Договір дарування

1. Становлення  інституту довічного утримання  ……………………….…. 5-11

2. Поняття  і характеристика договору довічного  утримання ………….... 12-21

3. Зміст  договору довічного утримання:

а) майно, що може бути об’єктом договору довічного утримання; …….. 22-25

б) строк  чинності договору довічного утримання; …………………..…... 26-27

в) права  і обов’язки сторін ……………………………………..………..… 28-31

г) підстави і порядок розірвання, припинення договору довічного 

утримання …………………………………………………………………... 32-35

4. Інститут  довічного утримання в законодавстві  країн СНД ..………..... 36-42

Висновок  ………………………………………………………………...….. 43-44

Перелік посилань ………………………………………………………..…. 45-46

Список використаної літератури ……………………………...................... 47-48 

      Вступ 

     В останній час в нашому житті все  частіше почало з’являтись в обіході  таке поняття як інститут довічного  утримання. Ми часто чуємо про  нього по телебаченню, радіо, зустрічаємо  в газетах, журналах, а також в  юридичній літературі. Але що це таке ?

     Інститут  довічного утримання українським  законодавством виражається як договір, де одна сторона (відчужувач) передає  другій стороні (набувачеві) у власність  житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке  має значну цінність, взамін чого набувач  майна зобов’язується забезпечувати  відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

     В якості сторін договору довічного утримання  є будь-який суб’єкт цивільних  правовідносин. Для цього норми  матеріального права мають визначити  правовідносини сторін, а також передбачити  всі можливі випадки змін у  правовідносинах.

     Насамперед  необхідно виходити з основної мети такої угоди. Основною метою держави, яка визначила можливість укладати договори довічного утримання, є  надання особам, які за станом здоров’я або внаслідок віку не можуть себе обслуговувати і потребують постійного стороннього догляду, здійснити  цю можливість за рахунок власного нерухомого майна. При цьому особливих  вимог до осіб, які беруть на себе обов’язок щодо надання допомоги, законодавством не висувається, і це зрозуміло, оскільки умови догляду  за хворою особою можуть виражатися не лише грошовим утриманням. Тому таку угоду  можуть укладати й забезпечені громадяни, ті, які мають власні грошові кошти  на своє утримання – значну за розміром пенсію, але за станом здоров’я не можуть себе обслуговувати, тому допомога їм може полягати у догляді за ними, в утримані будинку, приготуванні їжі та у певній періодичності годування хворої особи, прогулянок у супроводі іншої особи. Але при цьому слід зауважити, що така особа може не сплачувати певну чітко виражену суму на утримання іншої особи. В цьому випадку особа, яка надає таку допомогу, має лише витрачати власний час, а не грошові кошти.

     Аналізуючи  правові аспекти договору довічного  утримання, то не можливо не згадати  важливих за своєю змістовною глибиною та переважному значенню наукові  праці в сфері становлення  інституту довічного утримання, які розроблялись цілою плеядою  видатних вчених. Серед них, насамперед, треба виділити роботи В. Маслова, Г. Амфітеатрова, М. Бару, О.В. Дзери, Д.В. Бобрової, А.С. Довгерт, М.І. Панченко, І.А. Безклубого та інших.

     Праці цих авторів являються теоретичною  базою даного дослідження.

     З набранням чинності нового ЦК України, він передбачає суттєві зміни  порівняно з попереднім кодексом, який вже застарів і мав низку  недоліків при регулюванні інституту  довічного утримання і тому у  вітчизняній науці та практиці в  останній час все більше уваги  приділяли цим недолікам.

     Тому  дана проблема потребувала всебічного вивчення з урахуванням практики застосування нового законодавства, тобто нового Цивільного кодексу України, а також з урахуванням того, що більшість аспектів все ще не отримали належного законодавчого врегулювання.

     Метою даної роботи являються дослідження законодавства регулюючого інститут довічного утримання, вивчення природи, характеристики стадій аналізу процедур, які застосовуються в даному інституті. Для реалізації цієї мети необхідно детально вивчити нормативну базу, учбову літературу, публікації в періодичних виданнях, матеріали судової практики. Основними методами, за допомогою яких буде розкрита тема роботи являються: дедуктивний, індуктивний, описовий і метод порівняльного аналізу.

     Об’єктом дослідження даної курсової роботи являється договір довічного утримання в загальному розумінні, а предметом - договір довічного утримання з його змістом та притаманними лише йому рисами.

     Курсова робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, переліку посилань та списку використаної літератури.

      1. Становлення інституту  довічного утримання. 

     Цивільний кодекс УРСР 1922 року не згадує інституту  довічного утримання. Проте нотаріальна  Інструкція УРСР від 17 листопада 1928 року у статті 120 дозволяла у договір  дарування вміщувати пункт про  обов’язок особи, яка одержала дар, утримувати дарувальника або третіх осіб до смерті та забезпечувати дане зобов’язання, капіталізуючи накладення арешту на майно [1, 156]. Це була перша  згадка про інститут довічного утримання  у нашому законодавстві. Але 01 серпня 1940 року директивним Листом НКЮ УРСР названа стаття змінена. Цим документом було прямо заборонено вносити в  договір дарування пункти про  зобов’язання утримувати дарувальника чи третіх осіб, проте вказане не означало, що не можна укладати договір  довічного утримання взагалі; просто дану умову заборонялось включати у  договір дарування. Незважаючи на це, зазначені договори часто зустрічалися в практиці як до 1928 року, так і  після 1940 року.

     Поява у той час у практиці подібних договорів не пройшла непомітно  у науці. Починаючи з 1945 року, з’являються  перші статті та наукові праці, присвячені договору довічного утримання. Серед  них, насамперед, треба виділити роботи В. Рясенцева, Г. Амфітеатрова, М. Бару, В. Маслова та інших вчених.

     Аналізуючи  тогочасну практику, М. Бару в праці  «Договірне зобов’язання про утримання» виділяв три різновиди договору довічного утримання. По-перше, це договори приймачества. За ними сільськогосподарські двори, у яких залишались лише непрацездатні  члени, укладали договори зі сторонніми особами, згідно з котрими члени  двору передавали останнім садибу і  все майно, а сторонні особи зобов’язувались  утримувати їх до смерті. Земельно-судові органи визнавали подібні договори тільки за формальними ознаками недійсними (не було згоди земельного товариства, а для даних угод закон обов’язково її вимагав). По-друге, своєрідною формою договірного утримання був патронат, що встановлювався над дітьми-сиротами, вихованцями дитячих будинків. Він регулювався спеціальними нормативно-правовими актами та встановлювався договором між патронуючою сім’єю і відповідними державними органами (охорони здоров’я, народної освіти, сільськими радами). Особливістю вказаної угоди було те, що особа, над якою встановлювався патронат, не брала участі в укладені договору. Тягар утримання дитини розподілявся між двома сторонами [2, 280]. Слід також зазначити: даний вид утримання, як правило, не був довічним; він припинявся з досягненням дитиною повноліття. Проте, якщо дитина була інвалідом, то це утримання ставало довічним. Третім видом довічного утримання були, власне, договори довічного утримання, які набули поширення, порівняно з двома наведеними вище різновидами. І тому в подальшому буде аналізуватись саме ця форма довічного утримання.

     Незважаючи  на те, що з 1940 року заборонено укладати договори дарування з умовою довічного  утримання, люди продовжували це робити різними шляхами, обходячи закон. Сторони  могли оформлювати відчуження будинку  договором купівлі-продажу, при цьому  ціна була незначною, але тут же формулювався додатковий обов’язок довічно утримувати продавця. Часто у договорі про  відчуження будинку встановлювалася  дійсна ціна, але при цьому вказувалось, що у рахунок покупної ціни покупець зобов’язаний надавати продавцю довічне  утримання. У практиці зустрічались і такі випадки, коли сторони укладали два окремих договори (дарування  та довічного утримання). Врешті-решт, наводиться, навіть, приклад спадкового договору, згідно з яким одна сторона  заповідала будинок іншій, яка зобов’язувалась  годувати першу особу до її смерті [3, 282].

     Судова  практика неоднозначно ставилася до договорів довічного утримання. Суди часто відмовляли у задоволені позовів, що ґрунтувались на подібних угодах. Наприклад, Судова колегія у  цивільних справах Верховного Суду СРСР в Ухвалі № 416 за 1944 рік за позовом  Л.Н. до Н.Н. вказала: договори довічного  утримання не мають законної сили, так як вони не передбачені чинним Цивільним кодексом [4, 45]. Судові органи нерідко визнавали дані угоди недійсними також з інших підстав. Наприклад, Ухвалою Судової колегії у цивільних справах Верховного Суду СРСР за позовом П. до М. (1948 рік) визнано недійсним договір дарування житлового будинку з умовою довічного утримання, оскільки дарування є безоплатною угодою, а дана угода – оплатна [5, 285]. У іншому разі в Ухвалі Судової колегії Верховного Суду СРСР за позовом Г. до 33-ої дитячої комісії Судова колегія намагалася підвести договір про відчуження майна із зобов’язанням довічного утримання під один з відомих видів – дарування чи купівлі-продажу. А оскільки дана угода в силу своєї специфіки не задовольняла вимог, що пред’являлися до названих вище договорів, Судова колегія Верховного Суду СРСР визнала її недійсною. Подібні міркування висловлені Верховним Судом РСФРР у аналогічній справі ще у 1925 році. Зокрема, йшлося: угода, за якою купують будинок із зобов’язанням утримувати продавця без фікції строку платежу та ціни угоди, не може вважатися договором купівлі-продажу і, як така, не може бути визнана дійсною.

     Таким чином, з наведених вище прикладів  можна зробити наступний висновок, що суди часто намагались підвести договір довічного утримання  під договори дарування чи купівлі-продажу. А оскільки це не вдавалося, вони визнавали  їх недійсними. Тому що чинний на той  час Цивільний кодекс не передбачав інститут довічного утримання.

     Проте у ряді випадків суди займали іншу позицію. Вони виходили з визнання дійсним  договору, побудованого за будь-якою моделлю, що не суперечила закону, посилаючись  при цьому на статтю 106 Цивільного кодексу 1922 року. Згідно з нею однією з можливих підстав виникнення зобов’язання був договір як такий. При цьому  названа стаття не містила вказівок на обмеження її дії договорами, передбаченими Цивільним кодексом чи іншими законами.

     Слід  зазначити, що серед вчених також  не було єдності при аналізі інституту  довічного утримання. Деякі з  них вважали, що цей договір є  кабальною угодою, оскільки покупець використовує важке матеріальне  становище продавця та його похилий  вік (С. Ландков); інші – стверджували, що даний договір суперечить правилам соціалістичного співжиття –  так як покупець сподівається: йому не довго доведеться безоплатно утримувати продавця, а останній – на довге  забезпечене життя на утриманні  покупця (І. Брауде). Тому ці вчені пропонували  визнавати подібні угоди недійсними.

     Проте більшість вчених не поділяли наведених  вище думок. У своїх працях вони критикували  рішення судових органів, у яких визнавались недійсними договори довічного  утримання, а також звертали увагу  на детальний аналіз юридичної природи  даних угод. При цьому їх позиції  іноді суттєво відрізнялися.

     Так, М. Бару та А. Штейнберг розглядали договір  довічного утримання як договір  дарування з умовою. На їх думку, такі угоди мали безоплатний характер. Проте дана точка зору не знайшла  багато прихильників.

     По-іншому розглядали договір довічного утримання  Г. Амфітеатров і В. Маслов. Зокрема, перший вважав: даний договір –  оплатний і є різновидом купівлі-продажу; хоча вчений і не відкидав можливості кваліфікації подібного зобов’язання як самостійного договору [6, 34]. В. Маслов також розглядав вказаний договір як оплатний і вважав його своєрідним договором купівлі-продажу, де як ціна був обов’язок покупця довічно надавати продавцю утримання та догляд [7, 46].

     Деякі вчені займали дещо іншу позицію. Наприклад, В. Рясенцев відносив договір  довічного утримання до самостійного виду. Він вважав: подібну угоду  не можна розглядати як різновид купівлі-продажу, оскільки в даному випадку відсутня ціна. Цей договір, на думку В. Рясенцева, був двостороннім і оплатним [8, 15].

     З огляду на неоднозначний підхід до інституту довічного утримання  як з боку судових органів, так і вчених-юристів досить важко проаналізувати юридичну природу та особливості даного договору в той час. Насамперед, варто зазначити: більшість вчених включали договір довічного утримання до зобов’язань з оплатної реалізації майна. Стосовно ж односторонності чи двосторонності даної угоди – єдиної думки не було. Причому ті юристи, які розглядали договір довічного утримання як односторонній, вважали його реальним, а прихильники двосторонньої концепції – консенсуальним.

     Що  ж до дефініції названого договору, найбільш вдале визначення, на думку  автора курсової роботи, дав В. Рясенцев [9, 16]. Таким чином, предметом даної угоди міг бути будинок, право забудови, а деколи й інше майно. Стосовно форми договору довічного утримання, то він у разі відчуження будинку чи права забудови повинен був бути укладений у письмовій формі та завірений у нотаріуса з наступною реєстрацією у комунальному відділі. У нотаріальній практиці, як правило, вимагалось, щоб у подібних угодах вказувалась ціна будинку, який відчужувався.

     Також слід звернути увагу на проблему сторін у вказаному договорі. Відчужувачем могла бути тільки непрацездатна  фізична особа. Судовій практиці відомий випадок, коли відчужувачем будинку була працездатна особа [10, 287]. Проте цей договір визнаний недійсним, так як він укладений у формі договору дарування з умовою утримання. Аналізуючи даний приклад важко дати чітку відповідь на питання: чи могла бути працездатна особа, за всіх сприятливих умов, відчужувачем. На думку автора курсової роботи, в деяких випадках це було можливим. Крім того, слід додати, що згідно зі статтею 120 нотаріальної Інструкції УРСР утримуватись міг не тільки відчужувач, а й треті особи. Набувачем за договором довічного утримання могла бути тільки фізична особа. Судовій практиці відомий приклад, коли останнім була юридична особа. Але даний договір визнаний недійсним, оскільки він не задовольняв вимог, що пред’являлися до договорів дарування чи купівлі-продажу. І хоча суд в цьому конкретному випадку не звернув уваги на те, що юридична особа вийшла за межі своєї спеціальної правосуб’єктності, проте тогочасні юристи, посилаючись на вказану обставину, вважали: юридичні особи не могли бути набувачами за договором довічного утримання.