Банкротство: план санкции

По-третє, арбітражний керуючий, не вкладаючи нічого, здійснюючи лише керування вже сформованим підприємством, відповідно до діючого законодавства, несе відповідальність скоріше дисциплінарного характеру, ніж майнового (звільнення з посади, позбавлення ліцензії). У крайньому випадку його відповідальність здобуває карний характер (при нанесенні збитку в розмірах, що складають 20 і більш відсотків суми заборгованості боржника на день подачі заяви про порушення справи про банкрутство). Тому, на наш погляд, можна погодитися зтією точкою зору, що “було б доцільно ввести елементи підприємницького ризику в правовий статус арбітражного керуючого. Одним зі способів могло б бути можливе позбавлення його процентної надбавки, що корегує місячну винагороду”¹⁵.

Аналіз прав арбітражних керуючих дозволяє зробити висновок, що господарською  компетенцією вони володіють, оскільки для здійснення антикризової діяльності законодавець наділив їх широкими повноваженнями в сфері керування господарською діяльністю. У господарські відносини арбітражний керуючий вступає від свого імені. Що стосується легітимності діяльності арбітражних керуючих, то вона виявляється з обов'язку арбітражного керуючого мати ліцензію і бути зареєстрованим як  суб'єкт підприємницької діяльності у встановленому законі порядку.

Таким чином, положення (ст.13 Закону) не є вірним, оскільки арбітражний  керуючий, покликаний діяти в інтересах  обох сторін, фактично поставлений у рамки підпорядкування одній стороні – кредиторам. Тому “надання арбітражному керуючому права особисто захищати свої інтереси буде сприяти його незалежності від кредиторів, що, можливо, приведе до більш успішного проведення банкротних процедур”¹⁶.

Увесь вищезазначений аналіз правового  статусу арбітражного керуючого  дозволяє зробити висновок, що арбітражний  керуючий є особливим суб'єктом  господарського права – підприємцем  особливого виду, що приймає учать  у господарському обороті за допомогою економічного впливу на кероване підприємство з метою здійснення банкрутних процедур. Для підвищення ефективності його роботи було б доцільно на законодавчому рівні наблизити арбітражного керуючого до підприємця в традиційному розумінні.

Дуже багато протирічь виявляється  і в такому питанні, як поняття  “розпорядження майном”. Можна висловити  деякі заперечення щодо цього  поняття, з огляду, з одного боку, на законодавчо закріплені цілі та зміст зазначеної судової процедури, а з іншого – на загальновживане значення терміну “розпорядження майном”. Поява та застосування цього терміну історично пов’язана з цивільним правом та законодавством, де він вживається виключно для характеристики змісту суб’єктивного права власності (ст.86 Цивільного кодексу України).

Під “розпорядженням майном”, починаючи  з часів римського права до теперішнього часу, розуміється охоронювана  законом можливість особи визначати  юридичну долю речі та обов’язок інших  осіб не перешкоджати їй у цьому¹⁷. Очевидно, що наведене в Законі поняття “розпорядження майном”, яке визначає судову процедуру банкрутства, що застосовується до боржника, не співпадає з загальновживаним його значенням, яке склалося історично, та створює розбіжності при сприйнятті. Крім того, зазначене поняття суперечить змісту, яким його наповнює законодавець, та цілям цієї процедури. Поряд з цим, відомо, що судова процедура розпорядження майном боржника є цілком новою для законодавства України і являє собою рецепцію відповідних положень Закону РФ “Про неспроможність (банкрутство)” 1997р. (гл.IV). Останній запровадив зазначену процедуру, скориставшись досвідом французського законодавства про банкрутство¹⁸.

Процедура розпорядження майном боржника здійснюється під керівництвом такого учасника по справі про банкрутство, як розпорядник майна. Поняття “розпорядник майна” відоме ще з першої редакції Закону України “Про банкрутство” 1992р. (ст.9). Можна погодитися з тією точкою зору, що “перенесення зазначеного поняття у по суті новий Закон відбулося без урахування того, що змінилося юридичне наповнення поняття “розпорядження майном”, а також якісно змінилися склад суб’єктів, які можуть бути розпорядниками майна боржника, та вимоги до них”¹⁹. Тому важливо не тільки переглянути поняття та визначення судової процедури розпорядження майном боржника, а й змінити поняття та існуюче визначення головного учасника цієї процедури – розпорядника майна.

2.3. Роль кредиторів  у процесі банкрутства; реєстр  та черговість задоволення вимог  кредиторів

Пріоритет важливості учасників  процедури банкрутства, безумовно, різний. Але все ж таки “головною процесуальною фігурою процедури банкрутства є кредитор”²⁰. Аналіз Закону дозволяє зробити висновок про наявність семи видів кредиторів. Розглянемо кожну групу кредиторів докладніше.

Ініціюючий – це кредитор (кредитори), з ініціативи якого порушена справа про банкрутство. Право подачі заяви про її порушення мають особи, у яких є безперечні вимоги до боржника на суму не менш 300 мінімальних розмірів заробітньої плати, не задоволені протягом трьох місяців після закінчення встановленого терміну їхнього погашення.

Вимушені – це кредитори, що звертаються в суд після  публікаціі в офіційному друкованому  органі оголошення про порушення  справи про банкрутство або про  визнання боржника банкрутом і відкриття  ліквідаційної процедури.

Заставні – це кредитори, чиї  вимоги цілком забезпечені заставою. Зазначимо, що заставні кредитори не мають права ініціювати справу про  банкрутство (ч.2 ст.8 Закону).

Кредитори поточної заборгованості – це кредитори, чиї вимоги виникли  за зобов’язаннями у процедурі розпорядження майном і (чи) санації. Вимоги таких кредиторів погашаються в процедурах банкрутства без визнання судом. У випадку відкриття ліквідаційної процедури, кредитори поточної заборгованості зобов’язані звернутися в суд і тоді погашення їхньої заборгованності здійснюється нарівні з іншими кредиторами.

Привілейовані – це кредитори, чиї вимоги не потребують визнання і погашаються протягом усієї  процедури банкрутства. Привілейованими  кредиторами є, зокрема, громадяни  в зв’язку з виплатою заробітної плати, відшкодуванням шкоди життю і здоров’ю.

Реєстрові (конкурсні) –  це кредитори, чиї вимоги включені до реєстру і визнані (затверджені) господарським судом. Тільки такі кредитори  мають право на участь в процедурі  банкрутства безпосередньо і через збори (комітет) кредиторів (опосереднено). Вимоги таких кредиторів складають основу процедури банкртства.

Кредитори погашеної  заборгованості – це такі кредитори, чиї вимоги погашені в силу строку, встановленого спеціальними нормами  Закону. Згідно з п.5 ст.31 Закону вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подачі, а рівно – незаявлені взагалі, не розглядаються і вважаються погашеними.

Закон встановив подвійний  режим відсіювання кредиторів. Він  не припускає участі ініціативних кредиторів і кредиторів окремих зобов'язань.

Перший режим відсіювання встановлений ст.14 Закону і розрахований на вимушених  і заставних кредиторів. Суть такого режиму полягає в тому, що всі  кредитори, у яких заборгованість виникла  до порушення справи, зобов'язані в місячний термін звернутися в арбітражний суд із заявами про визнання їх кредиторами. Якщо ж кредитори не звернулися в зазначений термін, вони втрачають право на одержання заборгованості в рамках справи про банкрутство. Виникає питання:  чи є місячний термін у ст.14 Закону припинювальним? Більшість авторів виходять з того, “... що цей термін дійсно є припинювальним і його закінчення є припиненням у кредитора права на заборгованість”²¹.

Другий режим відсіювання встановлений у процедурі ліквідації ст.23 Закону. Суть його полягає в тому, що кредитори поточної заборгованості зобов'язані звернутися в суд після публікації в офіційних друкованих органах відомостей про визнання боржника банкрутом і відкритті ліквідаційної процедури. Термін такого звертання збігається з терміном ліквідаційної процедури.

У процесі банкрутства задоволення  вимог забезпеченого кредитора  можливо на стадіях:

- розпорядження майном  за умови одночасного задоволення  вимог інших кредиторів, включених  до реєстру кредиторів (ч.ч.3,4 ст.14 Закону);

- санації в результаті  виконання плану санації (ч.14 ст.21 Закону);

- ліквідації після  продажу майна (ст.31 Закону).

Російські законодавці не вважали  зайвим повторити в Законі РФ “Про неспроможність (банкрутство)” права  забезпеченого кредитора, надані йому законодавством про заставу. Так, у ст.109 цього Закону записано, що вимоги кредиторів по зобов'язаннях, забезпеченою заставою майна боржника, підлягають задоволенню в черзі забезпечених кредиторів за рахунок усього майна боржника, у тому числі яке не є предметом зазначеної застави.

Тому, на нашу думку, така черговість задоволення вимог кредиторів має  бути іншою, а саме: позачергово мають  бути відшкодовані судові витрати і  винагорода арбітражного керуючого, потім  мають бути задоволені вимоги громадян, обумовлені заподіянням шкоди життю та здоров’ю, далі провадиться розрахунок з працівниками підприємства по виплаті заробітньої платні і лише після цього задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою, а вже потім погашаються борги, пов’язані з проведенням процедури санації, сплачуються заборговані суми до бюджету, задовольняються майнові вимоги кредиторів і, насамкінець, ліквідатор розраховується з власниками, якщо їм щось залишиться.

2.4. Правовий статус  керуючого санацієй. План санації: процесуальні строки його прийняття та виконання

Відповідно до Закону, керуючий санацією – це фізична особа, яка згідно до рішення господарського суду організовує  здійснення санації боржника.

До  вибору  інвестора керуючий санацією проводить інвентаризацію майна боржника, з’ясовує фінансово-майновий стан  і доводить всю інформацію до відома комітету кредиторів і інвестора.

Вибір конкретної форми  фінансового оздоровлення боржника залежить від ряду факторів: виду виробництва, наявності соціальної сфери, зношеності основних засобів, суми кредиторської заборгованості, організаційно-правової форми боржника і т.д.

Виступаючи як орган керування  боржником, керуючий санацією наділений  правом ухвалення рішення про  реструктуризацію статутного фонду  боржника, реорганізації підприємства, внесення змін у статут боржника. Єдина умова тут полягає в тому, що всі дії керуючого санацією повинні бути регламентовані в плані санації, схваленому кредиторами, погодженому з органом, уповноваженим керувати державним майном (при наявності в майні боржника частки державної власності понад 50%) і затвердженому арбітражним судом.

Варто зупинитись на аналізі спроб  авторів Закону визначити процедуру  банкрутства точними часовими інтервалами. Безумовно, мета встановлення певних строків  проведення кожного етапу процедури банкрутства має характер начальний, з огляду на цілковиту невизначеність тривалості колишньої процедури банкрутства, але досягнення її потребує більш виваженого підходу та серйозного обгрунтування. Беручи до уваги нову редакцію назви Закону, було б виправданим надання більшої свободи кредиторам і суду у подовженні строків санації понад передбачений проектом півторарічний термін (ст.17 Закону). В той же час скорочення тривалості конкурсного провадження до шести місяців і виключення можливості укладати мирову угоду після визнання боржника банкрутом було б цілком виправданим.

Припинювальна давнина є підставою  для погашення боргу. Відповідно до  п.5 ст.31 Закону, вимоги кредиторів, що заявлені після закінчення терміну, установленого для їхньої подачі (дорівнює не заявлені  чи узагалі відхилені арбітражним судом),– вважаються погашеними.

Припинювальний термін має місце в таких випадках:

• пред'явлення грошових вимог кредиторами в процедурі розпорядження майном (місячний термін після публікації в газеті);
• пред'явлення вимог про відшкодування збитків (тридцятиденний термін для ухвалення рішення керуючим санацією про відмовлення від виконання договору) у процедурі санації;
• пред’явлення в ліквідаційній процедурі грошових вимог кредиторами по зобов'язаннях боржника, що виникли під час проведення процедури банкрутства (протягом  терміну ліквідаційної процедури).

“Якби  була відсутня припинювальна давнина, то втрачала б усякий зміст основна ідея Закону – фінансове оздоровлення боржника”²². Так, кредитори, що не звернулися в арбітражний суд, виявлялися б в більш вигідному положенні, чим кредитори – учасники справи про банкрутство. Наприклад, мирова угода передбачає прощення (списання) боргів. У кредиторів, що підписали мирову угоду, грошові вимоги погашені, а в тіх, що не звернулися до суду – не погашені. Тоді ті кредитори, що не звернулися, ініціюють справу про банкрутство знову і виявляються у виграші. Цього бути не повинно. Тому, на нашу думку, у Законі варто закріпити правило про те, що при затвердженні реєстру вимог кредиторів, звіту керуючого санацією, звіту ліквідатора і ліквідаційного балансу, мирової угоди, суддя в ухвалі повинний указувати про наслідки терміну припинювальної давнини. Це позбавить можливості кредиторів, що не звернулися до суду, здійснювати угоди по своїх грошових вимогах (поступку вимоги, передачу векселя), пред'являти позови в загальний суд і, нарешті, ініціювати справи про банкрутство.