Загальна характеристика сингулярного спадкування

     У звичайному випадку підпризначений закликався тільки тоді, коли призначений  спадкоємець втрачав спадкові права, і конкуренції між ними не виникало. Substitutio дозволяла зберегти заповіт в силі навіть в тому випадку, якщо призначений спадкоємець вмирав раніше спадкодавця.²²

     Разом із загальним видом підпризначення, званого тому substitutio vulgaris (Gai., 2,181; D.50,16,162 pr; 28,6,4,2), існувало особливе підпризначення на випадок, якщо спадкоємець помре до настання повноліття — substitutio pupillaris (Gai., 2,179 = 1.2,16 pr):

     «Хай мій син Тіций буде моїм

       спадкоємцем. Якщо  мій син не

     стане    моїм    спадкоємцем    або

     стане    спадкоємцем    і     помре

     перш, ніж вийде з-під  опіки

     тоді   хай   Сей   буде спадкоємцем».

     Неповнолітні  не володіли правом складати заповіт (testamenti factio в активному сенсі) і не могли вступати в законний шлюб, тому в тому випадку, якщо спадкоємець вмирав неповнолітнім, спадок неминуче відходив до спадкоємців за законом другої черги, тоді як нормальне спадкування — як по заповіту, так і згідно із законом — виключалося. Substitutio pupillaris можлива тільки відносно власного підвладного і виражає турботу домовладики про продовження самостійного існування familia. Саме тому влада домовладики розповсюджувалася на спадок майбутнього покоління. Спадок неповнолітнього, не дивлячись на те що він був прийнятий, по суті був спадком його домовладики. При цьому підпризначення на випадок смерті спадкоємця до його виходу з-під опіки виявлялося лише одним з варіантів підпризначення у власному сенсі — на випадок, якщо він не прийме спадок або помре до його ухвалення. Звідси можливість об'єднати за допомогою однієї substitutio два заповіти: відносно спадку заповідача і відносно можливого спадку його спадкоємця.

     Часто згадки про можливість смерті сина до ухвалення спадку (substitutio vulgaris) не робилося і заповіт містив тільки substitutio pupillaris у власному сенсі (D.28,6,3). Ця практика була достатньо стародавньою (Cic, de inv., 22,122). З нею пов'язана знаменита справа 93 р. до н.е. — causa Curiana, в якій захисниками сторін в спорі виступили Квінт Муций Сцевола і найбільший судовий оратор епохи Ліциній Красі (Cic, Brut, 52,194—53,198; de orat., 1,39,180; 1,57,242—244; Top., 10,44). Так званий Маній Курій був підпризначений малолітньому спадкоємцеві по заповіту на випадок, якщо той помре, не досягнувши повноліття (substitutio pupillaris), а спадкоємець взагалі не з'явився на світ: чи може підпризначена особа прийняти спадок або слід вважати, що спадкоємця немає, і спадкування повинне відбуватися ab intestato? Іншими словами, чи можна вважати, що в цьому заповіті передбачалось і підпризначення на випадок, якщо спадкоємець взагалі не народиться (варіант substitutio vulgaris)? У цьому сенсі висловлювався Ліциній Красі, закликаючи до інтерпретації, заснованої на обліку voluntas заповідача, а не на прямому сенсі слів заповіту, як наполягав Квінт Муций. Центумвіральний суд висловився на користь логіки Красса.²³

     Остаточне рішення контроверза отримала в рескрипті Марка Аврелія і Луція Вера, згідно якому будь-який вид substitutio передбачає обидві гіпотези: смерть до ухвалення і смерть після ухвалення до настання повноліття (D.28,6,4 pr).

     Отже, заповіт нікчемний (nullius moment!), якщо в ньому не призначений спадкоємець, а також якщо в ньому не дотримана встановлена форма ("ubi solemnia iuris defuerunt", — Pap. D.28,3,1). Проте і правильно складений заповіт може згодом стати недійсним.

     Розглянувши випадки (causae) втрати заповітом сили, Гай (Gai., 2,146 = 1.2,17,5) приходить до наступного термінологічного узагальнення: або заповіти вважаються спочатку складеними не по праву (statim ab initio non iure fieri dicuntur), або, будучи складеними правильно, потім втрачають силу (iure facta rumpi) або виявляються неспроможними (inrita fieri). Остання ситуація спостерігається в тому випадку, якщо заповідач зазнає применшення правоздатності (capitis deminutio, — Gai., 2,145).

     Capitis deminutio maxima і media приводить до втрати права складати заповіт (testamenti factio), яким володіють тільки правоспроможні і дієздатні особи. Тільки у разі полону з подальшою смертю в полоні заповіт залишався в силі, оскільки вважалося, що заповідач помер у момент полону (і взагалі не попадав в полон), відповідно до ретроспективної фікції закону Корнелія Сулли — fictio legis Corneliae (Iul. D.49,15,22 pr).²⁴

     Capitis deminutio minima не впливає на testamenti factio — правомочність, публічна за природою. Із зміною сімейного статусу (навіть якщо заповідач залишається persona sui iuris) заповіт втрачає силу у зв'язку з тим, що міняється система potestas, на якій засновані переважні спадкові права агнатів і, перш за все, sui heredes.

     У правильно складеному заповіті обов'язково повинні були бути  згадані найближчі  підвладні спадкодавця: призначені спадкоємцями (по формулі "heres esto") або відкрито позбавлені спадку ("exheres esto"). У цьому правилі знайшла вираз схильність до спадкування всіх низхідних, які по смерті домовладики ставали personae sui iuris.

     Exheredatio (позбавлення спадку) — інститут достатньо пізній (II в. до н. э.): позбавлення кваліфікації heres припускає, що спадкування безпосередніх низхідних (sui) без заповіту вже стало нормою, що виразилося в появі терміну "Suus heres" і новій інтерпретації закону XII таблиць (5,4). Підвладних синів слід було позбавляти спадку поіменно ("nominatim", — Gai.,2, 127), а підвладних подальших ступенів або жіночої статі — за допомогою загальної фрази (Gai., 2,128). Правила exheredatio відтворюють логіку heredis institutio, що відображає первинне значення "heres" як спадкоємця, призначеного в заповіті. Так, Квінт Муций визнавав, що suus heres, позбавлений частині спадку, не вважався exheres (D.28,2,19). На думку сабініантів, заповіт вважався нікчемним, навіть якщо залишений поза заповітом suus heres до часу відкриття спадку не числився в живих (Gai., 2,123; D.28,2,8; 38,16,1,8).

     Особливу  небезпеку для правильно складеного заповіту представляла поява нових безпосередніх підвладних, як внаслідок народження нових дітей, усиновлення, появи дружини manum (Gai., 2,138—139), так і внаслідок повернення у владу спадкодавця підвладного, такого, що знаходився in causa mancipii іншого домовладики (Gai., 2,141). Заповіт при цьому втрачав силу так само, як і внаслідок народження безпосереднього підвладного ("quasi agnatione sui heredis", — Gai., 2,138). Ці особи не могли бути згадані в заповіті, оскільки до часу його складання вони не перебували в potestas спадкодавця (Gai., 2,140). Дитина, що народилася протягом десяти місяців (як було встановлено вже в XII таблицях — 4,4) після смерті батька-спадкодавця, вважалася спадкоємцем (Gai., 2,131; D.38,16,3,9; 6), оскільки вона опинилася б у владі цього домовладики, якби народиласяся до його смерті (D.28,2,12). Народження такого «постума» руйнувало заповіт, і виправити його спадкодавець вже не міг (D.28,3,3). Щоб цього не відбулося, «постума» також слід було згадати в заповіті (Gai., 2,130; Pomp. D.28,2,10). При цьому згідно із законом Юнія Веллея 28 р. (lex Iunia Vellea) правила exheredatio були ті ж, що і для осіб, що народилися за життя спадкодавця (Gai., 2,134; D.28,3,3,1).²⁵

     Отже, заповіт у момент його складання  повинен був враховувати всіх першорядних претендентів на спадок, адекватно відображаючи систему  сімейних диспозицій до спадкування.

     Заповіт — це акт останньої волі спадкодавця, supre-ma (ultima) voluntas (D.28,5,79 pr; 29,1,15,1; 32,22 pr; 35,1,6 pr; 49, 5,42). Заповідач до останнього моменту свого життя може переглянути свій заповіт ("usque ad vitae supremum exitum", — Ulp., 33 ad Sab., D.34,4,4). Поява нового заповіту — якщо воно було дійсне у момент складання — позбавляло попередній заповіт сили. Навіть якщо згодом новий заповіт втрачав силу або призначений в нім спадкоємець вмирав або втрачав право успадковувати по заповіту (testamenti factio в пасивному сенсі), попередній заповіт безповоротно відмінявся (Gai., 2,144). З іншого боку, правильно складений заповіт міг бути скасований тільки новим заповітом: воно залишалося в силі і в тому випадку, якщо заповідач, не складаючи нового заповіту, відкрито оголошував про зміну своєї волі або навіть розбивав таблички заповіту, так що доказ його змісту ставав скрутним (Gai., 2,151; Ulp. D.38,6,1,8).

     Проте, знищення табличок заповіту позначалося на спадкуванні по преторському праву: відтепер спадкоємці по такому заповіту не могли претендувати на bonorum possessio cum tabulis, але могли розраховувати лише на bonorum possessio sine ta-bulis, яке стало bonorum possessio cum re тільки по рескрипту Антоніна Пія (Gai., 2,151a).