Земельная реформа в Украине

  • доступністю території аграрних підприємств та їх господарських об'єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного врожаю;

  • потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;

  • необхідністю подовження робочого дня  працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі (оптимальні) агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризуються розірваністю робочого дня працівників.

  Специфічною особливістю сільського господарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих галузей, що вимагає всебічного обґрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частка продукції даної галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах відтворення [1].

  Отже  бачимо, що сільське господарство має  ряд специфічних особливостей, які  відрізняють його від інших секторів економіки. Через це до проблем сільського господарства необхідно шукати свої способи розв’язання.  
 

   2. Основні проблеми  розвитку сільського  господарства в  Україні. 

     Проблеми  сільського господарства є комплексними, їх не можна звести до одного типу проблем: економічних чи соціальних. Можна  констатувати, що сільське господарство України переживає глибоку кризу, прояви якої можна спостерігати буквально у всіх сферах сільського господарства. Виділимо самі головні проблеми, які стоять перед сільським господарством України.

     Економічна  криза

     Це  найочевидніша хвороба, яка виявляється в нездатності сучасного сільського господарства виробляти рентабельну й конкурентоспроможну продукцію.

     Дана  криза — прямий наслідок різкої зміни соціально-економічних і  політичних умов, до яких виробнича  система, яка формувалася тривалий час за інших умов, виявилася непристосованою.

     По-перше, із розвалом СРСР Україна (колишня аграрна  провінція імперії) отримала, з одного боку, величезну частку сільського господарства у ВНП (35%, що можна порівняти  з Мозамбіком — 33%). З іншого боку — втратила ринки збуту продукції в країнах СНД [8].

     По-друге, на внутрішньому ринку попит (у тому числі й на сільгосппродукцію), який, як пишуть у будь-якому підручнику маркетингу, визначає пропозиція, вкрай  обмежений низькою купівельною  спроможністю населення. Тому навіть якщо продукції вироблятиметься більше, купувати її в громадян немає за що. І так буде доти, поки в громадян не з’являться гроші (тобто поки не запрацює промисловість, сфера послуг і працівникам не розпочнуть платити нормальну зарплату).

     По-третє, вийти на світовий ринок дуже важко  через дві причини. Ті, у кого є  гроші, платять їх за продукцію власних  фермерів. При цьому стороннім  чинять різні перешкоди. Ті, у кого грошей немає, взагалі платити нездатні. До того ж висока собівартість нашої продукції, зумовлена крайньою неефективністю її виробництва, і найчастіше низька її якість різко погіршує конкурентоспроможність.

     По-четверте, економіка СРСР базувалася на енергоносіях, ціни на які були значно нижчі за світові. З розпадом Союзу ситуація докорінно змінилася. По сільському господарству це вдарило з двох боків. З одного — різко піднялися ціни на техніку, добрива й т.п., що відразу відбилося на собівартості продукції. З іншого боку — енергетична ефективність вітчизняних технологій значно відстає від сучасних вимог.

     Ідеологічна криза

     Пов’язана із відсутністю в суспільстві  розумної, реалістичної, виваженої  точки зору на те, яким має бути ефективне  сільське господарство, яку б поділяло більшість його громадян. Десять років  незалежності пройшли в шараханнях. Чергове «епохальне» рішення, покликане перетворити сільське господарство України на високодохідне, а його трудівників — на багатих людей, пропонувалося, розхвалювалося в ЗМІ й забувалося — після, в кращому випадку, безрезультатної спроби здійснити це. Реальної програми реформування сільського господарства, що враховує всі соціальні, економічні, політичні та технологічні аспекти, в уряду не було й немає. А в народу тим паче.

     Демографічна  криза

     Симптоми: перевищення смертності над народжуваністю, «слабішання» сільського населення, міграція наймолодшої, активної та практичної частини населення до міста. Одним словом, це називається депопуляцією.

     Основні причини цього явища такі: обмеженість  соціальних ролей, най поширені з  яких — механізатор і доярка; гірші порівняно з містом умови праці й побуту; фізичний тягар разом з низькими престижністю та доходністю сільської праці.

     Демографічні  проблеми гостро стоять не тільки в  нас. Вони актуальні навіть для таких  благополучних країн, як США, Канада, Німеччина й Швеція [17]. Проте там робота з їх вирішення не така занедбана.

     Фінансово-кредитна криза

     У цілому вона пов’язана з вродженими недоліками сільського господарства, такими, як сезонність (гостра потреба  в ресурсах навесні, а розрахунок за них восени) і висока ризикованість вкладання (у будь-яку пору року можуть виникнути обставини, які об’єктивно не дозволять розрахуватися за взяті кредитні ресурси).

     Крім  того, ситуація ускладнюється й іншими проблемами. Притчею що язи цех  стала відсутність у держави ресурсів для кредитування сільського господарства, взяти які за нинішнього стану економіки просто немає де. До того ж вітчизняна банківська система розрахована на кредитування крупних виробників — колгоспів і аграрних фірм. Хоча в даний час уже близько 50% валової продукції сільського господарства виробляється на присадибних ділянках громадян [16]. Цей сектор ніхто не кредитує, а дарма. Дрібний власник швидше поверне борг, узятий під заставу власної корови, ніж колгосп, в особі його голови, узятий під заставу напівзруйнованого корівника.

     Соціальна криза

     Полягає в розриві між містом і селом  — в умовах і оплаті праці, наявності  вільного часу й умов відпочинку, рівні  соціального захисту, медичного  обслуговування, освіти, культури, побутових  умов. Для жодного, у тому числі й для реформаторів, не секрет, що ситуація вкрай занедбана.

     Організаційна криза

     Полягає в неможливості ефективного ведення  господарства крупними багатогалузевими виробничими структурами на кшталт колгоспів, сформованих на основі великих  населених пунктів (сіл). Найочевидніші причини цього:

     1. Колективізація розділила всіх  учасників виробничого процесу  на керівників і виконавців. А  тривале виховання виконавців  відбило в них будь-яку відповідальність  за результат їх діяльності.

     2. Великі розміри господарств (2500—3000 га) були хорошими за епохи жорсткого адміністративного управління (зверху легше командувати) й дешевих енергоносіїв. Нині за законом командувати начебто нікому (хоча командують, ще й як!). А господарювання на площі 25—30 квадратних кілометрів не вигідне через величезний обсяг внутрішньогосподарських перевезень. Це за світових цін на енергоносії виливається в копієчку.

     3. Зосередження тваринництва на  великих фермах також може  утнути злий жарт. У великих  чередах погіршується епізоотична і зоопсихологічна ситуація, порушуються психологічні контакти між людиною і тваринами, що не дає ефективно використовувати генетичні можливості череди. Висока концентрація тварин в одному місці перешкоджає ефективному використанню кормових ресурсів, розкиданих агроландшафтом пасовищ. З іншого боку, вона визначає високу вартість доставляння кормів. Вага добового раціону корови становить приблизно 60 кг. Середня довжина внутрішньогосподарських перевезень — 5,5 кілометра. Неважко підрахувати, що перевезення добової кількості кормів для череди, що складається з 300 голів, виливається в 99 тонно-кілометрів.

     Інші  типи сільськогосподарських виробників, такі як великі агрофірми, які імпортною  технікою обробляють орендовану землю, фермерські господарства, дрібні приватні господарства громадян, перебувають у зародковому стані. Так само, як інфраструктура їх обслуговування і державні важелі впливу на них.

     Енергетична криза

     Щойно на телеекрані з’являється обличчя  голови КСП чи когось рангом вище, обов’язково  звучать магічні слова «паливо», «бензин», «солярка». Проте це не означає, що в країні енергетична криза. Кількість дорогих машин, що заполонили міста, — краще тому підтвердження. Просто за нинішньої ефективності використання енергоресурсів в жодного не вистачить коштів на їх закупівлю в достатній кількості.

     Ось деякі цифри. За існуючими технологіями, 62% енерговитрат у сільському господарстві припадає на збирально-транспортні  роботи, причому, 40! — на внутрішньогосподарські перевезення [15]. Не просто багато, а невиправдано багато.

     Істотний  вклад до загальної «системи марнотратства» вносить недосконалість самих технологій і нерозумне застосування їх окремих  прийомів. Яскравим прикладом цього  може служити систематичне згноювання скирт соломи на полях, які розташовані далеко від ферм. Проте паливо на їх скиртування було витрачене. Чи не краще було використати цю солому як органічне добриво?

     Якщо  ж до всього вищесказаного додати ще й ставлення працівників до економії пального... Висновок очевидний: енергетична неефективність нашого господарства з лишком «окупає» навіть практично нульову вартість трудових ресурсів.

     Криза системи управління

     У країні поки що не існує державної, регіональної та місцевої системи управління сільським господарством, яка відповідає ринковим умовам. Проте через високу інерційність управлінських механізмів вона й не може бути створена швидко. Насамперед необхідно виробити принципи й методи державного впливу на всі типи виробників, а також виховати кадри, здатні ефективно працювати за сформованих (тобто таких, що постійно змінюються) умов.

     На  жаль, існуюча система створює  більше проблем на всіх рівнях управління сільським господарством, ніж вирішує.

     На  рівні сільгосппідприємства  керівник опинився в незавидному становищі, особливо якщо він хоче й може працювати. З одного боку, за сформованих умов матеріально-технічного забезпечення його зусилля неефективні й безперспективні, як сізіфова праця. З іншого боку — після «щеплення» мітингової демократії будь-які спроби налагодити трудову й технологічну дисципліну, а також припинити чи принаймні скоротити крадіжку майна наштовхуються на опір знизу, від самих працівників господарства. А за неефективну діяльність, за старою доброю традицією, одержиш «по шапці» ще й зверху — від районного, обласного та іншого керівництва.

     Криза систем управління на рівні господарства тісно переплітається зі складностями на локальному рівні (рівні села). За існуючим законодавством, усі землі  перебувають під владою місцевих рад. Саме до них жителі звертаються  щодо земельних питань, основне з яких — розширення наділів до встановлених законом 2 га. Це призводить відразу до кількох негативних наслідків.

     1. У колгоспів порушуються сівозміни,  які становлять основу технології.

     2. Наділи в 2 га виявилися не  під силу більшості власників. Таку площу вже не опрацюєш голими руками чи лопатою. А виробництво міні-техніки не налагоджено, та й коштів на її закупівлю в народу просто немає.

     3. Місцеві ради, розпоряджаючись земельними  ресурсами, не несуть жодної  відповідальності за їх неефективне  використання. Хоча земля  є головним надбанням України.

     На  регіональному (районному та обласному, тобто найближчому до виробництва  рівні) лише останнім часом спостерігаються  спроби перейти від адміністративно-командного інструментарію, який вичерпав себе, до організації матеріально-технічного забезпечення, переробки й збуту продукції. Проте зусилля зосереджені на обслуговуванні крупних суспільних форм господарювання. З поля діяльності випав такий перспективний сегмент виробників, як присадибне господарство. Це неприпустимо, якщо врахувати його нинішню роль у валовому виробництві сільгосппродукції. Робота з власниками присадибних господарств вимагає створення абсолютно нової (принаймні для нашої країни) системи матеріально-технічного, економічного й, головне, інформаційного обслуговування.