Договір перевезення

Питання про визначення договору перевезення вантажів на автомобільному транспорті як реаль­ної чи консенсуальної угоди повністю вирішує чинний Статут автомобільною транспорту УРСР[2)]. У ст. 45 Кодексу міститься визначення договору перевезення вантажу, за яким автотранспортне підприємство або організація зобов'язуються доставити ввірений їм вантажовідправником ва­нтаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на отримання вантажу особі (ван­тажоодержувачу). Легальне визначення безпірно характеризує договір перевезення вантажу на автомобільному транспорті як реальну уго­ду. На такій позиції стоять і деякі теоретики — дослідники транспортних правовідносин, що виникають у зв'язку з укладенням і виконанням договору перевезення вантажів [3)].   

Підприємства повітряного, морського, автомобільного та річкового транспорту, враховуючи встановлені обсяги пере­везення для кожного з відправників, укладають з ними особливі організаційні договори (спеціальні, річні, довгостро­кові або навігаційні), спрямовані на організацію майбутніх перевезень вантажів. Так, відповідно до статей 34—36 Ста­туту автомобільного транспорту за річним договором авто­транспортне підприємство зобов'язується у встановлені строки приймати, а вантажовідправник — пред'являти до перевезення вантажі в обумовленому обсязі. В річному до­говорі встановлюються обсяги та умови перевезення, поря­док розрахунків, а також визначаються раціональні маршрути і схеми вантажопотоків.

Договори про організацію перевезень на морському тран­спорті називаються довгостроковими (ст. 128 Кодексу торго­вельного мореплавства України), на річковому — навігаційними (ст. 60 Статуту внутрішнього водного транспорту).

За ст. 971 проекту ЦК України укладення довгострокових договорів можливе на будь-якому виді транспорту: перевіз­ник і власник (володілець) вантажу в разі потреби здійснюва­ти систематичні перевезення можуть укласти довгостроко­вий договір. За цим договором перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а власник (володілець) ванта­жів — передавати їх до перевезення у встановленому обсязі. У довгостроковому договорі про перевезення вантажів визначаються обсяги, строки та інші умови надання транс­портних засобів і подання вантажів до перевезення, порядок розрахунків та інші умови перевезень[1)].

Зобов'язання з перевезення конкретного вантажу вини­кає з договору перевезення, що укладається у момент прийняття перевізником від відправника вантажу разом з відповідним транспортним документом. Якщо укладенню до­говору передує планове завдання, то сторони конкретизують його на основі оперативних документів, зокрема декадних заявок — на залізничному, річковому та повітряному транс­порті.

Так, для забезпечення виконання договірних зобов'язань здійснюється місячне планування перевезень, основою якого є поточні або довгострокові договори про організацію перевезення на замовлення відправників.

Начальник залізниці та уповноважені ним посадові особи за заявою відправника без додаткової плати дозволяють за­вантаження понад план та поза планом, змінюють передба­чені планом залізниці та станції призначення в порядку та розмірах, установлених Правилами, дозволяють внутрістанційні перевезення вантажів. Начальник станції за заявою вантажовідправника дозволяє без додаткової плати зміню­вати передбачений планом тип рухомого складу, змінювати вид вантажу у межах однієї номенклатурної групи, передба­ченої планом, змінювати в місячних планах перевезень заліз­ниці та станції призначення в обсягах до 50 відсотків планової (договірної) норми.

З плану перевезень або прийнятого до виконання замов­лення на перевезення вантажу виникає зобов'язання, за яким перевізник повинен подати перевізні засоби відправни­кові та прийняти від нього вантаж, а відправник— пред'явити вантаж до перевезення. Перевізник і відправник несуть май­нову відповідальність за неподання перевізних засобів, непред'явлення до перевезення вантажу та за інші порушен­ня обов'язків, що випливають з плану перевезення або прийнятої заявки на позапланове перевезення.

Оскільки нині до автотранспортних підприємств плани перевезень вантажів не доводяться, сторони несуть зазначе­ну відповідальність за невиконання зобов'язань щодо обсягів вантажу, який підлягає перевезенню за договором (разовим замовленням). Зокрема, відправник, який не пред'явив ван­таж до перевезення автомобільним транспортом, сплачує автотранспортній організації штраф у розмірі 20 відсотків від вартості перевезення всієї непред'явленої кількості вантажу порівняно з кількістю, передбаченою договором на певний місяць[1)]. Вантаж, пред'явлений відправником у стані, що не відповідає правилам перевезення, і не приведений ним у належний стан у строк, що забезпечує своєчасну відправку, вважається непред'явленим.

Так само автотранспортна організація, що не подала відправникові транспортні засоби, достатні для перевезення вантажу, передбаченого договором або прийнятим до вико­нання разовим замовленням, повинна сплатити йому штраф у розмірі 20 відсотків від вартості перевезення всієї невивезеної кількості підготовленого до відправлення багажу порів­няно з договірною кількістю. Надання перевізних засобів, не придатних до перевезення вантажу, передбаченого замов­ленням, прирівнюється до ненадання транспортних засобів (частини 2—4 ст. 359 ЦК; ст. 128 Статуту автомобільного транспорту).

За незабезпечення залізницею подачі вагонів і контейне­рів для виконання плану перевезень та за невиконання вантажовідправником поданих вагонів і контейнерів чи відмову від вагонів і контейнерів для виконання плану пере­везень сплачується штраф у таких розмірах:

      за вантажі, перевезення яких планується у тоннах і ваго­нах, — з тонни по 5 відсотків ставки добової плати за користу­вання вагонами;

      за вантажі, перевезення яких планується тільки у вагонах (контейнерах), — за вагон (контейнер) по дві добові ставки плати за користування вагонами (контейнерами).

За незабезпечення завантаження маршруту з винної сто­рони стягується на користь іншої сторони, крім штрафу за невиконання плану перевезень, штраф за маршрут у розмірі трьох добових ставок плати за користування вагонами.

Залізниця і відправник несуть також відповідальність за не­додержання зобов'язань з надпланових перевезень вантажів за заявками відправника, прийнятими залізницею, а також за надолуження невиконання плану попереднього місяця.

За невиконання плану перевезень залізницями призна­чення вантажовідправник сплачує штраф за вагон (контей­нер) у розмірі однієї добової ставки за користування вагоном (контейнером).

У разі невиконання планів перевезення вантажів на річковому транспорті перевізник та відправник відповідають у розмірі 25 відсотків перевізної плати за всю непред'явлену або невивезену кількість вантажу. Таку саму відповідальність несе відправник за непред'явлення вантажу до перевезення.

Штрафи за невиконання зобов'язань, що випливають з плану перевезення чи прийнятого до виконання замовлення на позапланове перевезення, є виключною неустойкою, адже збитки від неподання перевізних засобів та непред'явлення вантажу сторони одна одній не відшкодовують.

У транспортних статутах і кодексах наведено вичерпний перелік обставин, за наявності яких відправник і перевізник звільняються від сплати штрафу за невиконання плану пере­везення вантажів. Так, автотранспортна організація і від­правник звільняються від відповідальності за порушення обов'язків щодо обсягу належного до перевезення вантажу, якщо це сталось внаслідок: 1) явищ стихійного характеру (заметів, повені, пожежі тощо); 2) аварії на підприємстві, внаслідок якої робота підприємства була припинена на строк не менше трьох діб; 3) тимчасового припинення або обме­ження перевезень вантажів визначеними шляхами, встанов­леними у порядку, передбаченому Статутом автомобільного транспорту (ч. 6 ст. 359 ЦК; ст. 132 Статуту автомобільного транспорту).                                   

Підстави для звільнення сторін від відповідальності за невиконання плану перевезення передбачені також на інших видах транспорту. Проте, коли невиконання плану переве­зення сталося з причин, не зазначених у цих переліках, але які не можуть бути визнані і як провина сторони у зобов'я­занні, відповідальність з перевізника чи відправника не зні­мається. Це є передбачений ст. 209 ЦК України відступ від принципу винної відповідальності, тобто випадок відповідаль­ності незалежно від вини.

Принцип реального виконання зобов'язань, які випли­вають з плану перевезення, полягає в тому, що на вимогу вантажовідправника неподані перевізні засоби в одному пе­ріоді перевізник повинен надолужувати у наступних періодах. Цей обов'язок перевізника кореспондує обов'язку відправ­ника як постачальника за договором поставки поповнювати недопоставлену кількість продукції у наступних здавальних періодах. У даному випадку норми, що регулюють договірні відносини з поставок, взаємодіють з нормами транспортного законодавства. Зокрема, залізниця у разі неподачі з її вини перевізних засобів для виконання місячного плану переве­зення вантажів зобов'язана на вимогу вантажовідправника виділити перевізні засоби для поповнення недовантаження, протягом наступного місяця цього самого кварталу. Пере­візні засоби, не подані в останньому місяці кварталу, мають бути виділені у першому місяці наступного кварталу.

На морському та річковому транспорті поповнення недо­вантажень здійснюється у межах навігаційного періоду.

Сторонами у договорі перевезення вантажу є перевізник і відправник. Перевізниками вважаються ті транспортні орга­нізації, які мають права юридичної особи та яким надано право укладати договори перевезення безпосередньо або через свої підрозділи транспортними статутами (кодексами). Це, зокрема, залізниці, річкові та морські пароплавства, авіа­ційні підприємства та автогосподарства. Якщо перевезення вантажу здійснюється у прямому, прямому змішаному сполу­ченні, то учасниками перевізного процесу на стороні пере­візника виступають кілька транспортних організацій одного чи кількох видів транспорту. Договір з відправником вантажу укладає транспортна організація, яка сама або через свої підрозділи приймає вантаж для перевезення у пункті відправ­лення. Всі наступні транспортні організації, які беруть участь у перевезенні, щодо початкового перевізника є третіми осо­бами, на які за діючими на транспорті правилами покла­дається виконання зобов'язання з перевезення (ст. 164 ЦК).

Відправниками вантажів можуть бути як організації (юри­дичні особи), так і громадяни, яким вантаж належить або на праві власності, або на праві повного господарського відання, або на праві оперативного управління, або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором.

Крім перевізника та відправника, учасником перевезення є також одержувач вантажу. Вантажоодержувач, як правило, перебуває у договірних відносинах з вантажовідправником (з поставки, контрактації, купівлі-продажу тощо) і вже на основі цих договорів повинен прийняти доставлений йому перевіз­ником вантаж.

Обов'язок одержувача прийняти вантаж у пункті призна­чення випливає також з юридичного факту укладення дого­вору перевезення конкретного вантажу. Цей обов'язок закріплено у транспортних статутах (кодексах). Так, на заліз­ничному транспорті вантажоодержувач повинен прийняти і вивезти зі станції вантаж, який прибув на його адресу. В разі прибуття вантажу, поставка якого не передбачена догово­ром, одержувач повинен прийняти цей вантаж від станції на відповідальне зберігання. Вантажоодержувач може відмовитися від прийняття вантажу лише в тому разі, коли його якість внаслідок псування чи пошкодження змінилася настільки, що і виключається можливість повного або часткового викорис­тання вантажу.

Отже, договір перевезення вантажу можна розглядати як договір на користь третьої особи (одержувача), для якої вини­кають не лише права (наприклад, вимагати від перевізника видачі вантажу), а й передбачені транспортними правилами обов'язки (прийняти вантаж, здійснити доплату за перевезен­ня тощо).

Перевезення вантажу оформляється спеціальним транс­портним документом, який супроводжує вантаж і по суті є письмовою формою договору. Таким документом при пере­везеннях вантажів залізничним і річковим транспортом є на­кладна (ст. 67 Статуту внутрішнього водного транспорту), автомобільним — товарно-транспортна накладна (ст. 47 Ста­туту автомобільного транспорту), морським — коносамент (статті 134 і 135 Кодексу торговельного мореплавства)[1)].

Особливу увагу слід приділити договору морського перевезення.

Досліджуючи цей договір, учені відносили до предмета дослідження як перевезення, які здійснюються за    т коносаментами, рейсовими чартерами, так і договори фрахтування не укомплектованих екі­пажем суден на певний час (тайм-чартер). Відзначаючи наявність у договорі тайм-чартеру ознак договору оренди судна з метою переве­зення вантажів, дослідники (А. Кейлін, П. Самойлович, М. Тарасов), однак, розглядали його  як договір морського перевезення[2)].

Це було певною мірою виправдано нормами чинного на той час законодавства. Так, у Кодексі торгового мореплавства СРСР, затвердженому ЦВК і РНК СРСР 14 червня 1929 р. [3)] норми, що регулювали договір тайм-чартеру, містилися у гл. V — про договори морського перевезення.

При цьому договір морського перевезення вантажів за коносаментами має всі ознаки реальної угоди, договори рейсового чартеру, тайм-чартеру відносять до консенсуальних  угод.