Договір дарування

     Отже, виходячи із всього вищезазначеного  можна сказати, що набувач за договором  довічного утримання наділений  такими обов’язками:

     1) надавати відчужувачеві довічне  матеріальне забезпечення (у натуральній  та грошовій формі) та/або догляд  у строки та види, передбачені  договором;

     2) забезпечити відчужувача житлом (у разі, якщо такий обов’язок  передбачений договором);

     3) поховати відчужувача, навіть  якщо такий обов’язок не був  передбачений договором.

     А відчужувач, в свою чергу, має такі права:

     1) вимагати від набувача належного  виконання передбачених договором  обов’язків;

     2) замінити майно, що було передане  за договором довічного утримання  набувачеві за його згодою;

     3) вимагати розірвання договору  в судовому порядку у разі  невиконання чи неналежного виконання  набувачем своїх обов’язків, незалежно  від вини [27, 256]. 

     г) підстави і порядок  розірвання, припинення договору довічного  утримання. 

     Цивільне  законодавство у статті 755 ЦК України  передбачає випадки припинення договору довічного утримання. Відповідно до цього договір довічного утримання  може бути розірваний на підставі рішення  суду, на вимогу відчужувача або  третьої особи, на користь якої він  був укладений, у разі невиконання  своїх обов’язків, незалежно від  його вини. Невиконання обов’язків або неналежне виконання не завжди призводить до припинення договору. Відчужувач вправі пред’явити позов про відшкодування  збитків (стаття 22 ЦК України). Розмір збитків  визначається у відповідності до грошової оцінки, вказаної в договорі. У винятковому випадку існує  можливість подати позов не про припинення дії договору довічного утримання, а про обов’язок набувача, виконати в натурі обов’язки, взяті на себе, або про стягнення грошової компенсації  всіх видів матеріального забезпечення, вказаних у договорі.

     Набувач вправі припинити договір тільки у тому випадку, коли через не залежні  від нього обставини його майнове  становище змінилося настільки, що він не в змозі надавати набувачеві належне матеріальне забезпечення, обумовлене в договорі.

     При розірванні договору довічного утримання  як з першої, так і з другої підстав настають ті самі наслідки – майно повертається відчужувачеві, а витрати набувача на забезпечення відчужувача не відшкодовуються.

     Договір довічного утримання припиняється також внаслідок смерті осіб, які  отримували утримання. Якщо право на одержання утримання мали кілька осіб, то в разі смерті однієї з них  договір припиняється щодо особи, яка  померла.

     Відповідно  до поняття договору довічного утримання (стаття 744 ЦК України) набувач зобов’язаний утримувати відчужувача довічно. Але  під час строку дії договору довічного  утримання можуть настати обставини, які можуть істотно вплинути на дію  договору.

     Такими  обставинами можуть бути: смерть набувача (фізичної особи) або припинення юридичної  особи – набувача.

     У випадку смерті набувача обов’язки  за договором довічного утримання  переходять до його спадкоємців. Спадкоємці повинні продовжити утримання відчужувача  згідно з укладеним договором. Спадкоємець  за заповітом може відмовитися від  прийняття майна, що було передане відчужувачу, право власності переходить до спадкоємця за законом.

     У випадку відсутності спадкоємців  або у разі їхньої відмови від  прийняття майна, відчужувач набуває  права власності на повернене  майно і договір довічного  утримання автоматично припиняється (стаття 757 ЦК України).

     Внаслідок ліквідації юридичної особи –  набувача (стаття 110 ЦК України) майно, що було передане їй за договором, може перейти до її засновника (учасника), до нього також переходять права  та обов’язки набувача за договором  довічного утримання.

     До  правонаступників юридичної особи  у разі припинення її діяльності переходять обов’язки юридичної особи –  набувача з усіма наслідками відповідно до договору. У разі відмови правонаступника  продовжити виконувати обов’язки набувача до відчужувача повертається майно, передане у власність юридичній  особі.

     Законодавець  заздалегідь захищає права відчужувача, тому у випадку ліквідації юридичної  особи – набувача право власності  на майно, передане за договором довічного  утримання, повертається до відчужувача.

     На  думку автора курсової роботи, цю норму  сформульовано невдало. Якщо її треба  тлумачити так, як сформульовано, то у такому розв’язанні цієї проблеми немає логіки. Обов’язки з утримання  відчужувача майна переходять до правонаступників юридичної особи, а майно має бути повернуте  відчужувачеві. В такому разі відпадає правова підстава для утримання  відчужувача майна правонаступниками  юридичної особи. Ця норма потребує певного уточнення [28, 326].

     У разі ліквідації юридичні особи набувача майно може перейти до її засновника (учасника) і він набуває прав та обов’язків набувача за договором  довічного утримання (стаття 758 ЦК України).

     Згідно  зі статтею 756 ЦК України у разі припинення дії договору довічного утримання  внаслідок невиконання або неналежного  виконання набувачем обов’язків за договором передбачена можливість повернення відчужувачеві майна. Якщо набувач відмовляється добровільно  повернути майно, набуте ним за договором, відчужувач має право звернутися до суду. Усі витрати, зроблені набувачем  на користь відчужувача, не повертаються.

     Відповідно  до частини 2 вищезазначеної статті суд  повинен вирішити питання про  можливість залишити за набувачем право  власності на частину майна у  зв’язку з неможливістю подальшого виконання обов’язків останнім. Суд  визначає на яких підставах припиняється договір, чи є вони істотними, який час  та яким чином здійснювалося утримування  та чи належним був догляд, обумовлений  у договорі.

     Пункти 87-89 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України  від 03 березня 2004 року передбачають процесуальні дії нотаріуса у разі припинення договору довічного утримання (догляду), а саме:

     - у разі ліквідації юридичної  особи – набувача, за умови  відсутності у неї правонаступників, нотаріус на підставі витягу  з Єдиного державного реєстру  підприємств та організацій України  та письмової заяви відчужувача,  припиняє дію договору та повертає  відчужувачу первинний право  встановлювальний документ. На всіх  примірниках договору нотаріус  робить відповідний напис про  припинення дії договору з  посиланням на статтю 758 Цивільного  кодексу України (пункт 87 Інструкції);

     - розірвання договору довічного  утримання за згодою сторін, у  тому числі внесення змін до  договору, оформляється нотаріусом  за правилами, викладеними в  пункті 49 інструкції (пункт 88 Інструкції);

     - на підставі договору про розірвання  договору довічного утримання  або внесення змін до нього  щодо зміни речі, яка була передана  за договором на іншу річ,  переходу прав та обов’язків  за цим договором до спадкоємців  (правонаступників) набувача майна,  нотаріус вносить відповідні  зміни до Єдиного реєстру заборон  відчуження нерухомого майна  (пункт 89 Інструкції).

     Таким чином, при узагальненні питання  про порядок і підстави припинення договору довічного утримання, можна  дійти висновку, що договір довічного  утримання може бути розірваний з  двох вимог: набувача та відчужувача, при  цьому підставою розірвання договору на вимогу відчужувача є невиконання  чи неналежне виконання набувачем  своїх обов’язків, незалежно від  вини. Набувач в свою ж чергу  також наділений правом вимагати розірвання договору, зокрема у разі незгоди відчужувача від заміни набувача за договором з підстав  неможливості останнім виконувати обов’язки  за договором. 

      4. Інститут довічного  утримання в законодавстві  країн СНД. 

     Протягом  останнього десятиліття в усіх країнах  СНД були прийняті нові Цивільні кодекси, в яких порівняно з радянським періодом суттєво змінилося ставлення  до інституту довічного утримання. В зв’язку з цим доцільно проаналізувати як в цих державах вирішували проблеми, пов’язані з цим інститутом. Цілком можливо, що практика покаже, що новий  Цивільний кодекс України не зможе  розв’язати окремі проблеми, тоді в  нагоді може стати досвід інших країн, у тому числі і СНД.

     У нашій літературі ця тематика практично  не досліджувалась, що частково пояснюється  тим, що нові Цивільні кодекси країн  СНД були прийняті зовсім недавно.

     Насамперед  слід зазначити, що стосовно інституту  довічного утримання в законодавстві, країни СНД, так само як і всі інші у світі, можна поділити на два  типи:

     1) країни, в законодавстві в яких  не згадується договір довічного  утримання (Азербайджан, Вірменія),

     2) країни, в Цивільних кодексах  яких згаданий як самостійний  договір. Сюди входять всі інші  держави СНД.

     Стосовно  першого типу держав, то слід зазначити, що, наприклад, Цивільний кодекс Вірменії 1999 року, регулює близький до інституту  довічного утримання інститут ренти. При цьому в статті 577 цього  акта вказано, що договором може бути передбачена виплата решти майна, виконанням робіт чи наданням послуг, відповідних за вартістю грошовій сумі ренти. Хоча в цьому законі і не згадується про договір довічного  утримання, проте, на думку автора курсової роботи, він може виникати на практиці і при цьому регулюватиметься нормами про ренту, адже надання послуг може полягати в утриманні та догляді відчужувача.

     Аналогічне  положення міститься в статті 870 нового Цивільного кодексу Азербайджану. Тому в даному випадку, так само, як і у Вірменії, договір довічного  утримання регулюватиметься нормами  про ренту.

     Аналізуючи  законодавство другого типу країн, насамперед потрібно зупинитись на Цивільному кодексі Російської Федерації, в  якому інституту довічного утримання  присвячені статті 601-605. Російські юристи в основному розглядають даний  договір як різновид довічної ренти  [29, 397]. Хоча окремі вчені висловлюють також думку, що цей правочин є різновидом ренти [30, 399].

     Порівнюючи  російський та український інститути  довічного утримання, передусім  варто звернути увагу на такі особливості  російських правових норм.

     По-перше, згідно з новим Цивільним кодексом РФ одержувач ренти (відчужувач) може передати у власність платника ренти (набувача) тільки жилий будинок, квартиру, земельну ділянку чи іншу нерухомість.

     По-друге, розмір загального об’єму утримання  в місяць не може бути меншим  ніж  два мінімальних розміри оплати праці, встановлених законом.

     По-третє, договором довічного утримання  може бути передбачена можливість заміни утримання виплатою протягом життя  громадянина періодичних платежів у грошовій формі.

     По-четверте, платник ренти (набувач) вправі відчужувати, заставляти чи іншим чином обтяжувати нерухоме майно, передане йому, але  тільки з попередньої згоди одержувача ренти (відчужувача).

     По-п’яте, одержувач ренти (відчужувач) вправі вимагати повернення нерухомого майна  або виплатити йому викупну ціну тільки при суттєвому порушенні  платником ренти (набувачем) своїх  обов’язків.

     Характеризуючи  ці зміни, слід нагадати, що основна  проблема договору довічного утримання  в радянський період полягала в тому, що норми були сконструйовані так, щоб  захистити відчужувачів, і останні  досить часто зловживали таким положенням. Як бачимо, з аналізу норм російського  законодавства, вирішуючи згадану  проблему, було суттєво розширено  можливості платника ренти (набувача). Проте це не призвело до зменшення  зловживань з боку одержувача ренти (відчужувача). І, як свідчить практика, до старої проблеми додалась нова, своїми правами почали зловживати платники ренти (набувачі). Тому, автор курсової роботи вважає, що досвід Росії з  регулювання інституту довічного  утримання (в частині розширення можливостей набувача) є неприйнятним для українського законодавства. В  той самий час, на думку автора курсової роботи, було б доцільно дещо змінити наше законодавство, запозичивши  досвід РФ, так, щоб відчужував міг  вимагати розірвання договору довічного  утримання тільки при суттєвому  порушенні набувачем своїх обов’язків.