Хоча в різних країнах стартові умови для здійснення перетворень у сільському господарстві були дещо неоднаковими, все ж з початку цих перетворень аграрна політика фокусувалася, насамперед, навколо перебудови структури власності. Загальновизнаним було, що без виникнення прошарку реальних хазяїв ефективний розвиток сільського господарства неможливий, що без такого прошарку ні державні, ні кооперативні господарства не здатні забезпечити необхідне зростання обсягів сільськогосподарського виробництва.

      Реституція власності виявила, що більшість колишніх власників землі чи їх спадкоємців нині не бажають мати справи з сільськогосподарським виробництвом. Так, в Угорщині, згідно з законом про компенсацію з`явилося 1,5 млн. землевласників із середньою площею землі 2-4 га. Переважна більшість з них не бажає вести сільське господарство. В Литві, де дозволено грошову компенсацію, найбільше претендентів на власність вимагають вартісного відшкодування (за 1 га землі відшкодовується 150-425 доларів США). В Естонії, через невигідність сільськогосподарського виробництва 25-30 % реституційної землі не вимагається колишніми власниками.

       В тих країнах, де внаслідок  приватизації утворилось багато  дрібних землевласників, актуальною  проблемою є укрупнення землекористування. Тож реформування великих господарств сприймалось лише як приватизація землі та майна, а не як створення нових господарських одиниць. Відсутність довготривалих програм розвитку сільського господарства є одним з найвагоміших недоліків у реструктуризації аграрного сектору.

       Збільшення розмірів господарств  суб'єктів сільськогосподарської  діяльності здійснюється досить  складно. Проблема кооперації  фермерів не набуває масового  поширення. Виробнича кооперація  після реструктуризації великих  господарств передбачає використання матеріально-технічної бази колишніх колгоспів. Але виробничі потужності великих підприємств не відповідають вимогам приватних ферм (особливо в тваринництві). В системі великих господарств неможливо, щоб фермери після переробки реалізовували лише свою продукцію, чого вони бажають, адже продукція від різних ферм є різної якості [15].

      Великими втратами супроводжувався  процес розподілу нерухомого  майна, техніки і тварин у  Болгарії, Румунії, Албанії, де  значна частина майна, яке не могло бути поділено, було зруйновано і розкрадено, а велика техніка не знайшла раціонального використання 17].

       Отже, як свідчить досвід, за умови  широкого створення повністю  незалежних індивідуальних фермерських  господарств замість колишніх  підприємств спостерігається вкрай неефективне використання матеріально-технічної бази великих господарств.

       Дещо інший шлях післяприватизаційного  розвитку сільського господарства  обрано в Чехії, Угорщині, Словаччині. В Чехії перетворення аграрного  сектора не супроводжувалося деколективізацією, колишні кооперативи трансформувалися у приватні юридичні особи. Згідно із законодавством 1991-1992 рр. кооперативи мали стати дійсними кооперативами приватних власників (у Чехії 2/3 сільськогосподарських угідь де-юре завжди були у приватній власності) або торговельними компаніями (акціонерне товариство чи товариство з обмеженою відповідальністю). Законодавство заохочувало також приватне господарювання.

       Як в Чехії, так і в Словаччині  підтримувалося створення менших колективних форм господарювання на базі кожного сільського населеного пункту.

          У Чехії, Угорщині і Словаччині при розпорошеності власності на землю господарювання є сконцентрованим, що позитивно впливає на конкурентоспроможність сільського господарства. Найпоширенішою формою колективного господарювання є сільськогосподарські кооперативи, які ґрунтуються на приватній власності на майно та землю їх членів. Але превалювання цієї форми господарської діяльності викликано не тим, що вона є найефективнішою, а тим, що це був найлегший шлях продовжувати виробничу діяльність після приватизації землі і майна. Тут також відіграв свою роль певний консерватизм сільського населення. В Угорщині вирішили залишитись працювати в оновлених кооперативах 95 % працівників [11].

       Внаслідок аграрних перетворень  виникла серйозна проблема безробіття. Рівень безробіття в деяких  країнах досяг небачених раніше  масштабів. З прийняттям нового  закону про кооперативи, згідно  з яким членство в кооперативі  не гарантує в ньому роботи, в Угорщині кількість працівників у сільськогосподарських кооперативах протягом 1989-1993 рр. зменшилась на 50 %.

       Головними причинами відтоку  працівників із сільського господарства  було зменшення виробництва продукції,  зниження попиту на робочу силу, різке скорочення заробітків у сільськогосподарському виробництві порівняно з іншими секторами економіки.

      Практично у всіх аналізованих  країнах з метою вирішення  проблеми безробіття визнано  за необхідне створення робочих  місць на селі, не пов'язаних з сільськогосподарською діяльністю. Для відновлення зайнятості в сільській місцевості передбачається розвивати таку діяльність, як ремесло, сільський туризм, різні послуги.

      Стосовно безробіття на селі  заслуговує уваги той факт, що  в таких країнах, як Польща, Словенія, де більшість землі ще до реформувань оброблялася приватно, в період встановлення ринкових відносин кількість працівників у сільському господарстві практично не зменшилась.

      Отже, в тих країнах, де була  розпорошена структура власності і господарювання, сільське господарство в період трансформації відіграло важливу роль буфера негативних соціальних тенденцій, що полегшило соціальні та економічні проблеми безробіття і низьких доходів у промисловій сфері.

       Проте, в даній ситуації виникли також проблеми. Значно збільшилася кількість людей з неповною зайнятістю, тому що в них, через негативні тенденції в економіці країни зникла альтернатива займатися іншим, крім сільського господарства, видом діяльності. Тобто в аграрній сфері виникла проблема прихованого безробіття. Крім того, розпорошеність земельної власності і господарювання, полегшуючи соціальний тиск, викликаний економічною кризою, усунула дійсне функціонування ринку землі. Економічна криза призводить до ситуації, яка характеризується відсутністю ринку землі та руху робочої сили. В Словенії, наприклад, у період економічного спаду лише в декількох випадках було залишене господарювання на фермі. Це говорить про те, що необхідне укрупнення ферм і підвищення їх продуктивності може бути тільки після зростання життєвих стандартів населення. Лише дійсна можливість заробити високі доходи поза межами сільського господарства може послабити існуючий тиск на фермерську землю.

      Отже, в країнах Центральної і  Східної Європи, внаслідок реформування аграрної сфери, в одних державах на першому місці стоїть проблема створення господарств оптимальних розмірів (Польща, Словенія, Хорватія), в інших - через створення більш дієвих форм колективного господарювання - зменшення безробіття на селі (Чехія, Угорщина, Словаччина та інші). Албанія, а також Румунія і Болгарія, намагаючись провести швидку деколективізацію, допустили значне знищення вже створеної на селі матеріально-технічної бази.

      Серйозною перешкодою для розвитку  ринку землі, її оренди є відсутність добре підготовленого земельного кадастру, погана організація реєстрації нових землевласників [12].

      Як свідчить досвід, нині ринок  землі найбільшою мірою необхідний  для використання під заставу.  В нових фермерських господарствах катастрофічно бракує капіталу для успішної сільськогосподарської діяльності. Створені в деяких країнах спеціалізовані фонди кредитування сільського господарства не відіграють потрібної ролі. Для активнішого залучення коштів у сільське господарство визнається за необхідне утворити добре організований і контрольований державою ринок землі.

      Досить серйозною проблемою є  відсутність досвіду ведення  сільського господарства на приватних  фермах. Адже особливістю великих  господарств було те, що кожному працівнику доводилось якесь одне окреме завдання. Тому, коли працівник став фермером, він не міг успішно вести господарську діяльність через відсутність досвіду самостійного господарювання. Тому, наприклад, в Латвії найбільш успішно функціонують ті індивідуальні господарства, в яких господарюють колишні керівники і спеціалісти сільськогосподарських підприємств. Тобто виникає проблема консультаційного обслуговування, яким би користувалися не лише приватні ферми, а також і реформовані кооперативи та інші господарські одиниці для більш успішного ведення діяльності за нових умов.

       Отже, як бачимо у всіх посткомуністичних  країнах виникли проблеми при  проведенні реформ на селі. Вивчення  досвіду цих країн допоможе  перебороти кризові явища, які  нині спостерігаються в сільському господарстві.

   ВИСНОВКИ 

  Сільське  господарство має цілу низку особливостей, які відрізняють його від інших  галузей народного господарства України.

  До  таких особливостей слід віднести сильну залежність від кліматичних умов, нерівномірність виробничого циклу, низьку інвестиційну привабливість тощо.

  В сільському господарстві утворився  цілий ряд кризових явищ, які не зводять лише до економічних негараздів. Серед економічних проблем сільського господарства можна виділити диспропорцію цін на сільгосппродукцію і промислові товари, енергомісткість сільгоспвиробництва, відсутність кредитування та належної підтримки на державному рівні. До неекономічних проблем сільського господарства можна віднести: соціальну кризу, демографічну кризу, психологічну кризу, організаційну кризу. Кризу аграрної науки та освіти та ін.

     Адаптація системи сільського господарства до умов, що склалися, подолання кризових явищ, про які говорилося вище, є  тривалим процесом. У вирішенні проблем  сільського господарства слід налаштуватися на кропітку працю, яка займе десятиріччя. І головне на цьому шляху — не приймати поспішних, не досить продуманих, рішень, які ведуть до помилкових кроків. Вони здатні надовго заблокувати перспективи реструктуризації.

     Українське  сільське господарство дуже неоднорідне. На успішність реформ впливають грунтово-кліматичні й соціально-економічні умови регіонів, розміри сіл та їхня віддаленість від міст, історичні особливості сформованої психології населення, а також ряд інших чинників. Тому немає і бути «єдино вірного» шляху реформування, прийнятного для всієї території держави. У кожному конкретному випадку вирішення необхідно шукати, виходячи з усього комплексу умов.

     Істотних  успіхів у реформуванні сільського господарства не можна досягти шляхом лише «аграрної реформи», що здійснюється  як обмежений комплекс заходів, спрямованих головним чином на зміну характеру власності на землю і засоби виробництва.

  Потрібен  тривалий еволюційний процес трансформації  всього суспільства. Вивчення досвіду  країн, що вже пройшли цей шлях подолання кризових явищ допоможе прискорити та полегшити реформування сільського господарства України.

   СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрійчук В. Г. Економіка аграрних підприємств: Підручник.- К.: КНЕУ, 2002.- 624 с.
2. Андрійчук В. Г. Оцінка макро- і мікропараметрів економіки в контексті продовольчої безпеки України// Економіка АПК.—2001. —№5.—С.61—65.
3. Дем'яненко М. Я. Основи податкових відносин.—К.; ІАЕ УААН, 1998.—263 с.
4. Дем 'яненко С. І. Менеджмент виробничих витрат. — К.: КНЕУ, 1998, — 264 с.
5. Економіка підприємства. — К.: КНЕУ, 2001. — 528 с.
6. Касл Э-. Бекнер М., Нельсон А. Эффективное фермерское хозяйство: Пер. с англ.—М.: ВОАгропромиздат, 1992.—495с.
7. Коваленко Ю. С. Сільськогосподарське підприємство в ринковому середовищі. — К.: ІАЕ УААН, 2000. — 200 с.
8. Посібник по реформуванню сільськогосподарських та переробних підприємств. 2-е доповнене видання. — К.; ІАЕ УААН, 2000. — 633 с.
9. Проблеми формування ринкової економіки. Спеціальний випуск «Реструктуризація аграрних підприємств і земельна реформа: стан, проблеми, перспективи». — К.: КНЕУ, 2000. — 420 с.
10. СаблукП. Т. Аграрна економіка і політика в Україні: підсумки минулого і погляд в майбутнє. — К.: ІАЕ УААН, 2001. — Т. 1. 430 с.; — Т. 2. 481 с.; Т. 3. 485 с.
11. Сільськогосподарська кооперація: суть та проблеми розвитку в Україні. За ред.М.Й.МалІка.—К.:ІАЕУААН, 1999.—163с.
12. Федорое М. М, Економічні проблеми земельних відносин. — К.: ІАЕ УААН, 1998.—293 с.
13. Формування ринків матеріальних ресурсів АПК. За ред. чл.-кор. УААН ПІдлісецького Г. М. — К.: ІАЕ УААН, 2001. — 428 с.
14. Формування та функціонування ринку агропромислової продукції. — К.: ІАЕ УААН, 2000. — 556 с.
15. Хорунжий М. Й. Організація агропромислового комплексу. — К.: КНЕУ, 2001.—340с.
16. Ціни, витрати, прибутки агровиробництва та інфраструктура продовольчих ринків України. За ред. акад. Шпичака О. М. — К.: ІАЕ УААН, 2001. — 585 с.
17. Юрчишин В. В. Аграрні перетворення в Україні: небезальтернативний погляд на проблему. — К.: ІАЕ УААН, 1999.—65с.