Договір дарування

     У юридичній літературі договір довічного  утримання, як правило, беззастережно  визнається реальним договором і  обґрунтовується це, зокрема, тим, що:

     1) момент укладення договору довічного  утримання пов’язаний з передачею  майна [20, 456];

     2) договір набуває чинності з  моменту його державної реєстрації  і в цей же момент до набувача  переходить право власності на  будинок чи інше майно [21, 298];

     3) передача майна не становить  обов’язку відчужувача і не  є виконанням обов’язку, а  є моментом укладення договору  [22, 460].

     На  думку автора курсової роботи, наведені беззастережні обґрунтування реального  характеру договору довічного утримання  не повною мірою відображають зміст  правових норм, що регулюють цей  договір. Як відомо, договір дарування  цивілістична наука також визнає реальним договором. Підставою для  такого висновку є норма статті 243 ЦК УРСР, згідно з якою «договір дарування  вважається укладеним з моменту  передачі майна обдарованому».

     Між тим, аналогічного підходу у побудові статті 425 ЦК УРСР законодавець чомусь не застосував, а передбачив неоднозначну для розуміння термінологічну фразу  про те, що за договором довічного  утримання відчужувач «передає у  власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його». У такій редакції наведена норма  не дає достатніх підстав вважати, що договір довічного утримання  має вважатися укладеним лише в момент передачі відчужувачем майна  набувачеві будинку.

     У свій час відомий цивіліст радянського  періоду О.С. Іоффе обґрунтував  консенсуальним характер договору довічного  утримання, посилаючись на те, що коли договір довічного утримання  належно оформлений, то набувач має  надавати відчужувачу будинку утримання  незалежно від передачі йому будинку [23, 13].

     У зв’язку з цим варто нагадати законодавчий досвід Білоруської РСР, у ЦК якої у свій час містилася  норма про те, що відчужувач «зобов’язується  передати майно у власність» набувача, що фактично підтвердило консенсуальність договору довічного утримання. Така конструкція договору довічного  утримання формально надає набувачеві право у разі належного його оформлення вимагати від відчужувача передачі майна.

     Останнім  часом була висловлена точка зору про те, що договір ренти (у тому числі і довічної) є реальним у  разі відчуження рухомого майна і  консенсуальним – у разі відчуження нерухомого майна [24, 10].

     Так чи інакше, наявність наведеної дискусії свідчить про наявність проблем  у врегулюванні відносин з довічного  утримання, що негативно позначається також на формуванні судової практики.

     Так, Рішенням Старокиївського міського суду м. Києва від 30 вересня 1999 року залишеним без змін Ухвалою Судової  колегії в цивільних справах  Київського районного суду, було задоволено позов С. про визнання недійсним  договору довічного утримання, за яким К. відчужила на користь Ш. двокімнатну  квартиру, яку згодом заповіла позивачеві С. В основу рішення були покладені  висновки про те, що Ш. не набув право  власності на квартиру, оскільки вона йому не була передана відчужувачем, у  спірній квартирі не проживав, не прописався за життя К., квартиру в БТІ не зареєстрував, а також неналежно  виконував свої обов’язки набувача майна.

     Заступник Голови Верховного Суду України подав  протест на зазначене Рішення  до Президії Київського міського суду, в якому, зокрема, зазначалося, що суд  неправильно тлумачив норму статті 425 ЦК УРСР і не врахував того, що виникнення права власності на квартиру у  набувача за договором довічного  утримання ні з якою іншою обставиною, як укладення договору, не пов’язано. Момент укладення договору є часом, з якого право власності переходить від відчужувача до набувача і  відчужувач набуває право на утримання. Обставини передачі квартири відчужувачем, прописки, проживання, реєстрації договору в БТІ набувачем не перебувають  у правовому зв’язку з виникненням  у набувача права власності. У  протесті також звернено увагу на те, що невиконання набувачем зобов’язань  за договором може бути за вимогою відчужувача підставою для розірвання договору, а не визнання його недійсним.

     За  таких обставин у протесті цілком обґрунтовано було зроблено висновок про необхідність скасування судових  рішень. Водночас аналіз матеріалів наведеної  справи свідчить про те, що в статті 425 ЦК УРСР мається на увазі не фактична передача майна, а згода відчужувача  на передачу майна набувачеві, у  якого право власності на це майно  виникає з моменту нотаріального  оформлення договору довічного утримання, тобто незалежно від фактичної  передачі майна. При вирішенні спорів за новим ЦК України необхідно  враховувати, що в ньому безпосередньо  визнано момент виникнення права  власності щодо рухомого і нерухомого майна.

     Сторонами договору довічного утримання є  відчужувач та набувач (стаття 746 ЦК України). Безумовно, стороною даного договору може бути особа, яка відповідає загальним  вимогам до контрагентів у договорах. Крім того, законодавець передбачає спеціальні вимоги, яким має відповідати сторона  у договорі довічного утримання. Такими вимогами є: відчужувачем може бути будь-яка фізична особа незалежно  від її віку та стану здоров’я, що має майно на праві власності, яким вона може розпоряджатися на свій розсуд. Із цього випливає, що будинок (його частина), а також інше рухоме майно, що має значну цінність, яке  має перейти за договором у  власність набувача, не може бути обтяжене заставою або іншими зобов’язаннями. Тому, за договором довічного утримання  одна сторона (фізична особа) передає  у власність іншій стороні (фізичній або юридичній особі) будинок  або його частину; квартиру, інше нерухоме або таке, що має значну цінність, рухоме майно, взамін чого набувач майна  зобов’язується надати відчужувачеві  або зазначеній ним третій особі  довічне грошове або матеріальне  забезпечення в натурі у вигляді  житла, харчування, догляду, медичного обслуговування, санітарно-курортного лікування та іншої необхідної допомоги.

     За  чинним цивільним законодавством, набувачем  за договором довічного утримання  може бути тільки повнолітня дієздатна  особа, яка в змозі надати належне  матеріальне забезпечення. Особливістю  укладення договору довічного утримання  щодо майна, що є у суспільній власності, є те, що набувачем майна за договором  довічного утримання може бути юридична особа. При цьому юридична особа  може мати більші можливості для матеріального  забезпечення відчужувача, що не передбачав попередній ЦК України від 1963 року, де практика показала недоцільність  обмеження юридичної особи як сторони договору довічного утримання, і тому нинішній ЦК України як видно  з наведеного визначення договору довічного  утримання, визнав за можливе набувати права власності на будинок чи інше майно також і юридичною  особою за цим договором.

     Виходячи  із всього вищезазначеного, можна сказати, що в порівнянні з нинішнім ЦК України  попередній ЦК УРСР визначав відчужувачами  за договором довічного утримання  лише непрацездатних фізичних осіб, набувачами за цим договором визначалися  лише фізичні особи.

     Новий ЦК України передбачає, що набувачами, у договорі довічного утримання, можуть бути кілька фізичних осіб, які  стають співвласниками майна, яке передається  їм за договором довічного утримання  на праві спільної сумісної власності. У випадку порушення набувачами обов’язку перед відчужувачем настає солідарна відповідальність. Відчужувач у такому випадку може вимагати сплати неустойки або відшкодування  збитків як від усіх набувачів  разом, так і кожного з них  окремо.

     Новелою договору довічного утримання є  те, що за бажанням відчужувача, утримання (догляд) за договором довічного  утримання може надаватися і третім особам. Набувач зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, вказаної в договорі.

     Майно, що належить співвласникам на праві  спільної сумісної власності, зокрема  майно, що належить подружжю, може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання.

     Співвласники  майна, а також подружжя за договором  довічного утримання повинні  передати набувачеві майно, останній, у свою чергу, повинен надати відчужувачам (кожному окремо) належне утримання.

     У разі смерті одного із співвласників  майна, що було відчужене ними на підставі договору довічного утримання, обсяг  зобов’язання набувача відповідно зменшується.

     І тому при настанні смерті одного із відчужувачів, оскільки виконання було призначене безпосередньо особисто для відчужувача, договір припиняється. Набувач у свою чергу продовжує  утримувати співвласника, який залишився.

     Якщо  відчужувачем є один із співвласників  майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного  утримання може бути укладений після  визнання його частки або визначення між співвласниками порядку користування цим майном.

     Припинення  спільної власності подружжя здійснюється шляхом їх поділу між співвласниками, тому поділ спільного майна можливий і за ініціативою подружжя. Договір  про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а  також про виділ нерухомого майна  дружині, чоловікові із складу усього майна подружжя має бути нотаріально  посвідчений (стаття 69 Сімейного кодексу  України).

     У даному випадку слід взяти до уваги  статтю 67 СК України, відповідно до якої «дружина, чоловік мають право  укласти з іншою особою договір  довічного утримання, щодо своєї  частки у праві спільної сумісності власності подружжя лише після визнання та виділу в натурі або визначення користування» (стаття 747 ЦК України). 

      3. Зміст договору  довічного утримання: 

     а) майно, що може бути об’єктом договору довічного утримання; 

     ЦК  УРСР 1963 року передбачав, що майном, яке  могло бути предметом відчуження за договором довічного утримання  було будинок або його частина. Проте  практика застосування цієї статті показала також недоцільність такого обмеження. Виходячи саме з потреб практики, чинний ЦК України передбачає досить широке коло об’єктів, які можуть бути предметом  відчуження за договором довічного  утримання. Так, відповідно до статті 744 ЦК України таким майном може бути: житловий будинок, квартира або їх частина, інше нерухоме або рухоме майно, що має значну цінність. Можна припустити, що таким рухомим майном можуть бути ТЗ (транспортні засоби), антикварні речі та інше. Зрозуміло, що зазначене  майно має бути власністю відчужувала. Коли йдеться про квартиру, то квартира має бути приватизована чи належати відчужувачеві на інших правових підставах саме на праві власності. Що стосується рухомого майна істотної цінності, то до нього варто віднести передусім ТЗ та інші рухомі речі дійсно значної вартості, зокрема твори  мистецтва (картини, скульптури).

     Оскільки  договір довічного утримання  є різновидом договору купівлі-продажу, то можна говорити про ціну цього  договору, але ціну своєрідну, яка  може виражатися не тільки у грошовій сумі, а й у матеріальному забезпеченні у натурі. У договорі має бути чітко визначена оцінка відчужуваного  майна за погодженням сторін, яка  певною мірою має бути адекватною обумовленому договором матеріальному  забезпеченню. Зрозуміло, що точно визначити  обсяг і розмір витрат на матеріальне  забезпечення у натурі чи в грошовій сумі просто неможливо. Це можна зробити лише приблизно. Проте явна невідповідність відчужуваного майна передбачуваним витратам на матеріальне забезпечення у натурі чи у грошах може стати перешкодою для укладення договору довічного утримання.

     Варто пам’ятати, що це справа сторін – вони можуть дійти згоди навіть за наявності  зазначеної невідповідності.

     В договорі мають бути чітко визначені  види, обсяг, якість та інша характеристика матеріального забезпечення у натурі, передусім окреслені види матеріального  забезпечення в натурі. Якщо йдеться  про житло, то воно має бути конкретно  визначено – яка саме кімната, якого розміру, її місцезнаходження, опалення, освітлення. Так само має  бути визначено вид і кількість  харчування – скільки разів на добу, його калорійність та окремі елементи, з чого воно складається, варто зазначити, що відчужувачами здебільшого є  непрацездатні за віком або станом здоров’я люди. Вони можуть потребувати  спеціального раціону харчування, тому все це має бути відображено у  договорі.

     Складовою частиною матеріального забезпечення у натурі відчужувача майна може бути догляд за ним. У договорі також  має бути чітко обумовлено, в чому полягає цей догляд (своєчасна  заміна натільної і постільної білизни, прибирання кімнати, прогулянки у супроводі  іншої особи, придбання одягу, взуття). Аби уникнути спорів з цього приводу, необхідно у договорі визначити  види, способи і форми такого догляду, їх періодичність, якість та зміст. Такий  догляд може включати і медичне обслуговування. В договорі також має бути визначено, яке саме медичне обслуговування потрібне відчужувачу – загальне чи спеціальне, придбання ліків. Слід враховувати, що ліки у сучасних умовах річ далеко не проста. Відчужувач може вимагати досить рідкісні і дорогі ліки, придбання яких не під силу набувачеві. Тому й цю умову треба конкретно обумовити у договорі – які саме ліки, їх кількість, приблизна вартість.