Трудовий договір

Тема 3 трудовий договір

1. Міжнародні стандарти праці — це своєрідна нормативна субстанція міжнародного трудового права, що відображає результати діяльності держав і направлена на внесення до ринкової економіки соціальних цінностей. Змістом цих стандартів є концентроване відображення досвіду багатьох країн, результат прискіпливого відбору найбільш цінних та універсально значимих норм і положень національних систем трудового права, створення оригінальних синтетичних правил за участю юристів, які представляють існуючі системи правового регулювання праці, підсумок зіткнення різноманітних думок та підходів, різнорідних політичних сил та інтересів, ідеологічних концепцій, знаходження компромісних юридичних формул, трансформованих у міжнародні норми1.

У рамках ООН закріплено основні права людини у сфері праці. Саме правові документи ООН, у яких отримали програмне та нормативне закріплення трудові права, стали фундаментальними в процесі формування правової моделі міжнародних трудових стандартів. Саме правові документи ООН, які за своєю природою мають універсальний характер, а це — Загальна декларація прав людини, пакти 1966 p., «Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації» (1966 p.), «Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації по відношенню до жінок» (1979 p.), «Міжнародна конвенція про захист прав усіх трудящих-мігран-тів та членів їх сімей» (1990 p.), «Конвенція про права дитини» (1989 р.) створили формальні передумови для такого моделювання і впорядкування нормотворчої діяльності МОП у другій половині XX ст.

Так, Загальна декларація прав людини проголошує низку основних трудових прав:

кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях (ст. 21);

1   Киселев  И. Я. Сравнительное и международное  трудовое право. — С. 448.

кожна людина має  право на працю, на вільний вибір  роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття (п. 1 ст. 22);

кожна людина, без  будь-якої дискримінації, має право  на рівну оплату за однакову працю (п. 2 ст. 23);

кожний працюючий  має право на справедливу і  задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування її самої  та її сім'ї і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення (п. З ст. 23);

кожна людина має  право створювати професійні спілки і входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів (п. 4 ст. 23);

кожна людина має  право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку (ст. 24);

кожна людина має  право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини (п. 1 ст. 25).

Більш детально регламентовано основні трудові права людини у «Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права» (1966 p.), положення якого так само, як і положення «Пакту про громадянські і політичні права», передбачають тверді юридичні зобов'язання щодо їх імплементації до національного законодавства держав, які ратифікували ці пакти.

Трудові права, які закріплені в «Пакті про економічні, соціальні і культурні права», стосуються: визнання права на працю  та елементів, які є його складовими (ст. 6); визнання права кожного на справедливі і сприятливі умови праці (ст. 7), а саме: справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якої дискримінації, безпечні умови праці та її гігієну, однакову можливість просування по роботі виключно на підставі трудового стажу і кваліфікації, відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку так само, як і винагороду за святкові дні; створення для захисту своїх економічних та соціальних інтересів професійних спілок, безперешкодний вступ та участь у них, право у визначених законом межах на страйк (ст. 8); право на соціальне забезпечення (ст. 9); охорони материнства шляхом надання пільг працюючим матерям та здійснення особливих заходів щодо охорони праці дітей та підлітків (ст. 10).

«Пакт про громадянські і політичні права» передбачив заборону примусової чи обов'язкової праці (ст. 8) та свободу асоціації, що включає  право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів (ст. 22).

У статті 6 «Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації» визначено зобов'язання держав-учасниць заборонити і ліквідувати расову дискримінацію в усіх її формах і забезпечити рівноправність кожної людини перед законом, незважаючи на расу, колір шкіри, національне або етнічне походження. Зокрема, щодо права на працю гарантується вільний вибір роботи, справедливі і сприятливі умови праці, захист від безробіття, рівну плату за рівну працю, справедливу і задовільну винагороду, право створювати професійні спілки і вступати до них, право на професійну підготовку, на соціальне забезпечення. Подібне положення значно детальніше та ширше відображено у ст. 11 «Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації по відношенню до жінок». Держави-учасниці вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок у галузі зайнятості з метою забезпечення на основі рівності чоловіків та жінок рівні права на працю та працевлаштування, вільного вибору професії чи роду роботи, просування по службі, одержання професійної підготовки і перепідготовки, право на рівну винагороду, соціальне забезпечення, право на оплачувану відпустку. Держави також зобов'язані вживати відповідних заходів, спрямованих на запобігання дискримінації щодо жінок через одруження чи материнство та гарантувати їм ефективне право на працю. У «Кон­венції про права дитини» визначено обов'язок держави щодо професійної підготовки дітей до трудової діяльності, визнання за кожною дитиною права користуватися благами соціального за­безпечення, на захист від економічної експлуатації. Держави вживають відповідних законодавчих, адміністративних і соціальних заходів, завдяки яким встановлюють мінімальний вік для прийому на роботу, визначають необхідні вимоги щодо тривалості робочого дня й умов праці, передбачають відповідальність осіб, що перешкоджають цьому. Конвенцією ООН «Про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей» передбачено низку важливих і необхідних трудових прав .та гарантій їх забезпечення для осіб, які працюють поза межами держави свого громадянства чи постійного проживання. Такими є право на отримання інформації про діяльність, якою вони зможуть займатись, та її умови, заборона дискримінації, право вільного пересування та вибору місця проживання, право на об'єднання у професійні спілки, право переведення отриманих доходів та заощаджень на батьківщину та інші.

Фундаментальні  положення щодо основних прав людини у сфері праці та трудових відносин, які визначені правовими документами  ООН, конкретизовані та детально регламентовані Міжнародною організацією праці шляхом розробки та прийняття конвенцій та рекомендацій з окремих питань праці.

Норми, розроблені МОП, можна поділити на дві великі групи залежно від об'єкта правового  впливу та категорій працівників, щодо яких взаємоузгоджуються інтереси держав—членів МОП. До першої групи належать норми:

які визначають основні права людини у сфері  праці, гарантії їх забезпечення та захисту;

спрямовані на вирішення проблем зайнятості та запобігання безробіттю;

які визначають основи та пріоритети соціальної політики, соціального забезпечення та соціального страхування;

які регулюють  умови праці та відпочинку;

що стосуються колективно-договірного регулювання  та реалізації і захисту колективних  прав працівників.

Другу групу  міжнародних трудових стандартів складають  норми:

щодо зайнятості та визначення умов праці та відпочинку жінок;

які регулюють  працю дітей та підлітків;

які регулюють  працю осіб похилого віку;

які визначають основи правового  статусу трудівників-мігрантів і  регулюють трудові відносини;

які регулюють працю певних категорій працівників (зайнятих у промисловості, на транспорті, шахтах, торгівлі, сільському господарстві, моряків та рибалок, корінного населення та населення, яке веде племінний спосіб життя, працівників плантацій, сестринського персоналу тощо).

Основні права  людини у сфері праці та трудових відносин стосуються передусім заборони примусової праці, заборони дискримінації  у сфері праці та прав на асоціацію.

У правових документах МОП  на проблемах примусової чи обов'язкової  праці зосереджена значна увага, а основними серед них є «Конвенція № 29 Про примусову чи обов'язкову працю» (1930 р.) та «Конвенція № 105 Про скасування примусової праці» (1957 р.) і дві рекомендації № 35 «Про непряме примушення до праці» (1930 р.) та № 36 «Про регламентацію примусової праці» (1930 p.).

Окрему групу складають  норми щодо дискримінації у сфері  праці і трудових відносин, які  сформульовані «Конвенцією № 111 Про дискримінацію в галузі праці  і занять» (1958 p.), «Конвенцією № 100 Про рівну винагороду чоловіків  і жінок за працю однакової цінності» (1951 p.).

Основу правового регулювання  у сфері свободи асоціацій  складають «Конвенція № 87 Про свободу  асоціації і захист права на організацію» (1948 p.), «Конвенція № 98 Про застосування принципів права на організацію  та на ведення колективних переговорів» (1949 p.), «Конвенція № 135 Про захист прав представників трудящих на підприємствах і про можливості, які їм надаються» (1971 p.).

У 1921 р. було прийнято «Конвенцію № 11 Про право на організацію  і об'єднання трудівників у  сільському господарстві», у 1947 р. — «Конвенцію № 84 Про право на об'єднання та регулювання трудових конфліктів на територіях поза метрополіями».

Характерною особливістю  всіх цих конвенцій та рекомендацій з огляду на їх нормативний зміст  є те, що вони, стверджуючи основні права людини у сфері праці, стали правовою основою прийнятої у 1998 р. Міжнародною конференцією праці «Декларації про основоположні принципи та права у сфері праці». На їх основі сформульовано три принципи: свобода об'єднань і визнання права на ведення колективних переговорів; ліквідація всіх форм примусової праці; заборона дискримінації у сфері праці та занять.

Значна увага  у діяльності МОП зосереджена  на проблемах правового регулювання  праці дітей та підлітків. Передусім, це норми, які визначають мінімальний вік для прийняття на роботу у різних галузях господарства, регламентують умови праці молоді на різних роботах, нічну працю та медичне обстеження. Такими є, зокрема, конвенції № 10 «Про мінімальний вік допуску дітей на роботу у сільському господарстві» (1921 p.), № 15 «Про мінімальний вік допуску підлітків на роботу вантажника­ми вугілля або кочегарами на флоті» (1921 p.), № 16 «Про обов'язковий медичний огляд дітей і підлітків, зайнятих на борту суден» (1921 p.), № 59 «Про мінімальний вік прийняття дітей на роботу в промисловості» (1937 p.), № 60 «Про вік прийняття на роботу дітей на непромислові роботи» (1937р.), № 77 «Про медичний огляд дітей і підлітків з метою з'ясування їх придатності до праці у промисловості» (1946 p.), № 112 «Про мінімальний вік для прийняття на роботу рибалок» (1959 p.), № 123 «Про мінімальний вік допуску на підземні роботи у шахтах та рудниках» (1965 p.). Основною і найбільш загальною щодо багатьох цих питань є «Конвенція № 138 Про мінімальний вік прийому на роботу» (1973 p.).

Норми, які визначають мінімальний вік для прийняття  на роботу та регулюють її умови, стали  правовою основою для формування четвертого принципу у декларації 1998 р. — принципу дієвої заборони дитячої  праці.

 

2. Регулювання трудового договору в різних країнах

У юридичній  теорії на Заході трудовий договір  зазвичай розглядається як центральне поняття, головний інститут трудового  права, навколо якого групуються такі питання, як: дисципліна праці, хазяйська  влада, заробітна плата, робочий  час, перерви в роботі й навіть частково охорона праці. Ці питання здебільшого трактуються в концептуальному плані в контексті прав й обов'язків сторін трудового договору.

У ряді країн  Заходу в 60-80-ті роки були прийняті спеціальні закони про трудові договори.

У Великобританії законодавство, що регулює трудовий договір,досить широке. Основним нормативним актом у цій сфері є Закон про трудові договори 1972 р. Крім того, застосовуються: Закон ПР° комітети із заробітної плати 1959 р., Закон про строк і умови найму на роботу 1959 р., Закон про компенсаційні виплати

у випадку звільнення за скороченням штатів 1965 р., Закон  про охорону здоров'я і техніку  безпеки на виробництві 1974 р., Закон  про профспілки і трудові відносини 1974 р., ряд законів про захист зайнятості та інші. Значна роль відводиться прецедентові. У ФРН питання, пов'язані з укладенням трудового договору,

визначенням його змісту, а також припиненням дії  трудового договору, регламентуються  як нормами цивільного законодавства (глава VI «Трудовий договір» Німецького цивільного уложення (НЦУ) 1896 р.), так і нормами трудового законодавства, що встановлюють спеціальне регулювання окремих питань. Важливу роль відіграє Федеральний суд з трудових справ, рішення якого із суттєвих питань трудових відносин володіють нормативною силою. Використовуючи надане Законом про суд з трудових справ від

З вересня 1959 р. (в редакції від 2 липня 1979 р.) право  тлумачення чинного законодавства, він поширює дію відповідних  норм цивільного і трудового законодавства  на сферу трудових відносин.

Трудове законодавство  Італії містить численні положення, що стосуються порядку договірного  регулювання трудових відносин. Основним джерелом є Цивільний кодекс Італії (1942 р.) з наступними змінами і  доповненнями. Трудовим відносинам присвячений  титул II п'ятої книги «Про працю на підприємствах».

Трудове законодавство  США складається з федерального законодавства і законодавства  окремих штатів. На федеральному рівні  приймалися закони з різних питань трудових відносин:

- Закон про  цивільну службу (Закон Пендлтона) 1883 р.;

- Закон про  цивільні права 1964 р.;

- Закон про  заборону дискримінації в сфері  праці трудящИх

похилого віку 1967 р.;

- Закон про  мінімальну заробітну плату;

- Закон про  справедливі трудові норми 1947 р.;

- Закон Хейга  про політичну діяльність службовців 1939 р.;

- Закон про  заробітну плату федеральних  службовців 1940 р.;

- Закон про  класифікацію посад на федеральній  службі 1949 р.-

- Закон про  реформу цивільної служби 1978 р.  та інші.

Усі прийняті федеральними властями закони і наступні їхні зміни і доповнення зібрані в гл. 29 Зводу законів США. Кожний штат має своє трудове законодавство, в яке часто інкорпоровані норми федерального законодавства. Найбільш детально в законодавстві штатів розроблені норми, що регулюють трудові відносини працівників державних і муніципальних підприємств, державних і муніципальних службовців, працівників сфери життєзабезпечення міст (комунальних служб, пожежників, служб з прибирання приміщень та вулиць, вивозу сміття, транспорту, дорожніх служб тощо).