховувався досвід країн з розвинутою ринковою економікою. Однак це не завжди відповідало стану економіки нашої країни і не враховувало її особливості, насамперед, домінуючу роль державної власності. В Україні перехід від адміністративно-командних методів управління економікою до ринкових відносин відбувався і відбувається в умовах формування інституту приватної власності, який регулюється низкою нормативно-правових актів, що стосуються, зокрема, приватизації державного майна.

Але у законодавстві  про банкрутство крім суто техніко-юридичних вад і недоліків (прогалин, прорахунків, суперечностей і неузгодженостей) є норми, які обмежують механізм застосування інституту неспроможності, зокрема, його інструментарію, для заміни неефективних власників, залучення інвестицій та задоволення вимог кредиторів. Реформування цього законодавства відзначається уповільненим і, в кращому випадку, половинчастим характером, а низка його новел має тенденцію до регресу.

У більшості суб’єктів  підприємницької діяльності поступово  складається враження, що застосування законодавства про банкрутство призводе до безробіття, зубожіння населення та деіндустріалізації. Однак, як свідчить соціальний досвід, застосування цього законодавства не загострює, а розв’язує ці проблеми. В результаті реалізації процедур банкрутства здійснюється перехід від невправних господарів до хазяйновитих та стратегічних інвесторів. А останні, як правило, відновлюють або перепрофілюють виробництво на новій технологічній основі, створюють робочі місця, що дозволяє, у свою чергу, лікувати соціальні хвороби регіону, де розташовані підприємства, які були об’єктом застосування законодавства про банкрутство.

До 1992 року Україна не знала правовідносин неспроможності. Всі питання неплатоспроможності  вирішувалися на адміністративному  рівні або за допомогою цивільного або арбітражного судового провадження. Спеціального правового врегулювання відносин неспроможності не існувало. На наш погляд, саме це обумовило етапи розвитку сучасного законодавства про банкрутство, яке не відзначається ані послідовністю, ані логічністю викладення антикризових норм. Мається на увазі те, що зробивши переоцінку пріоритетів з ліквідації підприємства на відновлення платоспроможності боржника, законодавець залишив чимало прогалин, які безпосередньо стосуються учасників процедури банкрутства і самої процедури взагалі. Відсутність чіткої визначенності правового статусу арбітражного керуючого, керуючого санацією, нарешті, самих кредиторів призводить до того, що учасники банкротних процедур, в тому числі і представники державних органів, мають можливість на власний розсуд тлумачити окремі положення діючого законодавства про банкрутство, тим самим самостійно встановлювати межі власної компетенції та обсяг відповідальності. Ці проблеми досить актуальні ще й тому, що, як ми зазначали раніше, зробивши пріоритетним напрямок відновлення платоспроможності боржника (а не ліквідацію), законодавець тим самим надав можливість суб’єктам процедури банкрутства “спекулювати” тими пільгами, які мають місце в діючому антикризовому законодавстві.

Вважаємо, що саме законодавчо закріплений  комплекс санаційних процедур підприємства-боржника є одним із найвизначніших досягнень  сучасного українського законодавства. Тому саме він потребує особливої  уваги та особливого науково-практичного  дослідження, оскільки в теперішній час відбувається його становлення, яке, звичайно, супроводжується низкою проблем, пов’язаних, зокрема, із строками санаційних процедур, повноваженнями її учасників, взаємодією з державою і т.д. Вже зараз можна із впевненістю зробити висновок, що серед інших негативних факторів, що не дозволяють з достатньою ефективністю відновлювати платоспроможність підприємства-банкрута, слід зазначити:

• відсутність автоматизованої інформаційної бази даних з фінансово-економічного стану основних підприємств області і підприємств, щодо яких розпочата процедура банкрутства;
• відсутність необхідного штату фахівців (юристів, що спеціалізуються в області господарського права, економіко-фінансових аналітиків, бухгалтерів-експертів, аудиторів базових галузей промисловості, здатних комплексно вирішувати поставлені завдання);
• незадовільний контроль повсякденної діяльності санаторів по реалізації плану відновлення платоспроможності підприємств.

Наявність зазначених недоліків найчастіше крім дестабілізації і затягування процесу санації не дозволяє повною мірою  здійснити весь комплекс заходів відповідно до затвердженого плану санації. Тому досить актуально звучить та думка, що “при вирішенні задачі успішного економічного розвитку регіону місцеві органи влади повинні постійно контролювати ситуацію по банкрутству підприємств, і не тільки на стадії, коли почате судове провадження. Для своєчасного втручання у фінансово-економічну діяльність підприємств найважливішим моментом є “передбачення банкрутства”¹.

Тому в даній роботи увага приділена саме матеріально-правовим та процесуальним особливостям санації як судової процедури відновлення платоспроможності боржника.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Основна частина

 

Розділ 1. Загальна характеристика банкрутства як правового  та соціально-економічного явища

 

1.1. Історичний розвиток  інституту неплатоспроможності  та його місце у системі  галузей права

 

Правова природа відносин неспроможності частіше за все залишається за межами наукових досліджень. Між тим, без наукового осмислювання сутності та характеру відносин неспроможності неможливо вдосконалювати існуюче законодавство. До того ж, у відносинах неспроможності взаємно сплітаються майнові та організаційні відносини. З одного боку, головна мета кредиторів полягає у погашенні їхніх грошових вимог, а з другого боку – для реалізації своєї мети кредиторам необхідно створити комітет (спільноту), який буде виступати від імені усіх. Інакше кажучи, інститут неспроможності містить у собі два основних види відносин – майнові та немайнові.

 Інститут банкрутства має також свої специфічні принципи:

• конфлікт інтересів;
• підпорядкування більшості;
• пріоритет загального інтересу перед приватним;
• заміна неефективного власника на ефективного;
• задоволення грошових вимог кредиторів тільки в рамках процедури банкрутства та ін.

Крім вищезазначених, можна виділити й такі принципи банкрутства, які відбивають не тільки внутрішню  структуру інституту банкрутства, але і процес його застосування. Такими, на наш погляд, можуть бути принципи:

• пріоритету Закону перед іншими нормативними актами;
• збереження  суб'єкта, що хазяйнує, при можливості відновити його платоспроможність;
• ліквідації майна боржника при неможливості збереження підприємства з метою справедливого й організованого погашення вимог кредиторів;
• державного регулювання процедури банкрутства.

Перераховані принципи більш чітко характеризують сутність процедури банкрутства і виступають у ролі каркаса, на якому тримаються всі норми Закону. Незважаючи на те, що вони відбиваються в правових нормах, деякі автори вважають за необхідне “... їхнє закріплення в Законі у виді окремої статті”², що сприяло б ефективності процедури банкрутства.

Для правового регулювання інституту  банкрутства недостатньо  наявності  тільки самих принципів. Потрібні ще й методи. Тому потрібно звернути особливу увагу на те, що “... для правового регулювання відносин неспроможності характерна наявність не одного, а двох методів: основного– методу владних розпоряджень, і додаткового – методу автономних рішень”³. Методи правового регулювання відносин неспроможності характеризуються наявністю наступних ознак:

• в основі методів лежить єдиний, загальний (публічний) інтерес, що спрямований на відновлення платоспроможності  суб'єкта, що хазяйнує;
• приватний інтерес, хоч і підлеглий загальному, має відносну самостійність і враховується в прийомах і способах впливу на учасників відносин неспроможності;
• у відносинах неспроможності пріоритет віддається централізованому правовому регулюванню; у той же час учасники відносин у межах границь, наданих їм правовою нормою, можуть самостійно встановлювати свої права й обов'язки;
• до учасників відносин в основному застосовують позитивне зобов’язування як засіб правового регулювання з частковим використанням юридичного дозволу;
• прийоми і способи правового впливу на учасників відносин неспроможності здійснюються комплексно.

Виходячи з перерахованих  ознак, можна сформулювати поняття  методу правового регулювання відносин неспроможності.

Методи правового регулювання  відносин неспроможності – це такі способи і прийоми впливу на учасників  відносин, що поєднують імперативні і диспозитивні основи, використовують на суб'єктів позитивне зобов’язування і частково юридичні дозволи, спрямовані на відновлення платоспроможності  суб'єкта, що хазяйнує (загальний інтерес), а при неможливості – його ліквідацію з метою повного чи часткового задоволення грошових вимог кредиторів (приватний інтерес).

Саме це у сукупності дозволяє зробити  висновок, що відносини неспроможності потрібно відмежовувати від інших  галузей права: цивільного, адміністративного, фінансового, господарського процесу, виконавчого провадження.

Від майнових відносин, які складають  предмет цивільного права, відносини  неспроможності відрізняються тим, що в них відсутні рівність у правах учасників відносин.

Від адміністративно-правових відносин відносини неспроможності відрізняються тим, що органи держави приймають участь в них не на основі виконавчо-розпорядчої діяльності, а як учасники провадження у справі про банкрутство на підставі компетенції, визначеної Законом.

Від господарського процесу відносини неспроможності відрізняються по внутрішньому змісту тим, що завдання суда складається не в розв’язанні спору за своєю суттю, а в здійсненні контролю над учасниками провадження у справі про банкрутство.

Тому всі вищезазначені ознаки відносин неспроможності дають підстави говорити “... про існування підгалузі права – права неспроможності, яке має свій предмет і метод”⁴.

Розвиток національного законодавства, яке стосується в цілому інститута  банкрутства та процедури санації  не відрізнялось врегульованністю всіх проблемних питань, – і як наслідок – прийняття діючого Закону України “Про банкрутство” зумовило масу питань про те, яким же повинен бути механізм його використання. Помітимо також, що на сьогодняшній день принципово змінився підхід до мети та завдань процедури банкрутства. Якщо раніше, наприклад, відповідно до ЗУ “Про банкрутство” від 14.05.1992р. №2343-ХІІ з наступними змінами та доповненнями, процедурі санації була присвячена лише одна стаття 12, в якій не було жодного слова про план санації, то таку закономірність можна дослідити й далі. Прийнятий у першому читанні Верховною Радою України законопроект Кабінету Міністрів “Про банкрутство” від 06.06.1996р. вже більш-менш зрозуміло деталізує процедуру санації, оскільки дає визначення самому терміну “санація” та можливі варіанти її здійснення (переведення боргу, реорганізація юридичної особи або приватизація майна боржника), – ст.17. Однак в цілому він також лаконічний та непослідовний (навіть за своєю внутрішньою структурою).

Особливої уваги заслуговує, на наш погляд, авторська розробка Закону України “Про банкрутство”, підготовлена робочою групою у складі: Кузнєцовой Н.С., Тітова М.І., Дзери О.В., Щербині В.С. Цей нормативний акт вже наближається до діючого ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, оскільки і за структурою, і за змістом відповідає вимогам логічності, послідовності та спрямований на ефективне проведення процедури банкрутства. Інституту санації присвячен розділ 4 (статті 32-37): визначені строки процедури, коло учасників, порядок здійснення санаційних заходів і т.д. Але як і раніше ігноруються відносини, пов’язані з проведенням зазначених заходів відповідно до плану санації.

 

1.2. Сучасне антикризове  законодавство про банкрутство:  окремі проблеми

 

Тому на основі накопиченого досвіду і відсутності повноцінного закону про банкрутство Вищим арбітражним судом було прийнято повномасштабне роз’яснення практики застосування Закону України “Про банкрутство” (від 18.11.97р.). Роз’яснення зробило першу спробу розмежувати норми позовного провадження і процедури банкрутства; регламентувало порядок ініціювання справ про банкрутство; встановило вимоги до заяви кредитора, боржника; визначило порядок проведення попереднього засідання суду і розгляду заяв кредиторів після публікації оголошення в газеті; регламентувало процедуру санації і роботу ліквідаційної комісії; визначило підстави припинення провадження у справі про банкрутство і повернення заяв кредитора, боржника без розгляду. Незважаючи на те, що роз’яснення не давало відповіді на багато запитань, воно мало великий позитивний ефект. Роз’яснення заповнило інтерпретаційними нормами прогалини в Законі “Про банкрутство”, полегшило роботу арбітражним судам і учасникам процедури банкрутства, але найважливіше – багато інтерпретаційних норм згодом стали звичайними нормами нового закону. Однак роз’яснення інтерпретувало неефективний закон і, отже, не змогло і не могло його поліпшити. Для цього потрібний був новий, сучасний закон, який би містив кращі досягнення світової і національної правових систем.

Таким став Закон “Про відновлення  платоспроможності боржника або  визнання його банкрутом” від 30.06.1999р. № 784-XIV (у подальшому Закон). Його найважливішою особливістю було те, що він поєднав у собі майже всі фундаментальні положення законодавства про банкрутство –сукупність норм матеріального та процесуального права. “При цьому реалізація норм матеріального права безпосередньо стала пов’язана із застосуванням процесуальних норм”⁵.

Згідно з вимогами ст. 5 Закону, провадження у справах про банкрутство регулюється самим Законом, Арбітражним процесуальним кодексом України (тепер вже Господарським процесуальним кодексом) та іншими нормативними актами. На відміну від попередньої редакції, Закон містить більший обсяг процесуальних норм та доповнювався лише у деяких випадках нормами господарського процесуального кодексу: повернення заяви про порушення справи без розгляду (ст. 9), забезпечення грошових вимог кредиторів (ст. 12), перегляд ухвал у порядку нагляду (ст.ст. 8, 9, 11, 12, 13, 14, 17, 18, 21, 38, 19, 40) та інші. На відміну від позовного провадження, у процесі банкрутства задіяні нові процесуальні фігури: кредитор, боржник, розпорядник майна, керуючий санацією, інвестор, ліквідатор тощо. Відрізняються від позовного провадження і процесуальні дії та порядок розгляду справи.