Законодавство в Україні та шляхи його удосконалення

Тому і вдосконалення  чинного законодавства має бути постійним процесом, спрямованим  на вдосконалення, поліпшення та оптимізацію  правового регулювання існуючих суспільних відносин. Загалом, можна  виокремити такі тенденції вдосконалення  і розвитку системи законодавства: по-перше, це необхідність забезпечення верховенства правового закону у  всіх сферах життя суспільства, його стабільності та інтенсифікації; по-друге, спеціалізація законодавства з  його різноманітними формами прояву: диференціація, конкретизація, деталізація; по-третє, правова уніфікація і супутні  їй процеси – інтеграція, генералізація, універсалізація, видання комплексних  нормативних актів. Як зазначає Г. Шмельова, концепція розвитку законодавства  України має передбачати створення  такої системи законодавства, яка  б відповідала сучасним потребам розвитку суспільства і характеризувалася  такими показниками як узгодженість, точність, визначеність, стабільність, динамізм, оглядовість тощо.

Майбутнє законодавство  України має бути досконалим і  за змістом і за формою. Умовою створення  досконалої системи законодавства  є пізнання об’єктивних закономірностей  суспільного розвитку, які потребують правового регулювання. Основним засобом  формування і вдосконалення системи  національного законодавства як цілісної системи є насамперед законодавча  діяльність, яка паралельно із систематизацією  забезпечить злагодженість та дієвість законодавства. Що в свою чергу відобразиться  на якості правового регулювання  суспільних відносин. І тому роль законодавця  полягає у творенні норм права, виходячи із реально існуючих суспільних відносин при цьому передбачаючи та враховуючи обов’язково їх подальший поступовий розвиток. М.І. Козюбра зазначає, що юридичні норми, які недооцінюють, а  то й просто ігнорують реальні  умови життя, не витримують випробування життям. Юридичні норми не можуть виходити за рамки тих соціальних умов, які  складалися на конкретному етапі  існуючого суспільного ладу. Тобто норми права повинні повністю задовольняти об’єктивно виправдані інтереси суб’єктів. А це у свою чергу сприятиме уникненню протиріч, пов’язаних з конкретним суспільним відношенням і буде максимально наближеним до реалій та потреб життя. В іншому випадку, які б не були ідеальні норми, якщо вони не відповідають рівню розвитку даного суспільства, то вони приречені. Таке право є мертвим. Тому і вдосконалення системи законодавства по суті являє собою процес, що має на меті забезпечення постійної відповідності її елементів, починаючи від початкового – нормативного припису, реально існуючим суспільним відносинам.

Все це породжує потребу  суттєвої активізації заходів щодо приведення законодавства у відповідність  до Конституції України, забезпечення його стабільності та дієвості. Світовий досвід переконливо свідчить, що країни в яких створенні громадянське суспільство  і правова держава або розвиток яких здійснюється в такому напрямку і пов’язаний з послідовним вирішенням відповідних завдань, постійно приділяють велику увагу підтримці системи  чинного законодавства в належному  стані.

Актуальним залишається  процес гармонізації національного  законодавства з міжнародним  правом і є у певній мірі програмою  подальшого розвитку системи законодавства  України. Сьогодні міжнародне право  набуло значного впливу на розвиток національного  законодавства. Цей вплив посилюється  конституційним визнанням пріоритету норм міжнародного права. Однак це не повинно бути “сліпим” запозиченням та перенесенням зарубіжних концепцій  і норм на вітчизняне законодавство. Такий процес потребує врахування особливостей та специфіки законодавчої діяльності, наукового підходу до розв’язання  актуальних проблем правового регулювання.

Таким чином, система законодавства  – лише до певної міри результат  специфічної діяльності суб’єкта нормотворення; за великим рахунком це своєрідна  інтегрована характеристика політичного  стану суспільства, яке набуло необхідної усталеності, стабільності, визначеності і здатне забезпечити певний нормативний порядок. Система законодавства не утворюється тільки швидким продукуванням нормативних актів (часто – декларативних).

Утворення системи законодавства  практично тотожне ствердженню  реальної, ефективної державності. Реформування чинного законодавства повинно  бути професійним та змістовним, спрямованим  на створення та забезпечення ефективного  механізму правового регулювання  усіх сторін суспільного життя. Лише такий підхід забезпечить формування права як найвищої культурної цінності суспільства. А законодавство буде тим єдиним, дієвим та уніфікованим регулятором існуючих суспільних відносин, що у свою чергу забезпечить дійсну реалізацію проголошених принципів  правової держави та громадянського суспільства.

3.2 Вдосконалення українського  законодавства в умовах інтеграції  в європейське співтовариство

Реалії нового століття зумовлюють істотне зростання значущості юридичної  науки. Теоретичне обґрунтування стає обов’язковою умовою ефективності державних  рішень, наука все більше набуває  рис інституту, покликанням якого  є забезпечення сталого розвитку суспільства, добробуту та соціального  прогресу.

В Україні активна роль правової науки, усіх її складових –  як фундаментальних, так і галузевих  та прикладних – зумовлена процесами  становлення демократичної, соціальної, правової держави, завданнями формування національної правової системи, яка  б відповідала стандартам верховенства права, забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина.

Життя висуває нові критерії до академічних наукових досліджень, їх результативності та соціальної ефективності, що передбачає підвищені вимоги до визначення пріоритетних напрямків та тематики наукових досліджень, постановки та вирішення відповідних потребам сьогодення наукових проблем, осмислення методології сучасних наукових підходів та конкретних способів теоретичних досліджень.

30 квітня 2004 р. Президент  України видав Указ «Про додаткові  заходи щодо забезпечення розвитку  фундаментальних наукових досліджень»,  в якому передбачається цілісний  комплекс заходів щодо підвищення  ролі фундаментальних наукових  досліджень, зокрема визнається  необхідність підготовки щорічної  тематичної доповіді про стан  та перспективи їх розвитку  в Україні.

Якісно нові проблеми перед  вітчизняними правознавцями ставить  затверджена Законом України  від 27 листопада 2003 р. Загальнодержавна програма адаптації законодавства  України до законодавства Європейського  Союзу, яка визначає механізм досягнення Україною відповідності критеріям  набуття членства в Європейському  Союзі, що включає адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій, необхідних для ефективного правотворення  та правозастосування.

За даними експертів для  входження України в правове  поле Європи необхідно прийняти нові або внести відповідні зміни майже  в 4 тис. законів та інших нормативно – правових актів. Це означає, що все  законодавство України повинне  бути модифіковане відповідно до міжнародних  принципів і стандартів, наближене  до права ЄС, РЄ, Організації з  безпеки і співробітництва в  Європі та інших європейських організацій. На певному етапі свого розвитку, в Україні відбулося усвідомлення того, що, крім позитивних результатів  у процесі її інтеграції до ЄС, є  багато упущень та недоліків: повільні темпи реформ, їх недостатня координованість  із завданнями європейської інтеграції, невідповідність розвитку демократичних  інститутів і стану громадянського суспільства сучасним вимогам тощо. Прийшло осмислення, що цей процес потребує критичного узагальнення зробленого і подальших наукових рекомендацій у світлі сучасних європейських вимог.

Поки що Україна демонструє «добрі наміри» щодо входження до європейської правової системи. Але  з текстів прийнятих правових документів, як свідчать фахівці, не видно  комплексного розуміння того, як саме повинна розвиватися правова  система України для реалізації інтеграційних прагнень держави. Зокрема, у «Стратегії інтеграції України  до Європейського Союзу» зазначається, що адаптація законодавства України  передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність з європейськими  стандартами і охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове  законодавство, законодавство про  інтелектуальну власність, охорону  праці, охорону життя та здоров’я, навколишнє природне середовище, захист прав споживачів, технічні правила  і стандарти, транспорт, а також  інші галузі, визначені Угодою про  партнерство і співробітництво. Термін «адаптація законодавства України  до законодавства ЄС» не має в  Україні ні нормативного, ні наукового  обґрунтування; у праві ЄС вживається термін «апроксимація» (зближення). Під  апроксимацією законодавства розуміється  запровадження в Україні конкретних стандартів, що діють в усіх державах – членах ЄС на підставі «вторинного  законодавства» ЄС – директив та регламентів. Чи достатньо обмежуватися апроксимацією  законодавства України до законодавства  ЄС та ще й силами виконавчої влади, як це передбачено Законом України  «Про Концепцію Загальнодержавної  програми адаптації законодавства  України до законодавства Європейського  Союзу»? Уявляється, що ні. Програмувати потрібно становлення в Україні  правової системи європейського  зразка – не тільки заради гарантування несуперечності її з правом ЄС, а  й задля укорінення у народну  свідомість неминущих цінностей: свободи, демократії, справедливості, ринкової економіки, правової держави, вироблення належної поваги до права, визнання його справжньої соціальної цінності, насамперед як ефективного засобу реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, інструмента динамічного суспільного прогресу. Зазначене потребує реформування не тільки «законодавства», а й усіх складових її правової системи: правотворчості, правозастосування, правової культури, правосвідомості тощо. Адже правова система ЄС тільки доповнює національні правові системи держав – членів, а безпосереднє регулювання суспільних відносин в ЄС застосовується лише там, де це вкрай необхідно. І все ж, йдучи до Європи і наближаючись до правових систем Романо – германського типу, український народ має зберігати національну прогресивну традицію, підтримувати її безперервність. Для цього він мусить пам’ятати, що європейське право пишеться в Брюсселі і Страсбурзі, і Україна не стільки в нього зможе привносити, скільки змушена сприймати. Стандартизація правових систем європейських держав здатна привести до стирання граней між правовими системами і правовими сім’ями правових систем, до їх поступового відмовлення від багатьох національних особливостей. Проте реформування правової системи України за європейськими стандартами, що визначені документами ОБСЄ, Ради Європи та Європейського Союзу, а також з врахуванням національно – правової практики країн континентальної Європи, повинне відбуватися лише тією мірою і настільки, якою мірою і наскільки це необхідно для статусу повноправного члена цих співтовариств. Якщо правова система України стане повноцінною складовою частиною європейського правового простору як середовища формування єдиного європейського права і водночас збереже свою самобутність та здатність запобігати некерованим конфліктам – це буде означати входження її у сім’ю правових систем Романо – германського типу на правах її східноєвропейського різновиду. Розгляд цієї проблеми науковцями зумовлений передусім, по – перше, дозріванням необхідності узагальненого науково – теоретичного аналізу і, по – друге, практичною важливістю визначення українським народом орієнтації подальшого розвитку: Схід або інтеграція з Росією; Захід або євроатлантичне тяжіння; певний ізоляціонізм або якомога менший вплив як із Сходу, так і з Заходу. Без знання історії становлення правової системи на теренах України, особливостей українського права, усвідомлення впливу на нього як соціально – культурних традицій життєдіяльності та правового менталітету, так і сприйняття іноземного елементу в різні періоди розвитку неможливо зробити правильний вибір у орієнтації української самоіндефікації. Від вирішення цієї проблеми значною мірою залежить добробут усього багатонаціонального суспільства та кожної окремої людини, що проживає на території Української держави.

Висновок

Отже, закон – це основна  категорія правової системи країни. Його вивчення займає центральне місце  в юридичній теорії і законодавчій техніці.

Враховуючи положення  даної роботи основними ознаками закону слід визнати наступні: Прийняття  його тільки вищими представницькими органами держави; Регулювання основних, найбільш значних, важливих суспільних відносин; Наділеність вищою юридичною  силою в правовій системі країни; Встановлення загальних правил поведінки (норм), обов’язкових для всіх; Стійкість, стабільність; Особливий порядок  прийняття, передбачений Конституцією та Регламентом парламенту.

Вказані ознаки, які одночасно  можна назвати вимогами та пред’являються до закону, необхідні для того, щоб  даний нормативно-правовий документ виконувався і був гарантом стабільності держави. Невідповідність закону хоча б одній з цих ознак призводить в кінцевому результаті до його недієвості та неефективності. Тому необхідно  вживати необхідних заходів для  їх усунення. Лише в цьому випадку  можна буде говорити про стабільність та дієвість закону, чого інколи не вистачає українським законам.

Сучасне національне правознавство  у своєму визначенні і дослідженні  права з позиції багатофакторного підходу повинно враховувати  взаємодію духовних і матеріальних засад формування цього суспільного  явища, впливу його ідейних і ціннісних  моделей, а також досвіду їх практичної реалізації. Право не повинно цілком зводитися ані до матеріальних умов (базису) того суспільства, що його породжує, ані до надбудови, до відповідної  системи ідей і соціальних цінностей. Право є відбиттям і одночасно  детермінантою матеріального і  духовного, зокрема економічного і  політичного інтересу і, відповідно, економічного і політичного розвитку. Право — це не тільки один із результатів  взаємодії цілого ряду економічних, політичних, ідеологічних, моральних, релігійних та інших факторів суспільного  розвитку, а й самостійний суспільно-культурний чинник, одна із причин цього розвитку. Саме тому важливим методологічним напрямом наукових досліджень права мають стати історичні дослідження, в яких предметом вивчення була б саме історія права, замість даних, які традиційно бралися з історії держави, історії економіки, філософії, культури тощо.

Таким чином, право і закон  є взаємопов'язаними, але різнопорядковими соціальними явищами. Як об'єктивне  соціально-культурне явище право  і за часом, і за своєю суттю  і змістом передує юридичному закону як продукту суб'єктивної творчості, похідному волеустановчому акту законодавця. Але йдеться не про  просте протиставлення права закону. Йдеться про складну природу  їх діалектичного взаємозв'язку, коли одне й те ж поняття права по-різному  може визначатися на різних ступенях його конкретизації.