Бідність в Україні та шляхи її подолання

Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку, випуск 20, 2008 81

УДК: 364.22

А. Красун, Я. Турчин

Національний університет “Львівська політехніка”

БІДНІСТЬ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПОДОЛАННЯ

© Красун А., Турчин Я., 2008

Висвітлено різні підходи до вивчення проблеми бідності, подано багатоаспектні шляхи

подолання бідності в Україні, використовуючи системні методи до визначення дефініції бідності та

моделі мінімізації цього явища.

Робота полягає у розробленні теоретичного та методичного забезпечення проблем бідності,

виведенні індикацій подолання бідності в умовах сьогодення.

An article generalizes different approaches in a spectrum of poverty analysis, which represents

multifold ways of poverty resolution in Ukraine, using systematic methods of poverty definition determination

and models of poverty minimization.

Our research aims to elaborate theoretical and methodological supplement of poverty problems,

inferring indications of poverty resolution nowadays.

У наш час трансформаційних перетворень та змін, переходу від недемократичного до демократичного

громадянського суспільства, побудови ринкової економіки, упровадження нових принципів та ідей

функціонування державного апарату спостерігаємо за різким зниженням макроекономічних показників,

поляризацією доходів, соціальної диференціацією та соціальним розшаруванням, негативними соціоеконо-

мічними тенденціями, що призводять до ескалації такого явища, як бідність.

Актуальність цієї тематики необхідно розуміти у глобальному соціально-економічному та політичному

контексті: на тлі перманентних змін та перетворень бідність є загальнолюдським явищем, котре поширило

свою дію на усі континенти, своєю чергою, ставши однією з ключових формацій та прерогативою подолання

багатьох міжнародних інституцій (найвагомішим документом, що фіксує подолання бідності, основним

пріоритетом ХХІ століття є “Цілі розвитку тисячоліття” ООН), є основною соціальною стратегією у наш час,

яка вирішується у різних моделях та концепціях, які мають на меті мінімізувати тенденції поширення бідності

у соціумі та запобігти цьому явищу у майбутньому.

Попередні дослідження проблеми бідності ґрунтуються на працях В.Ф. Оджбона, С. Рінгена, П. Тоу-

сенда, О. Кангаса, які концентрували увагу на універсальних підходах до визначення бідності, які, однак, не

містили повної картини факторів та аспектів цього явища. Українські дослідники Ю.І. Саєнко, Г.З. Голеусова

та В.П. Бевз застосовували методичні підходи визначення бідності та особливості цього прояву. Для повного

висвітлення цієї проблеми необхідно врахувати цілу парадигму факторів – соціальні, економічні, політичні,

культурні, регіональні, які треба адаптувати до специфіки нашого державного устрою та інструментів

реалізації соціальної політики.

Мета дослідження полягає у виведенні комплексних та універсальних для України підходів до

проблеми бідності, аналізуючи мультипарадигмальність цього явища, та специфіку його проявів, – презен-

тувавши, як результат, стратегію подолання бідності в Україні через різні механізми соціально-економічного

та політичного характеру.

Під час розроблення державної концепції соціальної політики необхідно чітко визначити поняття

“бідності”, яке можна трактувати по-різному. Згідно з Указом Президента України № 1525 “Про стратегію

подолання бідності” дефініція бідності – це неможливість унаслідок нестачі ресурсів підтримувати спосіб

життя, притаманний певному суспільству у конкретний період [4, c. 4–11].

Фактично це визначення треба розуміти як неможливість підтримувати рівень життя, який домінує у

суспільстві. Це визначення не можна вважати повним та адекватним, адже воно чітко фіксує концепцію

регіонального масштабу: у такому разі про бідність говорити важко взагалі – у Таджикистані, де 69 %

населення перебуває за межею бідності, згідно із вищезгаданим трактуванням треба дійти висновку, що

бідність перебуває на “0” рівні, адже близько 70 % – це абсолютна більшість, і їхній рівень життя –

Українська національна ідея: реалії та перспективи 82 розвитку, випуск 20, 2008

загальнонаціональний, притаманний певному суспільству, тому у такому разі ми не можемо говорити про

бідність таджикистанців [13, c. 97–114].

Для детальної ілюстрації похибки визначення бідності із принципу підтримки переважаючого рівня

життя певного регіону використаємо таблицю з індикаторами бідності щодо кількості населення держави.

Очевидно, що доволі багато країн “притримуються свого способу життя”, перебуваючи за межею бідності,

коли абсолютні універсальні показники бідності сягають позначки вище за 30 %, а у деяких країнах – вище за

60 % [11, c. 51–81].

“Державний” підхід не є виправданим і має популістський характер, адже мінімізує показники

бідності, якщо вона поширена у певному регіональному аспекті. Така державна політика трансформує

проблематику бідності у латентний вимір та істотно модифікує реальні масштаби бідності.

У світовій практиці застосовують різні концепції та підходи, які різняться між собою та мають інші

кількісні та якісні методи дослідження бідності:

1) абсолютна концепція  – ґрунтується на чіткому встановленні  мінімального рівня основних потреб,

тобто фіксує межі бідності і встановлює систему індикаторів для аналізу рівня бідності;

2) відносна концепція  – анімує співвідношення показників добробуту з рівнем матеріального

забезпечення, який переважає в країні, що перебуває і чіткій корелятивній залежності від дериваційних змін;

3) суб’єктивна концепція  – здійснюється на основі оцінок самих респондентів, який визначають межу

бідності самостійно, стосовно своїх потреб [9, c. 18–50].

Вважаємо, що для детальнішого та об’єктивнішого уточнення критеріїв бідності необхідно викорис-

тати акумуляцію усіх показників, щоб дати реальне визначення та індикацію бідності, тенденції її поширення

та форми вияву, застосовуючи синтез різних підходів: бідністю вважати явище, коли індивід не може себе

забезпечити мінімальним “набором” товарів і послуг, які є інтегральними у питанні життєдіяльності на певній

території за певного рівня доходів.

Цей стандарт дає змогу нівелювати цінові диференціали та цінові діапазони для різних регіонів та

територій та включити у цей показник і рівень здібностей індивіда забезпечити себе певним рівнем

добробуту, за якого він почуває себе стабільно та здатний відновлювати свою життєдіяльність.

У практиці Світового банку прийнято дотримуватись глобального показника у розмірі ліній тренду 1

та 2 долари. Ці дані ілюструють номінальний рівень бідності, адже не враховують специфіку рівня доходів та

величину споживчого кошика, на яку можна придбати товари і послуги за певним рівнем цін [12, c.14–64].

В Україні критерії бідності згідно із даними Державного комітету статистики визначаються

суб’єктивним методом: як свідчать результати, 44 % респондентів вважають себе бідними, 38 % –

небагатими, 11 % – середняками, 0,2 % – багатими, та 0,02 % – дуже багатими.

Говорячи про межу бідності, варто звернути увагу на таку закономірність: той, хто витрачає половину

своїх доходів, вважається поза межею бідності, хоча ця планка у країнах СНД сягає позначки 70 %.

Розглядаючи соціальну структуру української спільноти, треба зазначити, що великий рівень стратифікації

при невеликій соціальній мобільності, що блокується корупційними та політичними факторами та формує

астероїдне суспільство, яке навіть не має середнього класу, який є стержнем суспільства та мотиватором

суспільного прогресу, є приводом до негативних тенденцій, що провокують бідність [див. 7, 8].

Тому ми пропонуємо ввести універсальний класифікатор, що інтегрує такі поняття: можливість вести

здоровий спосіб життя, якісне медичне забезпечення, доступність освіти, побутові умови для життєдіяльності

та доступ до зайнятості відповідно до професійних навичок. Унаслідок неможливості забезпечення цих

базових потреб за певного рівня доходу та цін на ці блага можна говорити про кон’юнктуру бідності.

Ретельно описавши проблеми прояву бідності та застосувавши різні підходи до вивчення цього явища,

проаналізувавши чинники та експертні оцінки ескалації бідності в Україні, спробуємо запропонувати

стратегії подолання бідності та варіанти регулювання соціального добробуту населення не лише на певній

території, а й у глобальному мaкромасштабі через вплив інтегрованих трансдержавних схем.

Проблему бідності необхідно розглядати крізь призму різносторонніх інтегрованих факторів. До

причин формування та ескалації у соціальному просторі бідності можна зарахувати цілий комплекс уніфі-

кованих передумов:

1) природні та географічні  фактори (клімат, інтенсивне використання  земель та зниження їхньої

родючості, неповне використання національних ресурсів чи їхня нестача, енергетичний дисбаланс);

2) економічні фактори (макроекономічна  нестабільність, інфляційні тенденції, відсутність еластич-

ності попиту та пропозиції та невідповідне ціноутворення, що є малокорельованим із реальними індика-

торами платежеспроможності покупців, відсутність робочих місць та високий рівень безробіття, надмірне

Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку, випуск 20, 2008 83

податкове обтяження, неможливість існування вільної приватної ініціативи через правові чи економічні

колізії, надмірний адміністративний тиск тощо);

3) медичне забезпечення (малий  доступ до якісного медичного обслуговування, порушення

розумових активностей через відсутність хімічних та фізичних компонентів, що порушують активність

мислення та відповідного фізіофункціонування та неможливість забезпечення власної автономності та

незалежності, соціальні хвороби – СНІД, малярія, туберкульоз, сабситивні лиха алкоголізму, зловживання

наркотичними засобами тощо, що безпосередньо діють у циклі біофізичних проблем бідності);

4) адміністративно-урядові  проблеми (відсутність демократичних  трансформацій, які впливають на

рівень поширення соціальної політики та інтегральних базисів соціальної сфери за “залишковим механізмом”,

слабке правове регулювання проблеми превентивності та усунення бідності, відсутність необхідної

соціальної інфраструктури задля регулювання механізмів виходу із проблеми бідності, неможливість

здобуття освіти та відповідних професійних якостей для автономного існування, високий рівень політичної

корупції, що унеможливлюють стабільний та перманентний розвиток соціальної доктрини, поширюючи

ідеали соціальної рівності та соціальної справедливості у макро- та мікропросторі) [5, c. 474–530];

5) соціальні та демографічні фактори (перенаселення та відсутність контролю народжуваності,

демографічна транзитивність, поширення злочинності, історичні фактори колоніалізму чи імперіалізму,

біполярність суспільства та можливість середнього класу бути основним рушієм соціального прогресу, війна,

геноцид чи етноцид, культурні трансформації вікової, статевої, расової, кастової дискримінації чи

стереотипізації, особисті вірування та власний вибір релігійної концепції з специфічною базою віровчення).

Показники нерівності прибутку та майнового розшарування в Україні набули гострих ознак, адже

бачимо, що стан бідних диференціюється на певні страти – з 25 % бідного населення України 55 % живуть

злиденно (глибина бідності є дуже значною), цим людям не вистачає 70–80 грн. навіть до межі бідності.

Сукупний дефіцит доходів бідняків наближається до 1 млрд. грн. [6, 10].

Щодо потреб людини та чинників, за якими можна досліджувати існування людини у пріоритетності,

то найважливішими чинниками існування люди визначають здоров’я, харчування, далі – власну безпеку та

майбутнє, на останньому плані – самореалізація та саморозкриття. Приблизно 10 % можуть дозволити собі

гідний відпочинок.

“Оптимальне суспільство” повинно мати 1 % бідняків, 1 % багатіїв та 98 % середнього класу, але це

ілюзія у сучасному контексті, – частка бідних в Україні за соціальними ролями та статусами виглядає так:

пенсіонери, безробітні, соціально незахищені родини.

Ця статистика дає нам додаткові помисли щодо способів реалізації соціальної політики та гуманітарної

сфери у нашій державі. Середньомісячний еквівалент прибутку в Україні на одного жителя становить 599,8

грн. Хоча тенденції показують нам, що частка бідних людей зменшується. Основу частку (75 %) бідних

становлять домогосподарства, в яких є діти до 18 років. Серед бідних – сім’ї з дітьми, де всі дорослі

працездатного віку, становлять 47,2 %, сім’ї, в яких усі дорослі працюють – 18, 5 % [1, 2, 3].

Як бачимо, працююче населення не гарантоване від ризику потрапити до категорії бідних. Звичайно,

фактор безробіття у декілька разів збільшує ризик бідності, особливо у малоурбанізованих містах (зростає із

22,6 % до 41,5 %).

У адміністративно-територіальному розподілі найвищі показники бідності (36–43 %) – у Миколаїв-

ській, Луганській та Чернівецькій областях. Найменша бідність зафіксована у м. Києві (10,6 %), Одеській,

Кіровоградській, Харківській та Закарпатських областях (20–23 %).

Вищенаведений аналіз доводить нам, що ситуація з бідністю в Україні набула значних масштабів та

темпів розвитку, що є серйозною політичною та соціально-економічною проблемою. Тому необхідно чітко

визначити стратегію подолання бідності та мінімізувати темпи її ескалації та розвитку.

Для застосування механізмів подолання бідності необхідно розуміти регіональну, національну,

культурну та соціальну парадигму, котра безпосередньо здійснює вплив на вибір тієї чи іншої стратегії

подолання бідності. Тому говорити про однозначність та універсальність засобів подолання бідності буде