Банкротство: план санкции

У рамках процедури банкрутства є багато проміжних актів, що не впливають на хід справи. Наприклад, визнання угод недійсними за ст. 17 п. 11 Закону, їх перегляд у касаційному порядку необхідно обмежити строком закінчення провадження у справі. Іншими словами, всі проміжні ухвали суду повинні переглядатися в касаційному порядку до закінчення провадження у справі про банкрутство.

Зосередимо свою увагу ще й на такому моенті. Деякі автори заперечують, що “не можна вважати вдалою назву Закону, оскільки “відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” є основною метою цього Закону, що і міститься у преамбулі, а не в його назві. Тому слід було б назвати Закон “Про неспроможність (банкрутство)” або зберігти існуючу назву “Про банкрутство”⁸.

Для практики застосування Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” важливим є також визначення ознак відновлення платоспроможності боржника, з якими Закон зв’язує затвердження звіту керуючого санацією (абз.2 ч.9 ст.21 Закону). Труднощі полягають у тім, що безпосередньо в тексті Закону ці ознаки не визначені, а тільки сказано, що платоспроможність боржника вважається відновленою при відсутності ознак банкрутства (абз.3 ч.1 ст.18 Закону). Деякі ознаки банкрутства містить визначення банкрутства, що мається в абз.4 ст.1 Закону. З цього визначення випливає сама загальна ознака відновлення платоспроможності, відповідно до якої платоспроможність вважається відновленою, якщо боржник приступив до оплати своїх зобов'язань без застосування до нього ліквідаційної процедури.

Інші ознаки відновлення платоспроможності  боржника випливають з визначень  боржника, неплатоспроможності і  вимог Закону до змісту плану санації. Дійсно, з визначення неплатоспроможності  боржника випливає, що його платоспроможність буде відновлена з відновленням здатності боржника виконати свої зобов'язання й обов'язки перед кредиторами. Скориставшись визначенням боржника, можна зробити висновок, що платоспроможним є особа, що сплатила зобов’язання до встановленого терміну. При санації боржника новий термін оплати зобов'язань перед кредиторами встановлюється в плані санації, про що сказано в частинах 1 і 5 ст.18 Закону.

Як сказано вище, критерії відновлення  платоспроможності боржника можна  визначити з тексту декількох  статей Закону. У той же час, суперечливий виклад окремих абзаців Закону утрудняє розуміння його логіки, і, зокрема , ознак відновлення платоспроможності боржника. Так, зі змісту абз.3 ч.5 ст.21 Закону випливає, що кредитори можуть прийняти рішення про дострокове припинення процедури санації в зв'язку з відновленням платоспроможності боржника і переходу до розрахунків із кредиторами. Виходить, що виконати план санації і відновити платоспроможність боржника можна, не приступаючи до розрахунків із кредиторами?! Але відповідь повинна бути однозначною – “таке тлумачення прямо суперечить ст.18 Закону, у якій сказано, що в плані санації боржника варто вказати термін виплати боргу кредиторам і термін відновлення його платоспроможності (абз.2 і 3 ч.1 ст.18 Закону)”⁹.

Отже, з наявних у тексті Закону визначень можна зробити висновок, що при проведенні санації платоспроможність боржника можна вважати відновленою, якщо протягом  терміну, встановленого в плані санації, їм сплачений борг кредиторам.

Взагалі, питання неплатоспроможності були широко досліджені В.Джунем, Н.Тітовим, Р.Афанасьєвим, В.Радзивилюк, В.Малигою. Всі автори виходили з поняття неплатоспроможності, уведеного ще Г.Шершеневичем, на думку якого, під “нездатністю боржника до платежу розуміється таке положення боржника, при якому він виявляється не взмозі задовільнити пред’явлену до нього, цілком законно, вимогу з боку кредиторів”. Неплатоспроможність – це завжди припущення про те, що в боржника недостатньо майна для погашення грошових вимог кредиторів. При цьому Г. Шершеневич вказував на відмінності неплатоспроможності від призупинення платежів, викликаних тимчасовим розладом справ, відсутністю в даний момент сум, необхідних для покриття значних вимог, одночасно пред'явлених. Незважаючи на те, що висновок був зроблений цим автором ще 100 років тому, він не утратив своєї актуальності і на сьогоднішній день.

“Сучасне ж законодавство  про неспроможність містить п'ять  ознак неплатоспроможності боржника: характер грошових зобов'язань; базовий  розмір грошових вимог; спірність вимог; термін несплати; наявність виконавчого виробництва”¹⁰.

Тому, підбиваючи підсумки вищесказаному, варто розрізняти умови ініціювання  виробництва в справі про банкрутство  й ознаки банкрутства. У першому  випадку настання певних обставин, пов'язаних з неплатоспроможністю суб'єкта, що хазяйнує, дає підстави для кредитора подати заяву в суд з метою порушення провадження про банкрутство, у відношенні  боржника, що призупинив платежі. Однак надалі  в процесі розгляду справи такі обставини не можуть і не повинні служити умовами для визнання господарським судом неплатоспроможного боржника банкрутом. Не можна тільки по одній зовнішній ознаці –неплатоспроможності, судити про неспроможність суб'єкта, що хазяйнує.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Матеріально-правові та процесуальні особливості відновлення платоспроможності боржника через застосування процедури санації

 

2.1. Комплекс заходів фінансового  оздоровлення підприємства

 

Відповідно до ст.1 Закону України  “Про відновлення платоспроможності  боржника або визнання його банкрутом” із змінами та доповненнями санація – це система заходів, що здійснюється під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника. Іншими словами, санація представляє собою комплекс мір, спрямований на досягнення однієї мети – відновлення платоспроможності боржника.

Ці  міри можна згрупувати таким чином:

1. Реструктуризація підприємства:

а) реорганізація юридичної особи  – боржника;

б)зміна виробничої структури підприємства шляхом перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв зі збереженням субстанції  юридичної особи, що існувала;

в) реструктуризація заборгованості шляхом відстрочки, розстрочки, прощення (списання) частини боргу, у результаті чого з’являється мирова угода.

2. Ліквідація дебіторської заборгованості:

а) відмовлення від виконання  договору;

б) поступка права вимоги за допомогою  його продажу і за цей рахунок  погашення заборгованості перед  кредиторами;

в) прощення (списання) боргу;

г) продаж цілісного майнового  комплексу чи частини майна боржника;

д) виконання зобов’язання власником майна боржника;

е) одержання кредиту;

ж) погашення інвестором дебіторської заборгованості шляхом переведення  на нього боргу.

Взагалі, можна погодитися з точкою зору деяких авторів про те, що, “насамперед, Закон розрахований на три режими процедури банкрутства: загальний, спрощений, спеціальний”¹¹. Загальний режим припускає застосування двох основних процедур: розпорядження майном і санацію або ліквідацію. Причому переходу до другої (головної) процедурі передує комплекс процесуальних дій у процедурі розпорядження: підготовче засідання, оголошення в газеті, виявлення кредиторів, попереднє засідання, збори кредиторів, підсумкове чи основне засідання суду.

При спрощеній процедурі відразу застосовується ліквідаційна процедура без попередньої процедури розпорядження (ст.51 Закону – банкрутство боржника, що ліквідується; ст.52 – банкрутство відсутнього боржника чи ситуація, коли відсутнє майно на покриття судових витрат або не проводяться операції на рахунках боржника понад 12 міс., або коли відсутня підприємницька діяльність боржника).

Що ж стосується спеціальної  процедури, то тут зберігається загальний  режим, але застосовуються особливі правила розгляду справи. Так, збігаються процедури банкрутства розпорядження і санації (ст.53), залучаються інші учасники процесу (органи місцевого самоврядування, центральної виконавчої влади), продовжуються терміни процедури санації.

Особливе місце займає процедура банкрутства громадянина – суб'єкта підприємницької діяльності. Важливим моментом є те, що “у процедурі санації важливо вирішити три завдання: по-перше, вибрати засоби відновлення платоспроможності боржника; по-друге, підготувати умови для реалізації таких засобів; по-третє, виконати всі поставлені завдання й оплатити (погасити) заборгованість перед кредиторами”¹².

Особливої уваги, на наш погляд, заслуговують окремі аспекти неспроможності кредитно-фінансових установ. Насамперед, слід визнати необхідність і доцільність автономного функціонування інститутів банківського нагляду та судових процедур банкрутства банків, кожний з яких є окремою ланкою в механізмі запобігання і врегулювання проблеми заборгованості й неплатоспроможності комерційних банків.

Інститут банківського нагляду повинен залишатися механізмом раннього запобігання фінансовій неспроможності банків або її врегулювання, коли інтереси кредиторів реально ще не порушені неплатежами. Саме це є оптимальною межою у співвідношенні інститутів банківського нагляду і судового провадження. Судове провадження у справах про банкрутство банків повинно ініціюватися за наявності неплатежів і збігу кредиторів, враховувати соціально-економічну і правову природу комерційних банків як фінансово-кредитних і розрахункових установ. З урахуванням цих особливостей деякі автори пропонують “механізм провадження в справах про банкрутство доцільно викласти у розділі VI Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” як окремого розділу”¹³.

До того ж, у процедурі банкрутства, як справедливо зазначив А. Симановський, необхідно полегшити шлях від кредитора до суду; визначити для центрального банку роль “третьої сторони” (консультанта), учасника реорганізаційних процедур, ініціатора розгляду справ щодо їх проведення, незважаючи на те, чи є кредитна організація формальним боржником центрального банку¹⁴.

Незважаючи на те, що в прийнятій  постанові Кабінету Міністрів України  від 16 серпня 1999р. №1496 “Про концепцію  адаптації законодавства України  до законодавства Європейського Союзу” (Офіційний вісник.–1999.–№33.) окремим пунктом визначено, що до приоритетних належать ті сфери законодавства, від зближення котрих залежить зміцнення економічних зв’зків України та держав-членів ЄС, серед яких окремо відзначені відносини, пов’язані з банкрутством, а також те, що українськими правознавцями та економістами досить давно обговорюється необхідність прийняття Закону “Про ліквідацію, банкрутство і реорганізацію кредитних організацій”. Однак його законопроект не увійшов до “Державної програми розвитку законодавства України до 2002р.”, затвердженою постановою Верховної Ради України від 15 липня 1999р. (Офіційний вісник України.–1999.–№29).

 

 

 

 

2.2. Правовий статус  арбітражного керуючого

 

Сьогодні законодавство більшості  економічно розвитих країн передбачає цілий комплекс норм, що регулюють інститут банкрутства і спрямовані на збереження підприємства-боржника шляхом зміни системи керування його майном.

Відповідно до Закону про відновлення  платоспроможності цю місію повинні  виконувати арбітражні керуючі, що є ключовими учасниками процесу і в зазначеному нормативному акті представлені трьома фігурами: розпорядник майна боржника, керуючий санацією і ліквідатор. У ст.1 Закону зазначено, що арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) – це фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законом порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду. Одна і та ж особа може виконувати функції арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство відповідно до вимог цього Закону. У разі, коли господарському суду не запропоновано кандидатуру арбітражного керуючого у встановленому цим Законом порядку, господаоський суд має право призначити арбітражним керуючим працівника державного органу з питань банкрутства за поданням останнього.

Доцільно зазначити, що в економічній  літературі подібного поділу (на розпорядника майна, керуючого санацією і т.д.) не існує, і арбітражний керуючий, незалежно від стадії банкротного провадження, у якій він бере участь, іменується “антикризовим керуючим”, чи “кризис-менеджером”, що, на наш погляд, відбиває сутність його діяльності.

На наш погляд, арбітражний керуючий, з урахуванням його статусу, не по всіх ознаках вписується в поняття підприємця, а його діяльність – у підприємницьку. По-перше, самостійність арбітражного керуючого виявляється в тім, що він за своїм розсудом планує свою діяльність і потім послідовно реалізує свою програму. Ніякі рішення зовні йому не нав'язуються, крім того необхідного мінімуму вимог, що містить законодавство у відношенні конкретних видів підприємницької чи господарської діяльності. Крім того, арбітражний керуючий без примуса з сторони, винятково по своїй волі, обирає цей вид діяльності.

По-друге, систематичність діяльності арбітражних керуючих також у  наявності. Вони здійснюють свою діяльність на професійній основі, тобто їхня діяльність – це не одиноразовий акт  керування участю підприємства в  господарському обороті, а постійний  вид діяльності. Проблеми виникають при спробі зрозуміти, який прибуток має арбітражний керуючий зі своєї діяльності і, власне, чим він ризикує.

Сформульована ситуація (Таблиця Д.2.1) свідчить про те, що розмір винагороди арбітражного керуючого залежить не від результативності його діяльності, що має місце при здійсненні підприємницької діяльності, а від ряду зовнішніх факторів. Чимало цьому сприяє позиція законодавця, що спочатку наділяє арбітражного керуючого статусом підприємця, а пізніше обумовлює розмір його винагороди. Таким чином, саме поняття “прибуток від результатів діяльності” як основа підприємництва, втрачає всякий зміст.