Договір перевезення

46

Курсова робота

Договір перевезення

ПЛАН

Вступ......................................................................................................................3

РОЗДІЛ І  Види перевезень та їх правове регулювання....................................5

РОЗДІЛ ІІ               Зміст, укладення та оформлення

договорів про перевезення вантажів..................................................................8

РОЗДІЛ ІІІ  Виконання договорів про перевезення вантажів.........................22

РОЗДІЛ ІV Відповідальність сторін за договором

про перевезення вантажу....................................................................................30

РОЗДІЛ V Транспортна експедиція..................................................................39

Висновки ............................................................................................................43

Список використаних джерел ...........................................................................45

ВСТУП

Проголосивши себе суверенною і незалежною державою, Україна взяла курс на кардинальне реформування суспільного устрою, побудову громадського суспільства та ринкової економіки, в якій функціонують різні форми власності та підприємництва. Надання підприємствам і громадянам свободи  господарської діяльності та підприємництва дало поштовх до розгортання сфери майнових відносин та урізноманітнення господарських зв’язків суб’єктів підприємницької діяльності як у внутрішньому обороті країни, так і при здійсненні ними зовнішньої діяльності.

Важливої ваги на сьогоднішній час набули питання договірних відносин як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У процесі роздержавлення і приватизації договору належить чільне місце серед форм, які використовуються для подолання монополії державної власності.  Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини, отже розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв’язках і визначення змісту договірних зобов’язань.

Договір – це угода двох або більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Традиційно у сучасній українській юридичній правовій науці договір розглядається з трьох точок зору: як юридичний факт, з якими пов’язують виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, як саме правовідношення, що виникло з угоди сторін як юридичний факт; і, врешті-решт, як форма (правовий документ), якої відповідне правовідношення набуває.

Договору як юридичному факту властиві такі ознаки: 1) у ньому виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати один одному; 2) договір – це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків.

Особливу увагу слід звернути на договір перевезення вантажу лише в одному із зазначених аспектів, а саме в аспекті характеристики договору перевозки вантажу як юридичного факту, що є підставою виникнення перевізного право відношення. Це питання достатньо досліджене у юридичній літературі і, на перший погляд, не є проблемним. Однак деякі твердження є спірними, тому не зайвим буде ще раз звернутися до проблеми правової характеристики договору перевезення вантажів.

Мета даної роботи, проаналізувати договір перевезення вантажів, виявити його проблемні моменти.

Нормативно-правовою основою курсової роботи є чинне цивільне законодавство України. Особливу увагу звернено на правовому закріпленні договору перевозки вантажу у проекті Цивільного кодексу України. При написання даної роботи було використано праці таких вчених як О.С.Іоффе,  В.В. Луця,  О.В.Дзери, О. Дозорець, М.І. Брагинского, В.В. Витрянского та інших авторів.

РОЗДІЛ І  Види перевезень та їх правове регулювання

Зміст спеціальної правоздатності деяких підприємств становить виробнича діяльність з надання по­слуг. Одні послуги являють собою результат певних видів діяльності або праці (споживні вартості), втілюються у това­рах, інші, навпаки, не залишають реальних результатів, які б існували окремо від виконавців цих послуг.

Головною особливістю договорів про надання послуг, на відміну від договорів про виконання робіт, є те, що надання послуг невіддільне від діяльності особи, яка надає послуги. Корисний ефект такої діяльності не виступає у вигляді певно­го осяжного матеріалізованого результату, як це має місце у підрядних договорах, а полягає в самому процесі надання послуги. Зобов'язання з надання послуг виникають, зокрема, з транспортних договорів.

У ст. 6 Закону України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 р[1)]. визначено загальні основи господарської діяльності підприємств транспорту. Перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших транспортних послуг, експлуатація та ремонт шляхів здійснюють залізниці, паро­плавства, порти (пристані), автомобільні, авіаційні, дорожні підприємства, якщо це передбачено їх статутами.

Підприємства транспорту здійснюють перевезення та на­дають послуги на основі державних контрактів і договорів про перевезення пасажирів і вантажів з урахуванням еконо­мічної ефективності перевізних та переробних можливостей транспорту. Економічні відносини підприємств транспорту, що виникають у процесі перевезення, ґрунтуються на прин­ципах взаємної вигоди, рівної та повної відповідальності.

Транспортні договори поділяються на основні та допоміжні. Основні транспортні договори опосереднюють головну сферу взаємовідносин транспортних організацій та клієнтури (дого­вори про перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, договори буксирування). Допоміжні договори сприяють нор­мальній організації перевізного процесу (договори на органі­зацію перевезень, експедиції, на експлуатацію під'їзних колій, подачу і забирання вагонів тощо).

Перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти залеж­но від видів транспорту, якими вони здійснюються, поді­ляються на: а) залізничні; б) по внутрішніх водних шляхах (річкові); в) морські; г) повітряні; д) автомобільні. Крім того, перевезення у межах територіальної сфери дії однієї транс­портної організації (наприклад, Львівської залізниці) вважа­ються перевезеннями місцевого сполучення; перевезення двома чи кількома організаціями одного виду транспорту є перевезеннями у прямому сполученні, а перевезення за єдиним транспортним документом організаціями різних видів транспорту — перевезеннями у прямому змішаному спо­лученні.

На морському транспорті перевезення та буксирування бувають:

а) каботажні — між портами України;

б) міжнарод­ні— між іноземними портами.

Кожен із видів транспорту є окремою господарською системою, що взаємодіє з іншими транспортими системами. Крім перелічених, існує ще один вид транспорту — трубопро­відний, який перекачує нафту, газ, воду тощо. Проте відно­сини, що складаються при транспортуванні цих продуктів по трубопроводах, регулюються або законодавством про пос­тавки або законодавством про постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу. Організація, що експлуатує трубопровід, одночасно є й володільцем продукції, яка перебуває у трубопроводі[1)].

У ЦК України (статті 358—368)[1)] визначено загальні норми щодо договорів про перевезення пасажирів і вантажів. Детальніше умови перевезення пасажирів, вантажів і багажу та відповідальність сторін за цими перевезеннями регулюють статути (кодекси) окремих видів транспорту та правила, прий­няті у встановленому порядку. Зокрема, на залізничному транспорті діє Статут залізниць України, затверджений по­становою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р.[2)], на річковому — Статут внутрішнього водного транспорту СРСР, затверджений постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р.[3)], на морському — Кодекс торговельного мореплавст­ва України (далі КТМ), затверджений Верховною Радою України 9 груд­ня 1994 р.[4]), на повітряному — Повітряний кодекс України, за­тверджений Верховною Радою України 4 травня 1993 р[5)]. Умови перевезення пасажирів, вантажів та багажу автомо­більним транспортом і відповідальність сторін за ці переве­зення визначаються нормативними актами України, зокрема Статутом автомобільного транспорту України, затвердженим Радою Міністрів УРСР 27 червня 1969 р[6)].

Згідно зі статутами (кодексами) розробляються та затвер­джуються правила перевезення на окремих видах транспор­ту, а також у змішаному сполученні.

РОЗДІЛ ІІ Зміст, укладення та оформлення договорів про перевезення вантажів

У ЦК України (ст. 358) окремо дається ви­значення договору про перевезення вантажу. За договором про перевезення вантажу, транспортна організація (перевіз­ник) зобов'язується доставити ввірений їй відправником ван­таж до пункту призначення І видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві), а відправник зобов'я­зується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

При аналізі договору перевезення вантажів як юридичного факту слід з’ясувати ті ознаки, які допомагають зрозуміти сутність зобов’язання.

Слід зауважити, що цей договір – двостороння угода, оскільки для її виникнення необхідні зустрічні волевиявлення  двох сторін, зокрема, одна сторона (вантажовідправник) виявляє свою волю на переміщення вантажу до певного місця призначення, інша сторона (перевізник) погоджується здійснити таке перевезення.

За своїм змістом договір перевезення вантажів є двостороннім, тобто права і обов’язки покладені на обидві сторони зобов’язання, що виникло з цього договору. Із цього випливає ще одна характеристика договору перевезення вантажів як оплатної угоди: кожна сторона за виконання нею певної дії здобуває право вимагати від іншої сторони виконання зустрічної дії. Так, вантажовідправник, передаючи вантаж транспортній організації, має право вимагати від останньої перевезення цього вантажу відповідно до умов договору, транспортна організація, у свою чергу, має право вимагати сплати за таке перевезення певної грошової суми.

Проте досягнення угоди між сторонами про перевезення вантажу недостатньо для того, аби вважати договір укладеним.

Аналіз поданого вище легального визначення договору перевезення дає підстави стверджувати, що договір перевезення вантажів є реальною угодою, тобто для її укладення, поряд із згодою сторін, необхідне фактичне вчинення дій, зокрема перевезення вантажу. Перевізник зобов’язується доставити і передати вантажоодержувачу ввірений йому вантаж, який йому вручив вантажовідправник. Обов’язок перевезти вантаж може виникнути, незважаючи на досягнуту сторонами угоду, якщо вантаж не буде передано транспортній організації.

Однак у юридичній літературі зазначається, що твердження про те, що договором перевезення вантажів є реальними угодами, - це загальне правило, яке має свої винятки. В теорії та практиці прийнято вважати договір перевезення вантажів автомобільним транспортом, а також чартер (договір, що передбачає умову надання для перевезення всього судна або його частини) на морському, повітряному транспорті консенсуальними угодами, тобто такими, які виникають з моменту досягнення згоди сторін про перевезення, а не з моменту, коли відправник передав вантаж перевізнику[1)].

Проте, на думку О. Дозорець, віднесення договору перевезення вантажів до групи реальних або консенсуальних  угод не може здійснюватися за ознакою видів транспорту, щодо яких договори укладаються. Підставою поділу угод на реальні та консенсуальні є момент виникнення угоди, а відтак і момент виникнення прана вимоги до зобов'язаної сторони. Відповідно до консенсуальної угоди кожна із сторін одразу після укладення договору має право вимагати від іншої сторони виконання нею свого обов'язку за договором.

Інакше будуються відносини у реальних уго­дах, якою, зокрема, є договір перевезення ван­тажу. Вантажовідправник не зможе вимагати від перевізника здійснити перевезення вантажу раніше, ніж він передасть вантаж. Крім того, виникає потреба визначити, які наслідки виник­нуть у випадку, якщо, незважаючи на досягнен­ня між сторонами угоди на здійснення конкрет­ного перевезення, вантажовідправник не пере­дасть перевізнику вантаж. Звичайно, неможливим виявляється висувати до вантажовідправника вимоги про передавання вантажу, ґрунтуючи їх на досягнутій угоді, адже договір у такому разі має бути визнаний неукладеним.

Справедливою є висловлена М. Брагінським думка про те, що контрагенти не можуть за влас­ною ініціативою трансформувати договір, який згідно із законом є консенсуальним, у реальний договір або, навпаки, реальний — у консенсуальний [1)]. Уникнути неоднозначного тлумачення договору перевезення вантажів як реальної чи консенсуальної угоди, на мою ду­мку, дало б змогу легальне визначення понять реальних і консенсуальних угод, закріплене на законодавчому рівні.