Конституцiйні засади щодо структури, функцій та особливотей роботи парламентів України та Франції

Відповідно до ст. 88 Конституції  України Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної  Ради України, його Першого заступника і заступника. Голова Верховної Ради має такі повноваження [1,c.41]:

• веде засідання Верховної Ради України;
• організовує підготовку питань до розгляду на її засіданнях; підписує акти, прийняті Верховною Радою;
• представляє Верховну Раду у відносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;
• організовує роботу Апарату Верховної Ради.

Верховна Рада затверджує перелік комітетів, обирає їх голів. Комітети здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають  питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України (ст. 89 Конституції). Значення комітетів полягає:

• по-перше, в забезпеченні безперервної і ефективної діяльності Верховної Ради, яка працює в сесійному порядку;
• по-друге, в найбільш повному залученні народних депутатів до роботи Верховної Ради.

Комітет  - своєрідна форма об'єднання депутатів усередині Верховної Ради, бо ні сесія, ні депутатські групи та фракції, ні індивідуальна робота депутатів не можуть виконувати цієї ролі в повному обсязі.

Верховною Радою четвертого скликання створені такі комітети, як комітет:

- з питань правової політики;

- з питань державного будівництва та місцевого самоврядування;

- з питань соціальної політики та праці;

- з питань науки і освіти;

- з питань охорони здоров'я, материнства та дитинства;

- з питань культури і духовності;

- з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій;

- з питань бюджету;

- з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму;

- з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; з питань фінансів і банківської діяльності;

- з питань промислової політики і підприємництва;

-з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки; з питань аграрної політики та земельних відносин;

- з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства та зв'язку;

- з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи;

- з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності;

- з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією;

- з питань національної безпеки і оборони;

- з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України;

- з питань свободи слова та інформації;

- з питань європейської інтеграції;

- у закордонних справах;

- у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів,

- а також Спеціальна контрольна комісія з питань приватизації [19, c.78].

Кожен комітет, який очолює роботу над певним законопроектом чи проектом іншого акта Верховної Ради України, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки і висновки інших комітетів, окремих народних депутатів і готує їх до розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України. Для здійснення законопроектних та інших функцій комітетам надаються, зокрема, такі права:

а) публікувати у пресі  до внесення на розгляд Верховної  Ради у першому читанні законопроекти, що належать до їх компетенції, і звертатися до наукових установ і організацій, громадян та їх об'єднань з пропозицією висловити свою думку щодо них. У разі опублікування законопроекту мають бути зазначені всі автори його в цілому та його структурних частин, а також ініціатори його внесення;

б) укладати договори з  науковими установами, навчальними  закладами та спеціалістами про науково-інформаційний пошук, розробку, доопрацювання та експертизу законопроекту, залучати до цієї роботи працівників міністерств і відомств, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування;

в) вносити пропозиції щодо проведення всеукраїнського референдуму.

Верховна Рада України  у межах своїх повноважень  може створювати також тимчасові  спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань. Крім того, для проведення розслідування  з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада може створювати тимчасові слідчі коміси, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від її конституційного складу. Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюється законом [1, c.58].

Уповноважений Верховної  Ради України з прав людини призначається  Верховною Радою для здійснення парламентського контролю за додержанням  конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101 Конституції). Рахункова палата створюється для контролю за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України.

Роботу Верховної Ради забезпечує Апарат Верховної Ради. Його керівника призначає на посаду та звільняє з посади Верховна Рада. Вона затверджує також структуру свого Апарату (п. 35 ст. 85 Конституції). Організація і порядок діяльності Верховної Ради, статус народних депутатів України визначається виключно законом України.

Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції). Закони та інші акти Верховна Рада приймає більшістю її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).

Конституційно-правовий статус Верховної Ради зумовлений президентсько-парламентською формою правління. Це проявляється у підзвітності і підконтрольності Кабінету Міністрів перед парламентом України, у наявності у Президента України права розпуску Верховної Ради України, права вето на закони тощо. Це дає підстави віднести Верховну Раду до парламентів змішаного типу.

Тепер розглянемо структуру  та правові засади роботи парламенту Франції.

Основний закон Франції передбачає республіканську форму правління змішаного характеру, оскільки в ній спостерігаються риси президентської (глава держави обирається без участі парламенту та призначає уряд) і парламенської республіки (уряд несе відповідальність перед нижньою палатою парламенту). При цьому досить складно визначити, хто ж очолює виконавчу гілку влади.

Розробляючи Конституцію 1958 року, парламент Франції, з огляду на негативний досвід Третьої та Четвертої республік, зробив усе, щоб уникнути такого недоліку парламентської форми правління, як значна нестабільність попередніх режимів (парламент був поділений на численні фракції, які не могли створити дисципліновану більшість, уряд був коаліційним та нестійким). Метою авторів Основного закону було вдосконалити, раціоналізувати структуру влади, підвищити її ефективність та зменшити можливості для політичних маніпуляцій в партійних інтересах. Обов'язковою умовою було збереження інституту відповідальності уряду перед парламентом. Після того, як було прийняте рішення не переходити до англійської системи мажоритарного голосування в один тур, яка неодмінно привела б до укрупнення політичних партій, значна частина "раціональних" нововведень була спрямована на підвищення відповідальності проурядової більшості за долю кабінету.

Зазначені умови сприяли  побудові відносин між парламентом  та урядом у Франції на засадах "раціоналізованого" парламентаризму. Виконавча влада наділена значними повноваженнями для того, щоб підтримувати дисципліну у рядах більшості. Президент республіки має досить обмеженi безпосередні відносини з Парламентом: він не несе вiдповiдальності перед Парламентом, не бере участi у парламентських дебатах. Усі повсякденнi взаємовiдносини з Парламентом віднесенні до відання Прем'єр-міністра. Відносно "безпосереднє" звернення Президента до парламенту відбувається за допомогою спеціальних послань, якi зачитуються Президентом Нацiональних зборiв i, відповідно, Президентом  Сенату. Проте з 1958 року це право було використано менше двох десятків разів (наприклад,  у 1990 році президент Ф. Міттеран звернувся до парламенту з посланням, пов'язаним із вiйною у Кувейтi) [8, c.11].

Отже, парламент Франції складається з двох палат: Нацiональних зборiв, які обираються на п’ять рокiв прямими загальними  виборами, i Сенату. Сенат Франції обирається непрямими загальними виборами. Кожнi три роки одна третина Сенату переобирається на дев'ятирiчний термiн.

Примітно, що в ч. 1 ст. 24 Конституції, що встановлює склад Парламенту, нижня палата вказана першою на відміну від багатьох інших конституцій. Цьому є історичні причини: після Другої світової війни ліві сили дуже енергійно виступали проти верхньої палати, і до  1958 р. такі настрої ще були сильні[2, c.51].

Компетенція палат однакова, точніше, однакові  предмети ведення  і майже однакові повноваження. Відмінності  є лише в законодавчому процесі, а також у сфері  парламентського  контролю.

Для керівництва роботою  кожна палата парламента створює бюро. Окрім голови палати, що грає значну роль в нижній і особливо у верхній палаті, в  бюро входять віце-голови, секретарі і квестори. Голови палат — не просто посадові особи, вони мають деякі самостійні владні повноваження: призначення членів Конституційної ради, заміщення Президента республіки головою Сенату, головування в Конгресі  голови  Національних зборів і ін.

Нижня палата парламенту Франції - Націнальні збори складається  з 577 депутатів, які обираються на основі загального, рівного та прямого виборчого права.

Сенат - верхня палата парламенту засідає у Люксембургському палаці. Він складається з 321 депутатів, з  яких 12 представляють французів, які  проживають за кордоном. Основна роль верхньої палати парламенту полягає  в тому, що він, по-перше, вирішує проблему перерваності в діяльності державних органів. Адже є постійно діючим органом, який не може бути розпущений Президентом республіки. По-друге, Сенат виконує функцію консервативної противаги щодо нижньої палати.

Згідно ст. 32 Конституції, голова Національних зборів обирається на термін легіслатури, а голова Сенату обирається після кожного часткового оновлення цієї палати. Відповідно до Ордонансом № 58-1100 голови палат піклуються про внутрішню і зовнішню безпеку палат, можуть залучати для сприяння озброєні сили і інші владні структури, будь-який офіцер  або службовець, який зобов'язаний ним підкорятися по їх вимозі.  Таке повноваження вони можуть делегувати квесторам або одному з них.

У палатах утворюються  наради, голів у складі голови і віце-голів палати, голів постійних комісій, голів політичних груп (парламентських партійних фракцій), одного з міністрів. У Національних зборах до складу наради входить також генеральний доповідач фінансової комісії. На нарадах визначається організація обговорення питань порядку денного.

У кожній палаті утворюються, згідно ч. 2 ст. 43 Конституції, по шість  постійних комісій, що розглядають  внесені до палати проекти і пропозиції. Вони здійснюють і деякі контрольні функції відносно Уряду. Кожен парламентар повинен входити до складу якої-небудь  постійної комісії.

Чисельний склад комітетів  визначається Регламентом і становить - 145 депутатів для двох комітетів  та по 73 - для чотирьох інших [8, c.12]. Практика засвідчила, що така значна кількість членів істотно ускладнює ефективну діяльність. На думку багатьох французьких науковців, це робить практично неможливим поглиблене обговорення законодавчих текстів. Вихід із цього становища намагаються знайти шляхом створення для вивчення окремих питань невеликих робочих груп з числа членів постійної комісії. Однак, незважаючи на це, значна кількість фахівців у Франції висловлюється за більш грунтовне вирішення даної проблеми, а саме - за збільшення кількості комітетів.

Відповідно до власних  політичних поглядів депутати, як і в українському парламенті, можуть формувати фракції (політичні групи). Утворення фракцій, що захищають приватні, місцеві чи професійні інтереси забороняється. У Національних зборах парламентська група повинна складатися принаймні з двадцяти членів, а у Сенаті - щонайменше з п'ятнадцяти.

Для створення фракції  необхідно подати у канцелярію Президента палати політичну декларацію, що підписується всіма її членами. Декларація, список депутатів, що входять до неї та ім'я  обраного керівника публікується в "Офіційному віснику". У межах своєї діяльності фракції надсилають представників у Бюро та комітети, формулюють свою точку зору щодо законопроектів, визначають політичну позицію, якої дотримуються у комітеті чи під час пленарного засідання. Керівники фракції приймають участь в обговоренні питань порядку денного та організації дебатів. Вони можуть втручатися у перебіг сесії, наприклад, звертатися з проханням встановити терміни розгляду питань на засіданні або вимагати відкритого голосування. Щодо дисципліни у середині фракцій, то слід зазначити, що вони постійно зміцнюється, а кількість індивідуальних ініціатив депутатів та сенаторів зменшується.

Відповідно до Конституції  Президент Франції не є вiдповiдальним перед Парламентом; вiн нiколи не бере участi у парламентських дебатах. Президент спiлкується з обома палатами Парламенту тiльки через послання, якi зачитуються головою Нацiональних зборiв i головою Сенату i не пiдлягають дебатуванню (стаття 18 Конституцiйного закону Франції)[2, c.36].

Ордонанс № 58-1100 передбачає, що обидві палати засідають в Парижі, а якщо через обставини вимушені зібратися в іншому місті, то Уряд за узгодженням з  головами палат приймає заходи для встановлення місця  цих засідань поблизу місцезнаходження Президента і Уряду. Палати засідають окремо. Резиденція Національних зборів знаходиться в Бурбонському палаці, резиденція Сенату — в Люксембурзькому палаці, а для засідань Конгресу  надається Версальський палац.