Банкротство: план санкции

Незважаючи на те, що процедура  банкрутства відрізняється від  процедури позовного провадження, предмет правового регулювання залишається незмінним. Діють господарсько-процесуальні стосунки, тому у Господарсько-процесуальному кодексі поруч з нормами позовного провадження повинні міститися, на наш погляд, норми процедури банкрутства. Проте процесуальні норми процедури банкрутства повинні займати особливе місце, а єдині для обох проваджень норми – міститися у загальній частині.

Перша спроба такого розподілу процесуальних  норм була здійснена, як ми вже зазначали, у Роз’ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 18.11.97р. № 02-5/444 “Про деякі питання практики застосування Закону України “Про банкрутство”. Тоді ж було проведене диференціювання прецесуальних норм на три види. Перший являє собою універсальні для судового розгляду норми; другий вид розрахований виключно на розгляд господарських спорів у позовному провадженні; норми третього виду підлягають застосуванню з урахуванням особливостей режиму розгляду справ про банкрутство.

Така умовна диференціація не мала великого успіху, оскільки без кодифікації  господарсько-процесуального законодавства  поєднати два різних за своєю сутністю процеси неможливо. Необхідний принципово інший підхід до вирішення цієї проблеми. Перш за все, необхідно встановити загальні для двох проваджень норми та інститути, іншими словами, необхідно виділити загальну частину кодексу. У ній, на наш погляд, повинні міститися: мета і завдання, основи та принципи господарської юрисдикції, а також органи господарської юрисдикції та їх підсудність. Інші питання повинні міститися у особливій частині кодексу. Механізм часткового використання норм господарсько-процесуального кодексу у справах про банкрутство, що існує на сьогодні, не відповідає вимогам часу та гальмує розвиток процесуального правозастосування. Не випадково нова редакція Закону значно звузила сферу застосування Арбітражно-процесуального кодексу. Навіть та частина процесу у справах про банкрутство, що підлягає вирішенню із застосуванням АПК, не завжди співпадає з ним, і це цілком природно, “... оскільки правові стосунки, що виникли із нових економічних відносин, не можуть регулюватися законодавчими нормами, що базуються на іншій економічній та правовій основі”⁶.

Візьмемо, наприклад, інститут доказів. У відповідності до вимог ст. 1 Закону, кредитор повинен мати належним чином підтверджені документами  майнові вимоги до боржника. Вказані документи, що підтверджують наявність та неоплатність боргу, повинен пред'явити сам кредитор. Закон не покладає на арбітражний суд обов'язку власної ініціативи чи на вимогу кредитора витребувати такі документи, а їх (документів) відсутність є підставою для відхилення арбітражним судом грошових вимог кредитора до боржника.

Розгляд заяв кредиторів істотно відрізняється  від вирішення спору по суті у  порядку позовного провадження. В процедурі банкрутства вимоги кредиторів повинні бути безспірними або відносно спірними. При цьому безспірними вважаються такі вимоги, спір за якими вже вирішений юрисдикційним органом або вони визнані самим боржником. Відносно спірні вимоги – це такі вимоги, які підтверджуються письмовими доказами та оспорюються боржником лише за розміром. Судовий розгляд відносно спірних вимог не передбачає застосування додаткових джерел доказів: висновків експертів, речових доказів. При вирішенні таких спорів суд не може залучити до участі у справі третіх осіб, інших відповідачів, тощо. Завдання суду полягає не у вирішенні майнового спору між сторонами, а у констатації (визнанні) факту наявності на даний момент у кредитора грошової (майнової) вимоги до боржника. Проте викладене зовсім не означає, що суд займає пасивну позицію. Навпаки, він вивчає підстави виникнення грошових вимог, їх розмір, терміни та порядок погашення, залишок боргу на поточний момент, тощо. Усі перераховані дії і є перевіркою судом відповідності вимог чинному законодавству. Якщо суд дійде висновку, що вимоги кредитора, хоча й не оспорюються боржником і включені до реєстру, але не підтверджуються документами, він буде змушений їх відхилити.

З іншого боку, деякі грошові вимоги повинні бути підтверджені актом  юрисдикційного органу. Наприклад: заборгованість із заробітної плати за час вимушеного прогулу, за затримку видачі розрахунку, відшкодування шкоди, у т.ч. й моральної, тощо. Розгляд таких вимог без указаних актів примушував би суд встановлювати ступінь вини боржника, характер відповідальності, розмір заподіяної шкоди. Встановлення цих фактів властиве позовному провадженню, проте недопустиме у процедурі банкрутства.

У той же час, на вимоги кредиторів поширюється не лише позовна давнина, але й термін виконавчого провадження. Якщо кредитор втратив право на примусове  виконання рішення суду у порядку виконавчого провадження (прострочка виконання), він одночасно втрачає право на отримання суми боргу за процедурою банкрутства. Як бути в такому випадку із визнаними претензіями? На наш погляд, варто виходити із розглянутих вимог. Якщо претензія визнана та пред’явлена до виконання через банківський рахунок боржника, то ні про який термін позовної давнини мова йти не може, оскільки має місце виконавче провадження за вимогою, що врегульована у доарбітражному порядку.

На відміну від позовного  провадження, учасники процедури банкрутства мають свої специфічні права та обов'язки. Це пояснюється правовим положенням учасників справи. Так, учасниками у справі є кредитори, боржник та інші особи: арбітражний керуючий, власник майна боржника (орган, що уповноважений управляти майном боржника), Фонд державного майна України, держорган з питань про банкрутства, представник місцевого самоуправління, представник працівників боржника. Правове становище учасників процедури не рівне. Навіть кредитори мають різний правовий статус. Усіх учасників поєднує загальний принцип – конфлікт інтересів. Таким чином, не можна механічно поширювати на них дію статей Господарсько-процесуального кодексу України.

Візьмемо, наприклад, кредиторів. У цьому випадку діє принцип  підкорення меншості інтересам більшості. Так, між кредиторами, вимоги яких віднесені до однієї черги, при укладенні мирової угоди для кредиторів, що не брали участі у голосуванні, або проголосували проти укладення такої угоди, не можуть бути встановлені умови гірші, ніж для кредиторів, що погодилися на таку угоду. Це означає, що без участі окремих кредиторів приймаються рішення щодо погашення їхніх вимог (ст.36 п.З Закону).

Серед інших виділяються пріоритетні  кредитори, вимоги яких можуть задовольнятися впродовж усієї процедури банкрутства. Це кредитори за вимогами із заробітної плати, вимогами з регресу, поточної заборгованості тощо (ст. 1, 12 п. 4 Закону).

І, нарешті, кредитори, чиї вимоги забезпечені  заставою, можуть накласти вето на укладення мирової угоди (ст. 35 п. 5 Закону).

Права кредиторів не можна прирівнювати до прав позивачів. Так, при розгляді майнових вимог одних кредиторів не мають права брати участь інші. Кредитор не має права збільшувати свої майнові вимоги, а лише зменшити їх або відмовитися від них. Це пояснюється тим, що для заявлення кредиторами майнових вимог Законом встановлений пресічний термін. Тому у випадку, коли з якихось причин кредитор не включив до заяви додаткові вимоги, вони вважаються погашеними згідно зі ст. 31 п. 5 Закону. Таким чином, помилка у встановленні точної суми боргу може бути варта кредиторові втрати права вимоги цієї частини боргу.

Визнання судом вимог  одного кредитора такими, що підлягають задоволенню, не надає права іншим кредиторам оскаржувати ухвалу суду. Право оскарження ухвали суду належить лише тому з кредиторів, стосовно якого таку ухвалу винесено.

Ознайомлення з матеріалами  справи про банкрутство також  має свою особливість. Справа в тому, що у матеріалах справи про банкрутство можуть міститися деякі конфіденційні дані про фінансовий стан боржника або інша інформація, що є комерційною таємницею. Згідно із ст. 23 Закону лише після визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури такі відомості перестають бути конфіденційними чи складати комерційну таємницю. На практиці ж трапляються випадки, коли кредитори, керуючись загальними нормами ГПК, знайомляться з усіма матеріалами справи, у тому числі з тими, де містяться не лише дані про фінансовий стан боржника, а й відомості про комерційну діяльність інших кредиторів. Нерідко після повного погашення боргу кредитор продовжує таку неправомірну поведінку.На наш погляд, варто встановити правило, за яким кредитор мас право знайомитися лише з тією частиною матеріалів справи про банкрутство, що має відношення до нього особисто. Істотно відрізняється від позовного провадження роль судді у процедурі банкрутства, в якій суддя довгий час лише контролює дотримання учасниками процедури правил поведінки, встановлених Законом, та оперативно втручається в хід подій у випадку порушення цих правил з метою запобігання чи усунення негативних наслідків такого порушення. Суддя проводить переговори з учасниками справи про банкрутство поза рамками судових засідань, що цілком логічно вписується у модель процедури банкрутства. Вибір конкретної процедури (санація, ліквідація, мирова угода), як правило, не проходить без попередньої бесіди з суддею. Інвестор завжди при затвердженні плану санації узгоджує форму своєї в ній участі із суддею. Це пояснюється ризиком, на який погоджується інвестор, вкладаючи у економіку боржника інвестиції та приймаючи на себе його борги. У позовному провадженні такі позасудові переговори просто неможливі та вважаються неетичними. Уявімо, наприклад, ситуацію, коли суддя спочатку веде бесіду з позивачем, потім – з відповідачем, а опісля – розглядає спір у судовому засіданні. Такі дії дають підставу заявляти судді відвід. У процедурі банкрутства така поведінка судді не лише прийнятна, а й обов'язкова. Суддя у процедурі банкрутства – як арбітр на футбольному полі. Гравці ведуть гру, а арбітр слідкує за дотриманням правил гри на полі, періодично втручаючись у неї при виявленні випадків порушення цих правил. У процедурі банкрутства суддя також дає оцінку діям учасників, але ця оцінка носить правовий характер, а дії учасників розглядаються у розрізі їх відповідності до чинного законодавства.

У випадку виявлення відхилень  плану санації, мирової угоди, звіту  управляючого санацією, ліквідатора від вимог чинного законодавства суд не затверджує їх. Суддя, що веде справу про банкрутство, має бути постійним, тобто незмінним. Це пояснюється специфікою провадження у справах про банкрутство, оскільки цю процедуру не можна розпочати знову. Суддя глибоко вивчає особливості справи, і будь-яка заміна судді на будь-якому етапі процедури негативно вплине на її перебіг. Далеко не завжди новий суддя взмозі заново розпочати вивчення багатотомної справи і так само ефективно керувати процесом, як його попередник.

І, нарешті, найважливіше, нетипове для  позовного провадження: суддя у  процедурі банкрутства є свого роду менеджером (управляючим). Тривалі переговори з учасниками процедури, спільне вирішення можливих протиріч між ними, обговорення програм фінансового оздоровлення складають специфічний, можна сказати - особливий клімат стосунків між суддею та учасниками процедури. Іншими словами, суддя та учасники процедури банкрутства є складовими частинами цілого – економічних відносин нової формації, у зв'язку з чим роль судді у процедурі банкрутства все більше стає схожою на роль державного чиновника.

Особливість процедури банкрутства полягає також у відсутності зворотнього процесу. Як уже зазначалося, процедуру банкрутства не можна розпочати знову: втрачається смисл її ініціювання. Закон передбачає певні механізми відсіювання частини кредиторів, а повторення процедури банкрутства негативно вплине на всіх її учасників. Тому і перегляд у касаційному порядку судових актів боржника повинен відбуватися в особливому режимі. Перш за все, необхідно звести до мінімуму кількість судових актів, що підлягають переглядові у касаційному порядку.

Вважаємо, що перегляду повинні  підлягати такі судові акти: ухвала про відмову у прийнятті заяви; ухвала про повернення заяви про залишення справи без розгляду; ухвала про порушення справи; ухвала про призначення арбітражного керуючого; ухвала про застосування заходів забезпечення майнових вимог; ухвала про визнання чи відхилення майнових вимог кредиторів; ухвала про затвердження плану санації; ухвала про затвердження звіту управляючого санацією; ухвала про затвердження звіту та ліквідаційного балансу; ухвала про припинення провадження у справі; ухвала про залишення заяви без розгляду. Цей перелік має бути вичерпним та міститися в окремій статті Господарсько-процесуального кодексу. На жаль, на практиці перегляду в порядку нагляду підлягають практично всі процесуальні акти судді.

Крім того, необхідно  чітко визначити перелік суб’єктів, наділених правом оскарження судових актів, адже в процедурі банкрутства завжди діє принцип конфлікту інтересів. Рішення приймаються більшістю голосів, тоді як “ображена” меншість починає добиватися своїх прав через оскарження судових рішень.

Діюча процедура перегляду  судових рішень у порядку нагляду  дуже затяжна. Вона розрахована на позовне провадження і не може ефективно застосовуватися у процедурі банкрутства. Ефективність процедури банкрутства– у стабільності судових рішень. Будь-який інвестор повинен бути впевненим, що, вкладаючи велику суму в розвиток підприємства-боржника, він не втратить її через скасування судового рішення на формальних підставах..

Стабільність  судових рішень буде залежати від  таких факторів: 1) зменшення числа  ухвал, що можуть бути переглянуті у касаційному порядку; 2) зменшення числа осіб, що мають право ініціювати перегляд у касаційному порядку; 3) анулювання перегляду в касаційному порядку за ініціативою суду; 4) скорочення строку на подання касаційної скарги; 5) виключення з повноважень касаційної інстанції права на передання справи на повний новий розгляд, тощо.

Що стосується скорочення строку на подання заяв з метою ініціювання перегляду судового акта в касаційному порядку, кваліфіковані спеціалісти вважають, що “... тут необхідно не лише встановити його максимально коротким, скажімо у 10 діб, а й зробити цей строк пресічним”⁷. Справа в тому, що всі судові акти процедури банкрутства виносяться відразу та не потребують значного мотивування, як акти позовного провадження. Більше того, при сучасній комп’ютеризації роботи арбітражного судді їх можна отримати у день винесення.

Перегляд  судових рішень з ініціативи наглядової інстанції (ініціативний нагляд) є пережитком командно-адміністративної системи, коли за чиєюсь вказівкою починався перегляд справи за відсутності заяв з боку сторін, тому він і не знаходить місця у процедурі банкрутства. Такого порядку не повинно бути і в касаційній інстанції.

Скасування  судового акта та направлення справи на новий розгляд у своїй класичній  формі характерні лише для позовного провадження. Що стосується провадження у справах про банкрутство, то ця процедура має незворотний характер. Тому направлення справи на новий розгляд можливе лише на обмеженому (пресічному) етапі процедури. Це може бути окрема процедура чи її частина. Наприклад, відміна ухвали про відхилення чи визнання грошових вимог кредитора: переглядається лише конкретна частина провадження у справі про банкрутство. Якщо скасовується ухвала про закриття провадження у справі, новий розгляд повинен вестися не з початкової процедури, а з тієї, якою закінчена справа. Так, якщо справа закрита у процедурі ліквідації, то це не значить, що новий розгляд вестиметься з процедури розпорядження майном. Тому в Господарсько-процесуальному кодексі варто зазначити, що при направленні справи на новий розгляд касаційна інстанція повинна вказати, з якої процедури почати новий розгляд.