Загальна характеристика сингулярного спадкування

     Таким чином, заповіт складався з двох актів: mancipatio familiae і nuncupatio testamenti (Ulp., Reg., 20,9). Докладний опис процедури залишив Гай (Gai., 2,104).¹⁷

     Склавши таблички з текстом заповіту, спадкодавець здійснював акт мансипації з другом. Передаючи домовладиці мідний брусок, друг (amicus) заявляв: Familiam pecuniamque tua endo mandatela custodelaque mea, quo tu iure testamentum facere possis secundum legem publicam, hoc aere aeneaque libra, esto mihi empta" — "Хай твоє майно буде придбано мною за допомогою цієї міді і мідних вагів в управління і охорону з тим, щоб ти міг по праву зробити заповіт відповідно до народного закону".

     Спочатку  мова йшла не про майно — familia pecu-niaque, а про familia — показнику місця в сімейній структурі. Цій стадії відповідає стійка назва контрагента: "familiae emptor" ("покупець сімейства") 7. Familia не отримується, а береться під охорону і в управління (mandatum, від "Manum dare" — "давати manus"), але це досить, щоб заповідач міг вказати, кому її слід передати для остаточного засвоєння.

     Первинна  широта повноважень заповідача відбилася  і в тексті nuncupatio testamenti. Очевидно, імітуючи стародавню заяву в священних коміціях, заповідач, тримаючи таблички заповіту, проголошував (Gai., 2,104; Ulp., Reg., 20,9): "Наєс ita ut in his tabulis ceHsque scripta sunt, ita do ita lego ita testor itaque vos Quirites testimonium mihi perhibetote" — "Так, як це записано на цих глиняних табличках, так даю, так розпоряджаюся, так заповідаю, так і ви, квірити, надайте мені свідоцтво".

     Заповіт отримував юридичну силу, хоча його текст зазвичай не оголошувався. Таблички заповіту складалися разом написом всередину і скріплялися друком (signa) свідків (Cic, in Verr., 1,45,117). Свідків, включаючи libripens і familiae emptor, було сім, тому на документі повинне було стояти сім друку. Саме стільки вимагав претор для визнання документа підставою для bonorum possessio secundum tabulas (Gai., 2,119). Пізніше стали бути потрібним також підписи (adscriptiones, — D.28,1,22,4).¹⁸

     У плані преторського права цей  документ мав значення не просто для  доказу (ad probationem), але для ефекту операції (ad substantiam actus), і без нього спадкоємці могли розраховувати тільки на bonorum possessio sine tabulis (Gai., 2,151a). Претор, проте, в кінці класичної епохи став надавати bonorum possessio secundum tabulas, навіть якщо заповіт був виконаний тільки в усній формі (С.6,11,2,1 а.242; ср. Ulp. D.28,1,21 pr).

     Ця  форма заповіту проіснувала впродовж всієї класичної епохи і засвідчена документально (FIRA, III, р. 129—159). Костянтин дозволив складати заповіт без манципації: було обов'язковим лише присутність традиційних для манципації п'яти свідків (С.6,23,15) . При цьому зберігала силу преторська вимога, по якій документ із заповітом повинен був містити друк і підписи семи свідків. Нарешті, Феодосії II в 439 р. (С.6,23,21) уніфікував вимогу семи друку, що збереглася і при Юстиніані (С.6,23,28 а.530; eod.,29 а.531) .¹⁹

     Головним  змістовним елементом заповіту було призначення спадкоємця (heredis institutio), яке Гай називає початком і підставою всього заповіту ("caput et fundamentum totius testamenti", — Gai., 2,229). Текст заповіту починався з heredis institutio (зазвичай по формулі "TITIUS HERES ESTO" — "Хай Тіций буде спадкоємцем"), і все написане до цієї фрази розглядалося як ненаписане. Якщо призначення не мало сили, то і весь заповіт вважався недійсним.

     Heredis institutio мала глобальне значення. Визнавалося неможливим призначити спадкоємця, виключивши з складу спадку певну річ (heredis institutio detracta certa re). Такий заповіт вважався недійсним. Проте юриспруденція, прагнучи по можливості зберегти заповіт в силі (favor testamenti), змінила ius civile в цьому питанні: за рішенням Аквілія Галла ("auctoritate Galli Aquilii", — D. 28,5,75 (74)) обмовка розглядалася як непоставлена. Схожим чином, не можна було призначити heres відносно окремої речі (ex certa re), проте, починаючи з Сабіна, обмовку стали розглядати як непоставлену, і вказана особа ставала спадкоємцем цілого (D.28,5,1,4), а за наявності співспадкоємців — отримувало рівну з ними частку (D.28,5,10).

     Ulp., 4 ad Sab., D. 28,5,9,13:

     «Якщо   двоє   призначені   спадкоємцями, один в третій частині Корнелієва поля, інший — в двох третинах того ж поля, Цельс слідує широко  визнаній  думці  Сабіна, що, вилучивши згадку про поле, спадкоємці будуть мати право на спадок, ніби долі не були встановлені,  якщо тільки не порушується  очевидним чином воля домовладики».

     Таким чином, якщо в заповіті був призначений  хоч би один спадкоємець, нехай навіть в нікчемній частці, спадок відкривався  по заповіту і спадкоємці ab intestato не закликалися. Цей порядок виражає правило, сформульоване на підставі класичних текстів (D.50,17,7; 29,1,6; 49,1,17,2): "Nemo pro parte testatus pro parte intestatus decedere potest" — "Ніхто не може померти частково із заповітом, частково без".

     Спадкоємцями можна було призначити декількох осіб, визначивши їх частки. Спадкоємця не можна було призначити ні під резолютивною умовою, ні під початковим або кінцевим терміном: "Semel heres semper heres" ("Одного разу спадкоємець — спадкоємець назавжди"), — свідчить правило, сформульоване на основі класичних текстів. Всі ці обмеження розглядалися як непоставлені (D.28,5,34).²⁰

     Ефект heredis institutio можна було обмежити тільки відкладальною умовою.

     Спадкодавець  міг, проте, встановити граничні терміни  ухвалення спадку у формі cretio (cretio рerfecta), передбачивши інакше позбавлення спадку: "Quod ni ita creveris, exheres esto" — "Якщо не приймеш спадок таким чином, та будеш позбавлений спадку" .(Gai., 2,165).²¹

     На  випадок смерті спадкоємця до ухвалення  спадку, що відкрився, або його відмови від спадку заповідач удавався до підпризначення (substitutio): указував особу, яку він би хотів бачити спадкоємцем у такому разі. Нормальною гіпотезою під призначення була cretio perfecta.

     Можна було підпризначати одного спадкоємця декільком і навпаки. Якщо термін cretio призначався без загрози позбавлення спадку (exheredatio), то після закінчення терміну, коли права підпризначеного вступали в силу, у першого спадкоємця залишалася можливість прийняти спадок шляхом pro herede gestio, і обидва успадковували в рівних долях (Gai., 2,177).